Керченська десантна операція - велика десантна операція радянських військ на Керченському півострові у початковий період війни. Проходила з 26 грудня 1941 по 20 травня 1942.
Незважаючи на початковий успіх, операція закінчилася великою невдачею: три радянські армії були оточені і розбиті; загальні втрати склали більше 300 тис. чол, включаючи близько 170 тисяч полонених, а також значна кількість важкого озброєння. Поразка десанту важко відбилася на долі обложеного Севастополя і полегшило Вермахту літній наступ на Кавказ. На початку квітня в армію Манштейна стали надходити підкріплення: була надана танкова дивізія (22-а т.д.) - 180 танків. За наполяганням Л. З. Мехліса радянські війська були зосереджені в безпосередній близькості від лінії фронту, не маючи достатньої глибини. Крім того, велика частина сил Кримського фронту була зосереджена на півночі Парпачського перешийка. Скориставшись цією обставиною, німецьке командування спланувало обхідний маневр з півдня (операція "Trappenjagd "). Важлива роль в операції відводилася авіації, для чого за спеціальним розпорядженням Гітлера в Крим був перекинутий 8-й повітряний флот Люфтваффе (Вольфрам фон Ріхтгофен). Наступ почався 8 травня. В результаті прицільного повітряного удару був зруйнований КП 51-ї армії, командувач ген.-лейт. В. Н. Львов убитий, заступник командувача, ген. К. І. Баранов - важко поранений. На півночі був проведений відволікаючий маневр, в той час як основний удар був нанесений з півдня. В результаті, протягом двох тижнів основні сили Кримського фронту були притиснуті до Керченської протоки. 18 травня опір оточеного угруповання РСЧА припинився.
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Керченська протока... Керченська протока... Керченська протока...
Може хто чув про "книжку" Брєжнєва "Малая зємля"? Він там дивізійним комісаром був.
Мій дід Кирилюк Іван Тодосийович (Иван Федосеевич) був молодшим лейтенантом, ком. взвод. Мав повні 10 класів сільської школи в Уманському районі Черкаської області. Коли Еріх фон Маншейн завдав останнього нищівного удару у напрямку Керченської протоки, вживих майже нікого не було. Взвод весь "ліг". З роти залишилось кілька бойців. Весь командний склад, що вижив, евакуювався за допомогою ЧФ СРСР. Солдатів залишили померти героями. Через протоку намагались переправитись хто як гаразд: на колесах від вантажівок та повозок, на бревнах, просто вплавь. Мого діда накрило гарматним вибухом - протока прострілювалась. Контузія та важке осколочне поранення в груди та спину. Івана викинуло на інший беріг протоки. "Мертвим". Так були впевнені ті, хто зміг переправитись. Його залишили, бо поховати не було змоги.
Чесно, не зрозуміло, де узялися там на східному узбережжі дві сестри "кавказької національності". Дід казав, що чеченки. Вони підібрали діда, знайшли лікаря, виходили його. Він пробув у них кілька місяців. Коли одужав, фронт був біля Волгограда. Але дід не знав, де лінія фронту. Він думав, що робити, куди йти. Вирішив йти на захід, може щось стане зрозуміло. Стало зрозуміло, що це німецький тил. Дід вже на Донбасі. Вирішив йти у рідне село. Звичайно, що село було окуповане. Староста пообіцяв не здавати діда в комендатуру, якщо той сидітиме тихо і не висовуватиметься. Так дід і вчинив - просидів тихо аж до зими 1943/44. Доліковував бойові рани. І ось, сталося - нарешті прийшли визволителі, радянська армія.
Звичайно, що першим, що зробили визволителі, це наказали всім стати на облік. Далі пішли дізнання, хто що робив під час окупації. Дійшла черга і до Івана. З'ясувалось, що він офіцер червоної армії, контужений, поранений. Добровільно прийшов в окупований населений пункт. Позбавили звання, нагород. Нове призначення - штрафна рота. Але дідові пощастило. Були свідчення, що "не співпрацював", себе не "світив". Співслуживці знайшлися і дали показання в особий відділок, що кинули молодшого лейтенанта, бо були впевнені, що вбитий. Дід розповів про двох кавказьких сестричок. Знайшли і їх. Все підтвердилось. Лікарі поставили діагноз контузії і дослідили рани. Осколки вже виймали після війни у військовому госпіталі. Пізніше діду дадуть "інваліда війни". А поки що - звання капітана, і далі у бій. Дійшов дід у складі 2-го Українського аж до Праги у званні гвардії майора. Гвірдії майора отримав за Прагу.
Але не поспішають списувати у запас Івана. Бандерівці "дістають". Діду одразу після розформування 2-го Українського фронту у червні пропонують вступити до лав НКВД і стати опер-уповноваженим у Борщівському районі Тернопільської області. Дід мав вже справу із "особістами", цей люд недолюблював, тому не дивно, що вельми делікатно відмовився. Але і тоді не дають відпочинку, а призначають військовим уповноваженим у той самий Борщівський район. Діда місцеві звали "пан полномочний" (саме так, а не "повноважний"), а бабусю - його дружину - "совєтка". Стосунки були - "компроміс". Дід намагався як мога менше втручатись в особисте життя, не поводився як окупант, а навзаєм отримував певну "лояльність" місцевого населення до власної персони. Він розповідав дещо...
Зима 1945/46 роки. Паркан. Оголений труп "бандерівця" стоїть простонеба під парканом - тільки штани одягнуті. Босий і... синій. Стоїть кілька днів. НКВД-шники таким чином виявляли всіх, хто з ним хоч якось пов'язаний. Хто підходив поплакати, поговорити... постояти... Всіх забирали. Потім було два шляхи: Сибір або зникнення. Якщо гинув хтось із "совєцьких", був урочистий похорон, залповий салют і... жорсткі експорпріації, гвалтівництво і залякування. У 1946 році почався ще один Голодомор. Був циркуляр, що сім'ям, які пов'язані із УПА (в кого двоюрідний брат в лісах, в кого небож або вуйко), забороняється мати городи, сіяти, вирощувати. Вилучалися всі продукти харчування. Зрозуміло, що під "статтю" підпадало 90% населення ЗУ. Саме завдяки підтримки населення УПА змогла протриматись цілих двадцять років. Дід казав, що радянська комендатура була як справжній окупаційний орган і часто діяли ще гірше за німців. Німці так не звірствували, як "визволителі".
Звернулась до діда одна жіночка. Плакала, що в неї четверо дітей, а брат подався в боївку у ліси. З голоду ж помруть, пощадіть. Дід сказав, щоби вночі зробила в городі, що вважає за потрібне. Все одно всіх не перевіряли, тай якщо знайдуть засаджену ділянку землі, ще треба встановити, хто її засадив. Жінка тихесенько засіяла пшеницю, трохи картопельки... Але знайшлися "добродії", які повідомили хто нелегально посадив пшеничку і картопельку. Вийшли на мого діда. І тут згадали його особову справу часів війни. "Пас'янс склався" - це ворог. Дали 5 років заслання в Магаданську область до табора. Потім 15 років на Кольському півострові прорабом у містечку Апатіти. Там у засланні у 1954 році народився мій тато. Дід важко хворів, але знову вижив. На Україну в'їзд було заборонено. Лише на початку 60-х років реабілітували і дали комуналку у Києві на Сталінкє.
Потім у 70-х роках прийняли до Союзу Ветеранів ВОв. Почали давати ювілейні медальки до 30-річчя, 40-річчя... Про паради дід казав, що туди "бойових" не допускають. Бо можуть розповісти, як насправді воювали. Я завжди пригадую "Фореста Гампа", коли він мав виступити перед публікою і розповісти про війну у В'єтнамі. Йому вирвали з усілка дроти і усе, що він зміг сказати: "Ось, що я можу сказати Вам про цю війну..." На паради запрошувались "штабники", старше офіцерство і "перевірені надійні" кадри у якості рядового складу та молодшого офіцерства. Справжніх "бойових" на парадаї майже ніколи не бувало - боялися. Боялися, що вони почнуть говорити, говорити про те, як вони воювали...
Дід колись казав:
- Якби люди знали, як насправді воювали на фронті, вони би не святкували 9 травня день перемоги. А скорбили і вшановували павших.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.