Країна переможного удавання

25 марта 2013, 21:45
0
1059

Перепост чергової правди-матки від В. Павліва з "жідобєндєровскоґо" сайта. Вирішив копіпейстнути бо зачепило... На ваш розсуд, шановне паньство і ґаспада-таваріщі

За два десятиліття державної незалежності українці остаточно показали себе як народ, схильний до тотального вдавання, тобто представлення себе кимось, ким вони насправді не є.

Наприклад, невігласи вдають із себе еліту, якою вони не є; корупціонери вдають із себе правоохоронців, якими вони не є; забобонні язичники і атеїсти вдають із себе християн, якими вони не є. Зрештою, все народонаселення цієї країни вдає зі себе націю, якою воно не є.

Українська схильність до вдавання інколи вражає, але при цьому все ж не є особливо оригінальною. Така риса взагалі притаманна «вічно примітивним» народам, які  Брейссіг назвав «народами вічного світанку».

Іспанець Ортега-і-Гасет критично писав про іспанців багато десятиліть тому, але перечитуючи його нині, важко позбутися враження, що він описував сучасну Україну: «Легковажність неповнолітніх націй – справді жалюгідне видовище…. Тепер народи-маси вирішили, що вже віджила та система норм, яку ми називаємо європейською цивілізацією; та оскільки вони неспроможні створити нову, вони не знають, що робити і, щоб згаяти час, збивають бучу».

Однак це «збивання бучі» не є хаотичним чи спонтанним – воно базується щонайменше на трьох китах: школі вдавання, політиці вдавання та всенародному святкуванні вдавання.

Школа вдавання

Діти українців вчаться мистецтву вдавання ще зі шкільного віку. Останній з прикладів – інцидент в одній україномовній школі у Києві. Батько одного з учнів молодших класів обурювався при інших дітях і дорослих, що деякі однокласники його сина навіть на перерві розмовляють з дітьми по-українськи. «Для чого це? Кому це потрібно? Адже такої мови взагалі не існує!» – обурювався чоловік. Хоч як би абсурдно це звучало, але дійсність насправді є такою – в українськомовних школах нібито української столиці діти здебільшого розмовляють між собою російською, як і батьки з учителями, як і педколектив поза класом. У школі їх учать, як правильно любити українську мову, українську історію, українську державу, але вдома ці діти чують дещо іншу версію того, що є перспективним і престижним. А ще вони чують у родинних розмовах про корупцію і хабарництво, які не мають нічого спільного зі шкільними повчаннями про чесність і справедливість; на вулиці бачать хамство і вульгарність, які ніяк не накладаються на слова вчителів про вихованість та культуру поведінки, і т.д., і т.п. і тощо.

Таким чином ще змалку вони звикають до того, що українцем бути не обов’язково, бо безперспективно і не престижно; що бути вихованим чи справедливим не модно; що бути чесним не вигідно, але що при цьому інколи треба вміти вдавати з себе українця, виховану чи порядну людину – а раптом пригодиться.

Політика вдавання

Тож стаючи дорослим і заглиблюючись у труднощі чи перспективи суспільно-політичного життя у своїй державі, молодий українець відразу має змогу зорієнтуватись (і сприймає це як даність), що вся національна політика – починаючи від публічних виявів патріотизму, через участь у розбудові громадянського суспільства, до боротьби за владу – базується на тотальному вдаванні, реалізовуваному уже зовсім не по-школярськи. Адже саме найвищі посадовці і найвідоміші політики цієї держави презентують взірці безсовісного вдавання. Ті, що пропагують «західний вектор», на ділі часто легітимізують «східні цінності»; а ті, що публічно вболівають за єдність зі «східними братами», активно облаштовують свій добробут саме на Заході.

Кого з українців дивує чи по-справжньому обурює той факт, що політики, звані «лівими», не соромлячись людей і телекамер, живуть і поводяться, як розбещені буржуа? Або – що політики, звані «правими», як махрові більшовики експлуатують ленінські гасла про експропріацію і народовладдя. Більшість українців без зайвих утисків сумління вдають, ніби це нормальна ситуація, коли найбагатшими людьми цієї країни є ті, хто має необмежений доступ до всенародного надбання, а найбіднішими ті, хто його десятиліттями створював. Ми всі дружно вдаємо переконаність у тому, що людина стає лікарем, аби допомагати людям подолати біль і хвороби; йде в міліцію, щоб захищати громадян від злочинців; бореться за місце у парламенті, щоб удосконалити державну систему з однаковою користю для всіх мешканців цієї держави. Навіть якщо хтось із нас обурюється таким загальним вдаванням, то зазвичай робить це досить вдавано.

Святкування удавання

Дні, коли удавання набирає масового і життєствердного характеру, називаються національними святами, червоними днями календаря. Наприклад, 23 лютого, у день створення Червоної армії, українці вдають, що відзначають День захисника вітчизни, добре знаючи при цьому, про яку «вітчизну» і про якого «захисника» йдеться насправді. 8 березня, замість чесно відзначити свято жінки-трудівниці, що хоче звільнитися від домашнього гніту та суспільних упереджень, вдають, ніби святкують прихід весни, хоч ніхто такого свята не встановлював. 24 серпня українці особливо переконливо вдають, що святкують проголошення державної незалежності, яке сталося «волею українського народу» та «внаслідок десятиліть завзятої боротьби». Хоч, як кажуть, тільки лінивий не писав про те, що це було рішення комуністичної номенклатури УРСР, яка у постаті «групи 239» проголосувала за збереження свого домінування на своїй території і за недопущення надто радикальних суспільних змін, що поширювалися тоді з Москви. Та що там казати – навіть 7 січня українці всупереч майже всьому християнському світові вдають, що Ісус Христос народився з двотижневим запізненням, спеціально для «всіх нас, православних християн».   

Доведеться визнати, що українське вдавання має все ж унікальну рису – це його переможність. У нормальному світі люди часом щось вдають перед іншими, а українці – передусім вдають перед собою. І в цьому досягли таких успіхів, аж самі повірили, що вони є тим, кого з себе вдають.

Хтозна чим це можна пояснити: чи то непроминальною візантійщиною, чи то незнищенною східнослов`янщиною, чи то невитравною совковістю? Але напевне відомо, чим це можна виправдати – здатністю до виживання за будь-яких обставин. Якщо припустити, що Україні в майбутньому доведеться стати, наприклад, якоюсь західно-китайською провінцією, то українці, без сумніву, вивчать китайську мову, приймуть їхню релігію, заїдатимуться рисом, навіть на світ дивитимуться примружено, але при цьому, як завжди, переконливо вдаватимуть українців. 

http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?krayina_peremozhnogo_udavannya&objectId=1280445


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.