Зміни

14 марта 2013, 10:26
0
455
Зміни

Приклад Польщі




Майбутні зміни почалися із поширення правди про минуле, з партизанського опору неправді, з «домашньої контрпропаганди»

Польські реформи почалися із усвідомлення помилок минулого. Польське суспільство було розколоте. Насамперед світоглядом: саме протягом першого двадцятиріччя відбувалося змагання між правими партіями та більш центристськими. Деякі поляки досі вважають одного з провідників правого табору – Романа Дмовського – справжнім фашистом і обурюються, що одна з центральних площ Варшави носить його ім’я. Утім, коло Юзефа Пілсудського теж складно назвати ліберальним. Перший польський президент Габріель Нарутович був убитий на п’ятий день своєї каденції. Його убила людина, що вважала президента «несправжнім поляком»: той був литовського походження (Нарутавічус) і досить ліберальних поглядів щодо національних меншин. Дехто сприймав Нарутовіча саме як виразника прагнень литовців, білорусів, українців та євреїв, незалежно від того ким він був насправді.
Саме це було причиною замаху. Коли вбивцю розстріляли – до похоронної процесії приєдналася десятитисячна маніфестація тих, хто вважали розстріляного національним героєм. Навряд чи таку демонстрацію можна назвати проявом національної єдності.
На восьмий рік польської незалежності у Варшаві дійшло до військового перевороту. У травні 1926 року на вулицях польської столиці загинуло близька 400 осіб. Пілсудський на два роки очолює уряд. Але навіть після його відставки у 1928 році жодного прем’єра не призначали без його остаточного рішення. Навряд чи такий державний лад можна назвати справжньою демократією. 

Минула війна. З тієї війни у мир Польща входила із тягарем втрат, образ і тривоги.
Польща втратила близька 6 мільйонів життів своїх громадян. Польща втратила місце на карті: Сталін, Рузвельт та Черчилль пересунули цю країну на захід як старий комод. Польща втратила суверенітет: уся її нова територія опинилася під контролем Радянської Армії та сформованого у СРСР уряду.
Поляки сподівалися, що після війни вони повернуться до могил прадідів у Вільно, Гродно та Львув. Та вийшло так, що східний кордон, який перед війною намалювали вороги – Рейх та СРСР, після війни затвердили друзі – США та Британія.
Десятки тисяч солдат Польської армії – армії генерала Андерса, що звільняла Рим разом із союзниками, не могли повернутися не тільки до колишніх польських земель на Сході, а й до Польщі взагалі. Вони не могли повернутися до окупованої радянськими військами Польщі і тепер не мали довіри до союзників.

Образа була на всіх: на росіян, німців, британців. Сім’ї були роз’єднані, а нова польська влада видавалася чужою. Чужою, як і доми нових польських земель. Тоді з усіх тих втрат і образ народилося єдине почуття – велика тривога. 

Та насправді у польського суспільства відразу по війні почало формуватися «друге дно». На роботі – це були цілком лояльні громадяни Народної Республіки. Але вдома ці самі люди ростили майбутню опозицію: переповідали історію діда, що воював у АК та брав участь у Варшавському повстанні, історію бабці, яку виселили у Казахстан, чи дядька, що загинув у Катині. Майбутні зміни почалися із поширення правди про минуле, з партизанського опору неправді, з «домашньої контрпропаганди».

У результаті, нове покоління виросло із відчуттям всеохоплюючої брехні та прагнуло свого повстання. Це було покоління нових повстанців: Куроня, Міхніка, Валентинович та Валенси. Воно повстало у 1968-му – у Варшаві, у 1970-му – в Гдині, у 1976-му в Радомі і знову у Варшаві. А у 1980-му вибухнула «Солідарність».

Врешті-решт, вони намагалися відповісти на головне питання: «Якою має бути майбутня некомуністична Польща?»

Студентські бунти у жовтні 1968 року та робітничі – у грудні 1970 та в червні 1976 років остаточно розділили суспільство на «своїх» та «чужих». Владі вдалося придушити повстання, але вона не могла задовольнити прагнення бунтівників. Опозиційно налаштованими до влади були уже не десятки, а сотні тисяч польських громадян, які публічно демонстрували незгоду з урядом, а ще мільйони не могли не співчувати їх прагненню змінити країну.

Суспільство несвідомо ідентифікувало себе саме із тими, хто творив зміни у минулому, із тими, хто підіймав повстання.

Усе почалося з дрібниці. Влітку 1980-го року робітницю гданської корабельні Анну Валентинович звільнили. Це стало початком страйку. Зрештою, початкові вимоги страйкарів були задоволені. Але у той момент, коли лідер страйкарів Лех Валенса був майже готовий припинити страйк, з’явилася та сама Анна Валентинович із іншими жінками. Вони влаштували такий скандал, що страйк був продовжений. Проте вже не на захист прав однієї людини і працівників одного виробництва, а заради прав і свобод усього народу. Це звучить надто пафосно, але було саме так.

Тут треба згадати іще один факт: іще 1976 року утворився КОР – Комітет оборони робітників. До нього входили уже відомі нам польські інтелектуали і дисиденти. Іще 1977 року Яцек Куронь формулює основні задачі суспільної самооборони: «Замість того, щоб палити комітети, створюйте власні». Йшлося про створення громадянських структур паралельних структурам владної партії. Валенса не соромився йти і питати у високочолих інтелектуалів: «Що я маю робити?» Розпочався п’ятнадцятимісячний «Карнавал «Солідарності». До незалежної самоврядної профспілки «Солідарність» протягом цього часу вступили близька десяти мільйонів. Поляки чітко розуміли, що такої Польщі вони не хочуть. Але якою вона мала бути?!

Будь-яка революція змінюється реакцією. В грудні 1981 року генерал Ярузельський оголосив «Надзвичайний (військовий) стан». Близька 10 000 активістів опозиції було інтерновано, тобто затримано на невизначений термін без пред’явлення конкретних звинувачень.

Суспільство не тільки перестало боятися, люди почали відкрито сміятися з влади. Це почалося у Вроцлаві, де на стінах почали з’являтися глузливі написи та малюнки. Міліція ті написи старанно замальовувала і з часом усе місце було поплямоване. Так почалався рух із висміювання режиму. «Помаранчева альтернатива» - а йдеться про її бурхливу діяльність – висмівало три речі: стан несвободи, абсурдність режиму і злидні.

Розпочинався 1989 рік. У Польщі тих, хто підтримував владу, уже давно було менше, ніж тих, хто підтримував опозицію. Іще через рік польський світ перевернувся: опозиція стала владою, контреліта отримала усі важелі для змін. До уряду входять колишні дисиденти, а згодом президентом стає колишній електрик, профспілковий лідер та нобелівський лауреат Лех Валенса.

Врешті-решт, знадобилося 50 років протестів, стихійних бунтів та справжніх повстань, щоб повалити радянську владу. Знадобилося 50 років інтелектуальної роботи багатьох людей, щоб напрацювати бачення майбутньої Польщі, а потім іще 20 років – щоб цю візію реалізувати. Увесь цей період відбувалася робота над помилками ІІ Речіпосполитої. Ігнорування зовнішніх викликів, нестабільність політичної системи та зриви до диктатури, низька політична культура.


Чому Польщі вдалося? Люстрація і загальна декомунізація як економічні чинники.

Польський економічний успіх мав дуже важливу складову – подолання тягарю комуністичного минулого. Подекуди це нагадувало «Шокову терапію» економічних реформ Бальцеровича. Він базується на "трьох китах": люстрації, створенні Інституту національної пам’яті (ІНП) та «музейній революції». ІНП має слідчі функції і можливість кримінального провадження щодо злочинів, які були скоєні проти польського народу як нацистами, так і комуністами.

Процедура люстрації є досить складною. Людина, що прагне посісти посаду у органах державної влади, або бути обраною має скласти освідчення щодо своєї співпраці із органами безпеки комуністичної Польщі.
Функція перевірки освідчень фактами покладена на працівників Люстраційного бюро Інститута національної пам’яті, який зберігає архіви спецслужб комуністичної Польщі. Відмовитися – не можна. Брехати – не можна. І перше, і друге, врешті-решт закінчиться звільненням, чи відставкою. 

Так чи інакше, докорінні зміни неможливі без інституалізації політики пам’яті.

Сама ідея люстрації спочатку полягала у тому, щоб відсторонити від можливості займати посади у державному управлінні і місцевому самоврядуванні особам, які були причетні до утисків прав і свобод громадян комуністичної Польщі.
Ішлося про відновлення справедливості: колишні представники комуністичної влади мали понести відповідальність за вчинені суспільству кривди.
Інший важливий момент – національна безпека. Колишні таємні працівники, які б потрапили до високих посад у новій владі, могли стати об’єктом шантажу розвідок інших країн.
Отже йшлося не лише про тих, хто працював на спецслужби.
Йшлося про те, щоб у новій Польщі відбулася зміна політичних поколінь і не відбулося повернення старих кадрів, реакції і згортання реформ.

Тепер закон зобов’язує усіх, хто виконує публічні функції, пройти через люстраційну процедуру: від президента країни, урядовців, парламентарів, депутатів місцевого самоврядування, суддів, прокурорів та адвокатів до ректорів і проректорів вищих навчальних закладів.

Звичайно, оприлюднення списків агентів та «стукачів» у довготерміновій перспективі допомогло б українському суспільству розрахуватися із минулим: зло і підступи мають бути засуджені.


 Інститут національної пам’яті.


«Інститут національної пам’яті – Комісія переслідування злочинів проти польської нації».

Також до складу IНП входить Люстраційне бюро. Але окрім цього ІНП має слідчі функції і можливість кримінального провадження щодо злочинів, які були скоєні проти польського народу як нацистами, так і комуністами.

Сьогодні польський Інститут національної пам’яті – це більше 87 кілометрів архівних полиць! Це – 18 відділень та представництв Інституту у різних містах Польщі. Це – більше 2000 співробітників. Щороку ІНП публікує кількадесят монографій, збірників документів, організує пересувні виставки, проводить наукові конференції, тренінги для шкільних вчителів, публічні дискусії і лекції, зустрічі молоді із свідками історії.

Польський Інститут національної пам’яті – це фабрика деконструкції історичних міфів, що з’явилися у комуністичні часи.
Історичні дослідження ІНП спрямовані у першу чергу на тематику Другої світової війни та існування репресивного апарату в комуністичній Польщі до 1989 року.
Наприклад, Інститут реалізував два проекти, які є ніби віддзеркаленням одне одного. З одного боку, був опублікований список усіх жертв комуністичного режиму – усіх, хто був страчений з політичних причин у 1944-1956 роках. З іншого боку – було створене багатотомне видання «Апарат служб безпеки у Польщі». Перший том містить інформацію про кадри СБ у 1944-1956 роках. І так кожний поляк може досить легко дізнатися, хто кого і коли.
Цікаво, але жодних конфліктів на кшталт «Монтеккі і Капулетті» на цьому ґрунті не виникло. Тобто у Польщі не побоялися зробити те, чого досі боїться комуністичне керівництво українських архівів: мовляв, родичі жертв почнуть мститися нащадкам катів. Польський досвід доводить - не почнуть.

На початку діяльності ІНП усі напрямки роботи були рівно важливими. Люстрація і кримінальне переслідування злочинів проти польського народу були так само актуальними, як і архівний, видавничий та просвітницький напрямки.

Зміни почнуться тільки з усвідомлення власного щоденного побутового окаянства. З поваги до себе. З активної протидії тим, хто гадить: хоч під ноги, хоч на голову, хоч – в душу. З протесту. Зі змін усередині себе.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.