Мільйоноголосий стогін землі - у морі сліз без дна і берегів - 6

28 апреля 2013, 13:18
0
2250

До 80-річчя Голодомору

Аналогічно, після того, як голодомором червона чума зламала етнічний хребет нації – селянство, Москва вирішила знищити інтелектуальну еліту України. З 1933 року різко розширили масштаби репресій української інтелігенції. Так, у 1932 році українських вчених та професорів було 10063. У 1940 залишилося тільки 5 тисяч. Під керівництвом П. Постишева НКВС у 1933 році тільки в Києві знищив 30 тисяч представників української інтелігенції. Звернемось до згадуваної вже статті І.Багряного: «В роках 1932-1939 більшовизм знищив усю українську інтелігенцію: вчених, письменників, митців, військових, політичних діячів — тисячі і десятки тисяч людей, що становили собою верхівку народу. Багато серед них було комуністів, тих, що героїчно боролися в Жовтневу революцію за її гасла про свободу і справедливість, про рівність і братерство і були весь час вірні тим гаслам. Сталін, потоптавши всі ті гасла своєю антинародною політикою, нищив і тих людей, що були їм до кінця вірні. Більшовизм винищив їх саме для того, щоб позбавити український народ духовної верхівки, що змагалася до свободи й соціальної справедливості. А винищив він їх, спершу піддавши страшній інквізиції, таким катуванням, що його знали лише часи середньовіччя, потім постріляв та позасилав на каторгу: в далеку Колиму, Соловки, на землю Франца-Йосифа і т.д., і т.д. Так загинуло багато моїх друзів і товаришів, так загинули письменники: Григорій Косинка, Д. Фальківський, Б. Антоненко-Давидович, Є.Плужник, Б.Тенета, Д. Загул, М. Йогансен, М.Куліш, С. Пилипенко, О. Слісаренко, М. Драй-Хмара, Г. Брасюк, М. Івченко, Г. Шкурупій, О. Влизько, Ю. Шпол, Гр. Епік, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Зеров і інші…і інші…Художники: І Падалка, Седляр, І Врона і інші…Полководці: Якір, Дубовий, Тютюнник тощо…Так загинули професори: Гермайзе, С. Єфремов, О. Дорошкевич…Цей реєстр такий довгий, цей реєстр такий безконечний, як безконечна наша трагедія. Багато українських діячів-комуністів покінчили життя самогубством, як Скрипник, письменник-комуніст Хвильовий, голова Раднаркому УРСР Любченко тощо. Серед усіх замучених діячів українського мистецтва, літератури й науки багато великих імен, непересічних талантів, знаних і шанованих в Україні. Багато з них було моїх товаришів і друзів, і я можу запевнити, що вони не були ворогами народу, а навпаки — були популярними патріотами, високоінтелектуальними, порядними синами робітників і селян і бездоганно чесними людьми. За це їх знищено. З ними я пройшов тернистий шлях більшовицьких тюрем і таборів. З багатьма сидів в одній камері, був однаково битий і катований…До речі — до уваги канадців, американців, а особливо тамошніх українців-комуністів. Так загинув в числі інших і відомий ваш письменник-комуніст М. Ірчан! Так загинули й всі українці-комуністи галичани, що повірили Сталінові й пішли до СРСР будувати радянську Україну в «братнім союзі» з червоною Москвою. Вони були знищені за те, що були українські комуністи й, повіривши в облудні більшовицькі кличі про право націй на свободу аж до «відокремлення», сподівалися те «право» здійснити. Багато живих свідків можуть сказати всім, де лежать їхні кості, таких як Грицай, Бадан, Крушельницький тощо». Ще в 1929 році українське компартійне керівництво виступило з ініціативою  про дозвіл депортувати північні області Росії 50 тисяч українських сімей. Дали добро тільки на 20 тисяч. А вже 1930 року партійне керівництво  Півночі схвалює рішення про розселення 70 тисяч сімей(350 тис. осіб) у Вологодському, Архангельському, Північнодвінському, Няньдомському округах і в області Комі. Характерно, що селян зганяли і ставили на коліна. Ось такий народ – на колінах – потрібен любій  антинародній владі. кпСС – “передовий загін” російського імперіалізму – поставив за мету звести також до мінімуму інтелектуальний потенціал нації. Відбулося скорочення українців в органах влади та скорочення вузів, чим вища влада - тим менше українців. Наприклад, у 1929 році українців в районній владі – 75,9%, в окружній – 53,5%, в області – 26,8%. Росіян в Україні в 1924 році проживало 7%, але на вищих посадах було – 3%. Намісник ЦК ВКП(б) в Україні Постишев, виконуючи рішення від 14 березня 1932 року, тільки в 1932 році із 120 тисяч членів і кандидатів КПУ виключив 27,5 тисячі українців. На їхнє місце на посади парторгів, голів контрольних комісій, секретарів райкомів  та інші керівні посади надіслали 13 тисяч росіян (з книги П. Стени “Московство” – 1966, ст.153-154).

У 1937 році Москва надіслала в Україну комісію у складі В. Молотова, М. Хрущова, М. Єжова ”перебудувати форми і методи керівництва українською культурою”. За два місяці будівничі знищили усю верхівку КПУ: із 17 членів Президії Верховної Ради УРСР залишилося 4, із 57 членів ЦК КПУ – 12, все керівництво Союзу письменників. На їхнє місце привезли 35 тисяч росіян (з книги С. Косіора “Статті і промови”, стор. 154).

 Оскільки ми зачепили цю тему, то продовжимо. Деінтелектуалізацію України видано із наступної статистичної інформації. На 100 тисяч росіян у 1959 році припадало 364 вчених, а в Україні – 60, тобто, в 6 разів менше. У РРФСР в 1940 році працювало 63% вчених СРСР, а в 1960 – 69%. В УРСР витрачалося коштів на освіту в 4 рази менше, ніж в РРФСР.

 З 1940 році до 1956 року число вузів у Росії збільшилося. В Україні – зменшилося. В 1954 році на Україні закрили 24 вузи, а в Росії відкрили 21. На 100 тисяч населення в УРСР у 1961 році в інститутах та університетах  навчалося 811 українців, 1769 – росіян, 2223 – євреїв. З 1931 по 1960 рік аспірантів в СРСР збільшилося втричі (з 12 до 36 тисяч), а в Україні зменшилося з 3147 до 2987. Вузи і технікуми були  переведені примусово на російську мову навчання. Кількість шкіл з українською мовою викладання планово і систематично зменшувалася, а з російською мовою - збільшувалася (із книги Д. Соловей “Московство”,  стор. 150).

Тримати безграмотний народ на короткому повідку впроголодь, щоб не смів думати, а тільки, як добути хліб насущний – ось мета і почерк епохи. Виховна робота голодом – шматочок хліба став символом життя. Для того, щоб відібрати в народу свободу, вони використали два можливих способа – метод насилля та виховання умовних рефлексів. Страх став основою, - хіба можна назвати це життям, - жалюгідного існування.

В школі дитину розважають і в підсумку навчають читати, писати, рахувати та гратися в комп’ютерні ігри. Що робиться у вузах – помовчимо? Відкривши безліч вузів, де мета –гроші, і змінивши вивіски на університети, відбувається цілеспрямований процес дебілізації і перетворення держави на країну псевдоосвічених дипломованих,  малописьменних дурнів, де дипломами торгують і роздають направо і наліво Цифри кричущі: в Україні з населенням у 45 млн. чоловік 862 вищих навчальних закладів, більше, чим в Німеччині, Англії, Італії та Бельгії разом взяті, в яких проживає 226 млн.??? (Повинно на 1млн. один університет). В часи Юрія Дрогобича(Котермак) в 1470-і роки із 208 студентів бакалаврами стали 66, а магістрами – 9. І яку інтелігенцію маємо в результаті? Дальше хай говорить Богдан Ретев(читайте) словами із статті «Розпинання України «правнуками поганими». На питання, що таке так звана «політична еліта»?,…красномовно відповів «маємощомаємо» …ще в 1994 році, зразу після зміни влади: «…що ж ви хотіли. Перша світова війна, друга, голодомор, «Розстріляне відродження»…А хто залишився? Кравчуки, кучми (продовжемо дальше самі – ю…, я… – число їм тьма) – так і до мишей можна дійти». Так! Знищували кращих. Залишався скніти мотлох, продажні гнучкошиї іродові душі продажні:

Кругом неправда і неволя,

 Народ замучений мовчить

 І на…(народному) престолі

  . . . ( хто?)   сидить

Людською кровію шинкує

 І рай у найми оддає.  (Т.Шевченко)

«Інтелігенція, вихована колонізатором, є найбільшим ворогом власної держави», - попереджав Джавагарлал Неру.

Злочинний комуністичний режим усвідомлював, що вчиняє злочин проти українського народу, тому намагався сховати катастрофічні наслідки голоду і сам факт голоду. Політбюро ЦК КП(б)У 13 березня 1933 року категорично заборонив поширення чуток про голод. Але в результаті голодомору спорожніли тисячі сіл. Усунувши із своєї землі українців, злочинці почали заселяти її людьми із Росії, Білорусі і Середньої Азії. Товарняки з розкуркуленими і контрреволюціонерами йшли на північ і схід, а їхні місця заповнювали чужинці. Італійський консул Сержіо Граденіго в 1933 році з Харкова констатував: «Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням, це змінить її етнографічну природу», вона й досі відчувається.

На подолання голоду грошей не витрачали, а на замилювання очей іноземцям не барилися сипнути щедрою рукою. Про трагедію  вимерлого села Гаврилівка на Дніпропетровщині дізналися за кордоном, і американські журналісти  попросили дозвіл на поїздку до цього села. Одержали вони його напрочуд легко і швидко, бо Гаврилівку спромоглися швидко “заселити” людьми-чужинцями. Ось як це описано у книзі “Про що ми могли  дізнатися”, виданій у 1934 році в Нью-Йорку Е. Шервудом: “Група іноземних візитерів дізналася про чутки, що в с. Гаврилівка всі люди, крім одного, мовляв, померли від голоду. Вони вирішили негайно перевірити, відвідали сільський загс, священика, місцеву раду, суддю, вчителя і кожного селянина, з якими зустрічалися. Виявилось, що троє з 1 100 жителів померло від тифу  Було вжито заходів, щоб припинити епідемію. Не було смертей від голоду”. Ось так!?...

Великого клопоту завдала поїздка в СРСР у 1933 році відомого політичного діяча Едуарда Ерріо – голови комітету з іноземних справ палати депутатів Франції, колишнього прем’єр-міністра. Програму візиту складали з урахуванням бажання високого гостя відвідати Україну та Кубань – найбільш, як він чув, потерпілі від голоду. 26 серпня він прибув до Одеси, далі – Київ, потім – Харків і Дніпробуд, скрізь оглядав, що хотів, зустрічався, з ким хотів. До зустрічей з ним довелося готувати сотні трудових колективів одночасно. Справа - нелегка, але вдалася на славу. З 1 серпня з Ростова-на-Дону поїхав до Москви, не помітивши ніяких ознак трагедії. 13 вересня “Правда” опублікувала заяву Ерріо журналістам в Ризі, в якій категорично спростовувалася “брехлива чутка і вигадки буржуазної преси про голод у Радянському Союзі”. Куди братися “потьомкінським селам” часів Катерини до декорацій комунорежиму. А тим часом від початку зими 1932 до середини 1933 року в Україні з голоду щохвилини помирало 25 осіб, щогодини 1 500, а за добу – не менше як 35-45 тисяч наших братів і сестер, що разом становить по різним джерелам, ще раз нагадую, від 7 до 15 млн. Смертність наших селян перевищувала природну в 30 разів. Зі спогадів У. Черчіля відомо, що Сталін вихвалявся про ліквідацію 10 млн. селян. Щоб образно уявити це архімедове космічне число 10 000 000, виділимо умовно кожній особі по листку (товщиною 0,1 мм) для життєвого опису, - хоча кожний з них це цілий світ, мікрокосмос,унікальне Боже створіння і заслуговує на значно більше, - отримаємо книжку висотою один кілометр.

Ось один із таємних документів. “Документ №403. Сообщение всесоюзного  переселенского комитета при Совнаркоме СССР о переселении на Украину с других территорий страны 29 декабря 1933 г. Срочно. Секретно. Нач. ГУЛАГУ ОГПУ тов. Берману ВПК при СНК СССР при сем препровождает оперсводку №38 о переселении на Украину по состоянию  на 28 декабря с.г. Одневременно ВПК  сообщает, что предложенный план переселения выполнен на 104,76%. Всего переселено 21856 колхозных хозяйств 329 ешелонами, 117 149 человек, 14 879 лошадей, 38 705 голов скота.

Зам. Председателя ВПК при СНК Рудь”.

В додатку говорилось, що з Горьківської області в Одеську переселено 2 120 господарств, з Іванівської в Донецьку – 3 527, із Білорусії в Одесу – 4 630, з Центральної Чорноземної області в Харківську – 4 800.

Немає потреби занадто напружувати пам’ять, щоб прослідкувати за перебігом подій на Україні в 40-50 р.р. Ця ж кпСС скористалася періодом Другої світової війни для продовження геноциду української нації. Так, восени 1941 року Жуков кинув у німецький прорив під Москвою 179 тисяч “ополченців” – учителів, інженерів, вчених, вивезених під конвоєм з України і зовсім не підготовлених до ведення бойових дій і їх навіть не озброїли – одна гвинтівка і один боєкомплект на 5 чоловік (із журналу ВРРФ “Родина”, 1991-№6-7). 19 грудня 1941 року проти німецьких танків направили три кавалерійські дивізії, укомплектовані українськими селянами з Кубані та України. За кілька годин німецькі танкісти перемололи їх на м’ясо. Навесні 1944 року під час Корсунь-Шевченківської операції Жуков наказав кинути на штурм добре підготовленої німецької оборони війська, які були щойно доукомплектовані чоловіками від 15 до 55 років, зігнаними з навколишніх сіл. Кулями в спину заградзагонами гнали цих ненавчених українців в атаку. Впродовж 24 днів цього злочинного кровопускання було знищено 770 тисяч людей, воїнів. Це робилося, напевно, для того, щоб менше вивозити, бо 22 червня 1944 року був виданий сумнозвісний наказ №0078/42 (не буду наводити його за браком місця) за підписом Берії, наркома ВС і заступника наркома оборони СРСР Жукова про виселення всіх українців, які проживали під німецькою окупацією, у “віддалені краї Союзу”.

На виконання наказу із західних областей України в східні райони Росії вивезли близько двох мільйонів чоловік. Тільки захопивши західні області, в 1939 році вивезли в Сибір 250 тисяч українців, а на їхнє місце привезено росіян: у Львівську область – 181 тисяча, Івано-Франківську – 40, Тернопільську – 27, Рівненську – 39, Закарпатську – 30, Чернівецьку – 5 тисяч.

  Але виселити Україну – це не Чечню, і не кримських татар чи турків месхетинців, не вистачило вагонів, тому керівництво СРСР знову вдається до апробованого методу – голодомору, і в 1946 році заморило до смерті 369 тисяч, в 1947 році – 628 тисяч чоловік. Зерно у Союзі було. Тільки в 1946 році СРСР вивіз за кордон 1,7 млн. тонн зерна, головним чином безкоштовно, у вигляді допомоги. 6 квітня 1946 року уряд підписав угоду про постачання у Францію протягом квітня-серпня 500 тисяч тонн зерна. Польща протягом 1946-47 років одержала 900 тисяч, а Чехословаччина в 1947 році – 600 тисяч тонн зерна (із книги Л. Лук’яненка “Нюрнберг-2”. К. 2001).

Україна за кілька десятиліть правління бузувірів вистояла в трьох голодоморах: 1921-23, 1932-33 і 1946-47 роках. За околицями кожного населеного пункту, на пустирях, що заросли полином і осикою, мало де стоїть хрест або інший пам’ятний знак того, що тут знайшли свій останній притулок наші співвітчизники-годувальники. Брати і сестри – єдина провина яких була в тому, що вони любили землю. На цвинтарях зяють западинами порослі багаторічним бур’яном довгі могили. А зяє в цих могилах не провалля, а наша вічна ганьба неокупної вини. Провалля в пам’яті – пекучий сором безпам’ятства.

Мертвим болить! Без віри в це, без розуміння немає людини, як немає її без пам’яті, без відчуття свого роду, без тих вічних, як світ, заповідей - не убий, не вкради, не чини кривди близькому... Але вбивали, крали і чинилось зло. І творили “кумира” не в селянських хатах,  із “культу особи” перейшло в культ посади. Його викохувала партійно-державна командна система, яка набирала сили, входила в раж і смак своєї необмеженої влади над життям мільйонів безправних людей і для зміцнення потребувала опудала, яке б вивищувалося над людьми, над світом.

Під гаслами диктатури пролетаріату ”еліта вертухаїв” вершила нечуване насилля над народом. “Ізми” будувалися на крові та кістках народу. Демагогічне шаленство пропаганди досягло мети, роками винахідливо і методично вкладало в душі і голови – особливо молоді і дітей – порожнечу, бездарність, цинізм і жорстокість, прикриті “білими одежами” пишномовної казуїстики.

Отак поступово приходили до влади сталінські яничари, котрі ладні були сплюндрувати все заради власної вигоди. Шарикови стали вірними псами Швондера -  “батька народів” за те, що той дав їм необмежену владу і ситне життя, зрозуміло, за рахунок інших. Сама система склала алгоритм відбору і формування партійної “еліти”, а потім він пронизав все суспільство, яке було негативне по самій своїй природі, відбирали слабоумних, аморальних секретуток-слизняків із за відомо ущербними якостями, на кожного з яких було заведено справу і зберігався компромат. Найтемніші закутки людської душі знаходили своє відображення в мерзенних поступках. Рядові члени мали бути, в принципі, непоганими людьми, але нелюди, які дійшли по ієрархічній драбині кар’єри доверху – автоматично повинні були бути дегенератами. Наверх спливало те, що плаває: слабоумні, з рабськими і плебейськими душами, готові поливати брудом чесних, писати колективні листи, травити і улюлюкати. Немає страшніших деспотів, ніж вчорашні раби і хами. І ті, хто управляв і управляє, зацікавлені в моральному падінні суспільства до грані убогості. Натовп і людський збрід – це їх електорат, а до деградації  і стагнації “временщикам” байдуже, бо їх головна мета – влада і більше нічого, багатство вони вже вкрали у народу.

Вивільнений життєвий простір, що складав цвіт  української нації, негайно заповнювався все тими ж “активістами”, які отримували все навколо. Ця засліплена своєю владою зла сила з голоду не вмирала, хапальний інстинкт функціонував у широкому діапазоні - вони їли, пили, одягались і будували хороми: “Часто серед цвинтарного безмов’я  селом мчала трійка, запряжена баскими кіньми, розглядалось завзяття, тирликання гармошки, п’яний спів і вереск. Це відпочивали від трудових буднів новоявлені яничари”.

Партійні бонзи за допомогою продуктових подачок задовольняли свою хіть і потреби. На районному рівні можливості були просто необмеженими. Ось опис їдальні для партійних керівників у селі Погребище: “Вдень і вночі її охороняла міліція, тримаючи селян та їхніх дітей на відстані від ресторану... В їдальні за дуже  низькими цінами, районним бонзам  продавали білий хліб, м’ясо, птицю, консервовані фрукти, делікатеси, вина і солодощі.  Водночас видавалися так звані мікояновські пайки, куди входило 20 різних видів харчових продуктів. А навколо цих оазисів лютували голод і смерть”.

    2 листопада 1932 року, коли насувалося чорна хмара голоду – чумацький шлях мільйонів замордованих та закатованих життів, приймається закрита постанова “Поліпшення матеріально-побутових умов керівників району”. Так, для прикладу візьмемо статистичні дані по Вінницькій області. До загального контингенту внесено 4283 особи, в тому числі, 2470 членів родин.  Їм визначаються, щоб вони жили при комунізмі, такі норми індивідуального постачання: хліба печеного на день - 800 г, крупи на місяць – 2 кг, макаронів – 1 кг, риби – 2 кг, цукру – 1 кг, мила простого – 2 шматочки, туалетного – 1 шматок. Приблизно половину цього раціону отримували і члені сімей. По всіх районах республіки встановили єдині ставки зарплати  – 240-280 крб., в той час, як раби працювали за “палички-трудодні”, пайок баланди і кругом вирувала голодна смерть.

Ще нещодавно навіть згадувати ці могили було небезпечно, в яких хоронили, а  точніше -  скидали туди нашвидку людей, часто ще живих, які загинули найстрашнішою – голодною смертю. Хрестів не ставили – не встигали, в реєстраційні книги імена не заносили – не було сил... Поминальні свічки запалювали крадькома дивом вцілілі від голодомору старенькі бабусі і дідусі, які скорботно чекали свої останні дні. Страшною є пам’ять тих 32-33 років. На цю пам’ять держава наклала прокляття, її старались стерти, знищити і заборонити, заблокувати страхом і заперти навічно в тайниках душі. Але вона жила, іноді проривалась на сторінки книг завдяки Дж. Мейсу, Р. Конквесту, Д. Солов’ю, В. Моняку, Л. Коваленко, Л. Кльоцу, О. Солженіцину та сотням, тисячам  свідчень безіменних очевидців “Пам’яті скорботи”. Жила в сльозах і пам’яті, потік яких розмив стіну замовчування про велике горе нашої землі. Для історії - це давно відомий факт. Для людей – секрет за сімома замками. Слово “голод” було взагалі викинуте з лексики 30-х років, зникло із всіх державних документів. Газети того часу, якщо їх так можна назвати – макулатура, які обслуговували владу, спасіння яких - у брехні, якщо і писали про голод, то тільки про те, що кулаки ховають хліб, не їдять і вмирають... на зло радянській владі.

А тим часом “чуждые  и вредные елементы” піддали репресіям, проходили показові суди над “винними” по заздалегідь складеному сценарію – чотирьох людей до вищої міри – розстрілу, решті - довгі строки каторжних робіт на новобудовах соціалізму.  Уповноважені по заготівлі зерна забирали все: картоплю, м’ясо, дрібну птицю, навіть гарячу їжу. Ніщо не могло зупинити цих собацюг, навіть - плач дітей. Була оголошена війна власному народу. З селянських амбарів виміталось до останньої зернини. За невиконання плану населений пункт заносився на “чорну дошку”. Потрапити туди - означало підписати всім людям смертний вирок:  забирали все, закривали магазини, заборонялося залишати села. Район оточувався військами, із пекла не мав вирватись ніхто. А комори країни ламалися від зерна. Воно гноїлося на токах, переганялося на спирт, вивозилось за кордон, а навколо від голоду вимирали цілі райони. Ради чого забирали хліб такою ціною?  Дізнаючись про такі дії влади проти народу, стає дико і моторошно.

Смерть стала звичайним, буденним фактом, втратила свою трагічність, і стала ні бідою, ні нещастям, а люди сприймали її як позбавлення від мук – як спасіння для себе і для тих, хто залишився в живих. Голод вбивав людину фізично, ламав морально, руйнував тисячоліттями вистраждані етичні принципи і заборони. Голод відбирав і нищив її людську гідність. Мертві кормили живих. Свіжі могили розкопувались. Покійним не було спокою і після смерті. В архівах зберігається документ, де група громадян в голодному 1921 році попросила офіційно дозволу в обласного виконкому... вбити своїх дітей, щоб з’їсти. Пройде трохи більше десяти років і канібалізм стане масовим.

Сил не було ні страждати, ні плакати по дітях і рідних. Смерть стояла весь час поряд, сиділа за столом і ходила по дворі. В будь-який час вона могла торкнутись живого. А людина хотіла тільки їсти, їсти, решта все було байдуже, навіть - власне життя. Кожний день був днем останнім, час ніби зупинився.

Доведені до відчаю люди брались за зброю і з вилами   йшли на катів. На придушення “кулацьких м’ятежів”  кидали червону армію. Після придушення половину розстріляли, решту - в товарняк, як скотину, в Сибір і на Урал, а на місці станиці Полтавської появилось місто Червоноармійськ. Так назвали тому, що весною у пусті хати заселили демобілізованих червоноармійців. Зимою 32-33 року Сталін провів генеральну репетицію майбутніх переселень цілих народів: чеченців, інгушів, карачаївців, кримських татар.

За свідченням колишнього генерала НКВС А. Орлова, “одна з авіаційних ескадрилій відмовилась вилетіти на придушення повстання козаків. Вона була негайно розформована, а половину особового складу розстріляно... Фриновський, начальник прикордонних військ ОГПУ, відповідальний за придушення повстання і проведення каральних операцій, доповідав на засіданні Політбюро, що в ріках Північного Кавказу пливуть по течії сотні мерців – такі великі були втрати військових підрозділів. Відповідно, і повстання були придушені з неймовірною жорстокістю. Десятки тисяч селян були розстріляні без суду, сотні тисяч – відправлені в сибірські і казахські концтабори, де їх чекала повільна смерть. Спеціальні “секретні ешелони” везли українських дівчат і матерів (дітей забирали в дитячі будинки) на Північ в так звані банно-пральні комбінати, де під їх вивіскою працювали будинки розпусти, де задовольняли свою нездорову похіть енкаведисти.

Свідчення А. Орлова - не перебільшені, бо в архівних матеріалах зберігся документ турецького уряду, який заявив протест радянській владі в зв’язку із забрудненням Каспійського моря... трупами.

Так безпринципні нелюди будували власне майбутнє на горі і кістках власного народу. “герострати” того часу, кати народу закарбовані в назвах вулиць, височіють пам’ятниками на площах. Імена катів, всупереч правилам граматики, треба писати малими буквами.

А тим часом, офіційна ідеологія устами своїх “теоретиків” витворяла чорну несправедливість: годувальника і хранителя духовного спадку нації звинуватили у відсталості, реакційності, дрібновласницьких інстинктах, зажерливості, бездуховності і націоналізмі. Народ же у своїй більшості не міг уникнути духовного тавра сталінізму. Безсоромне і цинічне славослів’я звалились на пошматовану насильством і голодом Україну.  Особливі “програми” були “спущені” в школи для зомбування дитячих душ. Подвійна мораль пронизувала існування, перемелювала людське єство приниженням одних і безкарною жорстокістю інших, і той, хто прибитий страхом, терпів цю несправедливість, і той, з мовчазної згоди кого творились зло і кривда, були жертвами сталінського тоталітаризму і більшовицького режиму, що прирівнюється до гітлеризму і нацизму.

       Це була не тільки злочинна антинародна компанія економічного та політичного спрямування, а й разом з тим (а може й насамперед!), сатанинська, виховна акція, плоди якої пожинаємо всюди: повсякчас все і вся пронизано фальшю, облудою, брехнею. Ніхто не повинен був вийти з того пекла таким, яким був раніше – людиною. З перших кроків існування тоталітарна система не шкодувала зусиль на те, що її запопадливі ідеологи нарекли “створенням нової людини”. Замахнувшись на діло, яке до снаги хіба що Богові, режим з фанатичною послідовністю і настирливістю штампував із людей “гвинтиків” для величезної суспільної машини. Макіавеллівський принцип – ціль виправдовує засоби, використовував всі можливі способи втрати свободи – методом жорстокого насилля і облудним вихованням умовних рефлексів. Система і її слуги не гребували методами, а для її роботи потрібно було змазування кров’ю мільйонів людських життів. Вони були готові спалити свій дім, щоб підсмажити собі “яєчню”, - знищити весь світ, щоб побудувати ефемерне «світле майбутнє» .

Під згадуваними гаслами “даєш світові революцію!” бузувіри-манкурти залишили мільйони своїх громадян голодними, відправивши забраний хліб Кемалю Ататюрку та іншим режимам, а також величезну кількість золота, зброї і амуніції для встановлення у Туреччині комуністичної влади, вони будували те, що було пеклом для людей.

Недоуми! Занапастили Божий рай...

Ми в раї пекло розвели,

А в тебе другого благаєм,

З братами тихо живемо,

Лани братами оремо

І їх сльозами поливаєм.. (Т.Г. Шевченко).

Для знищення руської еліти використовували будь-які приводи: після внутрішніх розборок і вбивства Володарського за наказом Урицького, були знищені кращі кадри Петроградської професури – близько 10 тисяч, тільки 200 посадили на кораблі і відправили в Європу; після замаху на Леніна Ф. Каплан з 1918 по 1922 рік було знищено 1 800 тисяч есерів. Цим можна сказати, що не тільки українське питання шпетило московських чиновників. Кожний чесний трудівник не мав права на життя з точки зору мізантропів біля влади, жадоба насолоди робила їх жорстокими. Те, як вони дбали про людей у 20-ті голодні післявоєнні роки, видно з їхніх  закордонних рахунків, на які тільки у 1920 році надійшло: від Троцького – 11 млн. дол. в американській банкноті і 90 млн. швейцарських франків у Швейцарський банк, від Дзержинського – 80 млн. франків, від Леніна – 80 млн. франків (список газети “Нью-Йорк- Таймс”).

Ще спочатку було декларовано: “Чим більшу кількість представників реакційного духовенства та буржуазії ми зможемо розстріляти, тим краще” (В. Ленін, ПЗТ, 1973, т. 37,  с. 40), а в глобальному масштабі планувалось Леніним: “Допустимо и возможно, что погибнет  и 90% населения, чтобы оставшимся в живых 10% удалось дожить до всемирной революции и социализма» (А. Быков. Такой неизвестный  Ленин. – Луганск, Шлях, 1999, стор. 14).

Кожний міг би ,разом з двома православними священниками - протоієреєм Георгієм Флоровським і отцем Олександром Шлеманом - поставити питання: як могло статися, що народ, який називали «найхристияннішим і богоносним», підтримав у своїй основній масі атеїстичну вакханалію? Вони ж прийшли до висновку, що «...то був народ ні богоносний, ні найхристиянніший, під покривалом незакоріненого християнства в його душі нуртували поганські пристрасті, які і вирвалися назовні, коли з них були зняті вериги...»?  Ще раніше В. Бєлінський в листі до Миколи Гоголя писав: «По-вашому, російський народ найбільш релі­гійний у світі: брехня! Основа релігійності є пієтизм, благоговіння, страх Божий. А російська людина вимовляє ім’я Боже, чухаючи себе в сідницю. Придивіться уважніше, й Ви побачите, що це по натурі своїй глибоко атеїстичний народ»(Белинский В. Эстетика и литературная критика.- М.1959.с.636). Від часів Петра церква, що має бути моральним стержнем народу, стала мертвим придатком злочинної антинародної влади. І країна, де бушували, як у пекельному казані, недобрі пристрасті, не могла сподіватися кращої долі – це вилилось в «…російський бунт безглуздий і нещадний»(О.С.Пушкін). В підтвердження цьому такий документ:

Москва, Кремль        01.       V.        1919

№1866672      Председателю           ВЧК

тов. Дзержинскому Ф.З.      Строго секретно

Указание

В соответствии с решением В.Ц.И.К. и Сое. Нар. Комиссаров, необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовать как контрреволю­ционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше. Церкви подлежат закрытию. Помещения храмов опе­чатать и превращать в склады.

Председатель В.Ц.И.К.   М. Калинин     Председатель Сов. Нар. Комиссаров      В. Ульянов

     Події наступних років підтвердять, що усі положення, викладені у «вказівці», виконувались як заповіт Леніна. Результати сатанинського терору більшовиків по винищенню християнства подані в цифрах, котрі наводить у своїй книзі головний ідеолог колишнього президента СРСР М.Горбачова. Там знаходимо такі дані: «Найбільше число жертв з православного духовенства за Сталіна припадає на 1937 рік: усього тоді було репресовано 136 900 осіб, з них 85 300 розстріляно. У 1938 році це відповідно – 28 300 і 21 500; у 1939 році 1 500 і 900; у 1940 році 5 100 і 1 100. І, врешті, в 1941 році репресовано 4 000 священиків, з них 900 страчено. У 1944-1946 роках кількість смертних вироків щорічно понад 100. Хто сміє заперечити в світлі цих фактів, що Сатана зійшов на цю землю?» (Яковлев А. Омут памяти. - М. Вагриус, 2001.- с.416-417)

Далі буде...
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.