Любити одне одного на «Ви»

22 апреля 2013, 21:20
журналіст
0
535

У карпатському селі Криворівня живуть подружжя, де чоловік і жінка досі звертаються одне до одного на «Ви» і з великою пошаною.

Минув рік як не стало дорогої мені людини – моєї бабці. Вона була вельми колоритною жінкою, людиною з впертим і сильним характером. Я не бачила жодного чоловіка, жодної жінки, які б могли її нагнути, зламати чи переконати в протилежному. Через це багато хто її не любив. Я її теж ненавиділа у ті моменти, коли моя коса находила на її камінь. Летіли іскри, доходило до абсурду, але жодна з нас не відступала. Лише час (вистачало до 5 днів), щоб ми помирилися і знову полюбили одна одну. Її смерть я переживала дуже гостро. Ніби в мені померло дитинство, щезло все тепло, вивітрилися традиції святкування Різдва і Великодня, втратився смак домашніх вареників і борщів. Пустку, яка виникла у моїй душі після смерті бабці, я не могла нічим і ніким заповнити. Холодний вітер протягом гуляв по моїх жилах, час минав, але рана не гоїлася, навпаки я все частіше і все довше плакала і згадувала про свою бабцю.

Одного дня я вирішила, що свою бабцю я люблю і ніколи не забуду, та мені потрібна жива заміна, так звана сурогатна бабця. Тоді вперше я спакувала наплічника і сама поїхала на Прикарпаття. Мені хотілося знайти собі бабцю-гуцулку, збирати з нею сіно, пити холодну водичку з джерела і наповнюватися енергією від зв'язку літньої жінки з юною дівчиною.

Спочатку поїздом добралася до Івано-Франківська, звідти мене занесло у Верховину, а там сіла в перший-кращий автобус і вже через 10 хвилин була у Криворівні. Про це село на той момент я анічогісінько не знала і жодної людини звідти не знала. Можливо тут живуть самі злодії? Можливо суцільні невдахи? Та мене, вичавлену поїздами і автобусами, це питання цікавило найменше. Перший ковток свіжого повітря, сповненого запахом трав і квітів, переконав мене відразу – тут я залишуся на ніч, а завтра вранці піду в гори. Я відразу звалилася спати на березі річки, навіть не розкривши намету. Залізла в спальник під горою та й по всьому. Пізніше дізналася, що спала за кілька метрів від хати Іванка, яку знімали у моєму улюбленому фільмі «Тіні забутих предків». Зранку мене розбудили дві жінки, які спускалися з гір з повними відрами молока. Переживали, хто я, чи зі мною все добре, чому до них в хату не зайшла, запросили на сніданок. Я спросоння нарозказувала їм всякої нісенітниці і знову заснула.

Але сонце, яке щохвилини припікало все сильніше, не дало вилежуватися довго. Тож ранок я не проспала і вже о 10.00 була майже на вершині невідомої мені гори. По дорозі я знайшла джерело зі смачнючою водою. У джерелі видно, як вода ключем бє з-під землі. Такі манюсінькі вулканчики я бачила у ранньому дитинстві, коли виривала ямку біля річки на Тернопільщині, а звідти била холодна джерельна вода. Припасти до такого джерела вустами у спекотний день було неабиякою радістю. Вперше за багато років у цьому лісі, біля джерела з хрестом мене наздогнала радість з мого дитинства. Я аж від щастя просльозилася.

По дорозі на вершину я була впевнена, що людей, окрім жінок із молоком, сьогодні більше не зустріну. Навколо густий ліс і жодного лудського сліду. Але не так сталося, як гадалося. Під самою вершиною - галявина. На галявині - атина, на порозі дід косу клепає, а бабуся сіно збирає. Кидаю посеред галявини свого наплічника і гайда до бабусі. Кажу, що хочу сіно допомогти збирати. А вона мені: «Ви мені хіба винні? Ви мені нічого не винні! Тому і сіно не треба збирати». «Але я Вас дуже прошу, дозвольте. Я так щиро мріяла позбирати цього літа сіно», - не відступаю назад. Голубоока бабуся глянула на мене ще раз, і кивнула у знак згоди. І тут я взялася до роботи. Поки сіно збирали, бабуся розказала, що вона – Калина, а її чоловік – Василь. Про нього говорила як про вельмишановного пана – «вони роблять», «вони пасіку мають». Коли зверталася до нього, гукала: «Василю, а ходіть-но сюди».

Скільки я об’їздила сіл і міст, зі скількома людьми говорила, а такої шани між чоловіком і жінкою ще зроду не бачила. Бабуся Калина була королевою гори Довбушанка, біля підніжжя якої лежить село Криворівня. Вся земля на галявині біля вершини належала її мамі, а згодом їй. Тут вона знала кожне дерево, кожен кущ і пташку. «Ось дивися – квітка. Понюхай! Такого запаху як вона має, тут, на цьому полі, жодна квітка немає. Я б могла її зірвати, поставити у вазу в хаті і любуватися нею. Але тоді подумала, що у вазі вона зів’яне через пару днів, а в полі цвістиме півмісяця. Ходжу до неї щодня і нюхаю», - розказує мені Калина.

Далі бабуся повела мене до хати. В дерев’яній хаті ні світла, ні газу, відповідно ні телевізора, ні комп’ютера, ні соціальних мереж. Лише на підвіконні маленький радіоприймач на батарейках, налаштований на радіо «Промінь». Я глип на вікно, а вона тут же: «Не думайте, що я – погана господиня і в мене на вікні павутиння. Це не тому, що я лінива і нечепура. Я павутиння спеціально з вікон не знімаю, щоб павуки мух ловили. Не хочу мух вбивати. Що Бог дав, нехай і сам забере. Я в справи мух і павуків не втручаюся», - пояснила ґаздиня.  

Бабця Калина напоїла мене коктейлем з білої смородини. Рецепт коктейлю виглядає наступним чином – насипати банку ягід у відро, залити водою, посипати цукром. Ягоди мають трохи прокиснути, тоді порятунок від спраги готовий. У Калини говорити зі мною у неї не було часу, поспішала у село, звідки я цілий ранок карапкалася в гору. Коли бабуся бігла в село поміж смереками, співала мені свої співаночки і просила не забувати про неї – заходити, коли буду йти на Довбушанку. Взимку я ще раз приїхала в Криворівню. Калина з чоловіком зігнали худобу з гори в село, бо дуже сильно замело Карпати. В селі у неї була велика хата з газом і світлом, все як годиться. Та Калина не раділа комфорту і теплим батареям. Її манила до себе Довбушнка. «Не можу я між людьми у селі жити. Хворію. Важко мені тут дихати, і вода не смачна. Я пю воду тільки з одного джерела. Ти мала його бачити, коли піднімалася на Довбушанку. Оце справжня вода. А решта – то технічна, для худоби», - зізналася бабуся.

На мій подив, бабуся Калина розказала, що без своєї гори не може і дня прожити. Зранку встала, корову подоїла і гайда на гору. Каже, що добіжить по засніжених стежках до своєї галявини, надихається свіжим повітрям, подивиться, чи хата на місці, ніхто нічого не обікрав, і знову назад, чоловікові обід варити. Дід Василь шкутильгає на одну ногу, ходить з палицею. Йому до вподоби більше в селі жити, щоб по рівнині ходити, ввечері телевізор дивитися. Але бабусі Калині не перечить. Як тільки сильні морози проходять, збирає всі необхідні речі і з дружиною йде на Довбушанку, де таке враження, що крім них, більше жодна людська нога не ступала. І так живуть вони в добрі і злагоді уже багато років. І пють воду з одного джерела, бо з інших не така чиста і холодна, і мух не вбивають, якими б надокучливими вони не були, і квітів не зривають, якщо вони справді надзвичайно пахнуть і люблять одне одного тихо, лише на «Ви».

Єдине, за чим я шкодую, що не сфотографувала блакитних, як весняне небо, очей бабусі Калини. Щоразу, коли буваю в Криворівні, забігаю до неї в гості, бо маю її собі за рідну з першої хвилини нашого знайомства. А фотографії моєї сурогатної бабусі так і не зробила. Ну нічого. Ще не довго. От поїду на Черемош-фест у Криворівню 11-12 травня, ось тоді і бабусю Калину, і діда Василя, і їхнього бравого коня ой як нафотографую. Буде чим поділитися!

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.