Щоб знайти спокій у душі

29 апреля 2013, 21:44
журналіст
0
337

Людині потрібен куточок на землі, де б її називали «своєю», інакше вона все життя буде розірвана між містами, континентами, мовами.

Завтра я сяду у поїзд і поїду на Тернопільщину, де живуть мої батьки. Так склалося, що лише там, на пагорбах подільської землі я маю нерухомість і можу вважати себе місцевою. Але відтоді, як  мама віддала мене на навчання у гімназію, де я начиталася різних книжок і почала висловлювати вголос свою думку, мене перестали сприймати за свою. «Чого ти випендрюєшся? Балакай як  ми? Хватіт викаблучуватися!» - не раз чула претензії у свій бік від сільських однокласників.

Я спершу скакала до них зі своїми поясненнями, як півень у курнику, а потім плюнула на це все і вирішила, що не буду з селянами ляси точити. Мені треба в Київ пробиватися, до еліти.

І що тепер я маю?

В Києві я так і не стала своєю. Я залишилася емігранткою з галицьким акцентом. Мої цінності у великому місті виглядають смішними. Я досі цілую хліб, який впав на землю. Бо він святий. Бо так навчила бабця, яка казала: «Ой, ви не знаєте, що таке голод. Не можна до хліба зневажливо ставитися. Поцьомай його і дай худобі, якщо він впав на землю  і ти не хочеш його їсти». Я досі цілую хліб і витираю крадькома сльози у кафе, коли бачу, як у хлібі подають суп. Бо не можна до хліба ставитися як до тарілки.

Я так і не змирилася, що навколо всі розмовляють російською. Бо для мене ця мова з самого дитинства була мовою загарбників. І хоч тепер я розумію, що в багатьох школах велося навчання російською, і вдома ніхто не переходив на українську, я все одно з сумом і співчуттям дивлюся на молодих людей, які кажуть, що їм українська не подобається і вони ніколи нею не розмовлятимуть. І не розумію, чому так беззаперечно багато хто сприйняв правило:  «Мова бізнесу – це мова російська». Можливо тому не розумію, що для моїх предків мова бізнесу завжди була німецька, потім польська. І ні в якому випадку не російська. Так, я точно не киянка. Бо російська для мене – це лише іноземна мова, якою я можу порозумітися з росіянами, але не можу нею думати 8 годин на день.

За 7 років мого життя в Києві я встигла закохатися в деякі місця. Але вже сьогодні я їх не можу знайти, як Смерть не змогла знайти старих будинків у фільмі «Последняя сказка Риты» Ренати Літвінової. На днях ескалатором «реставрували» сходи від пам`ятника Магдебурзькому праву до філармонії. До речі, на це з бюджету виділили 10 млн. грн. За ці гроші сходи з ліхтарями по обидва боки, збудовані ще 1915 року архітектором Михайлом Бобрусовим, мали б протягнути як мінімум 100 років. Але Попов зі своєю командою вирішив побудувати сходи за своїм проектом. Думаю, що в сходи Попова я не закохаюся. Тільки буду страждати від споглядання за цим місцем. Ненавиджу траур.

Ще від літа я оплакую пляжі на Трухановому. Бо побудувати кемпінг для фанів став гарним способом захопити пляж. Тепер цей паркан, яким обгороджено доступ до Дніпра, нагадує мені мур, за яким ховається вкрадене у мене сонце і пісок. А я так полюбила пляж на Труханові.  

Тож в Києві з кожним днем я відчуваю себе все більш сумнішою (через зруйновані пам’ятки) і незрозумілішою (через власні цінності і традиції). В домі моїх батьків, який я залишила в 11 років, сьогодні я виглядаю як інопланетянка. Це я зрозуміла, коли захотіла щось зробити для свого села перед Пасхою. У селі є один цвинтар, який складається з двох частин – нового і старого. На новому всі могилки з подібними одне на одного хрестами доглянуті, прикрашені вінками зі штучних квітів. На старий цвинтар, відколи я себе пам’ятаю, жодна людська нога не ступала, через те, що там позаростало як в джунглях. Якось я відважилася залізти у густі кущі і вздріла надзвичайну красу. На могилах були не банальні хрести, а витвори мистецтва з різних порід каменю: ангели з велетенськими крилами, скульптури святих, цікаві різноманітні хрести. Я розмовляла з священиком, заходила до кожної хати в селі і просила піти зі мною і почистити старий цвинтар. На що мені закинули: «А що, я там кущі садив? Чого я туди піду!». Після того, як я кілька днів зранку до ночі сама з сокирою в руках чистила цвинтар, я автоматично стала в селі ворогом номер один. Бо на власному прикладі показала, як можна урізноманітнити життя і зробити своє село цікавішим. Через два тижні була Паска. Все село прийшло на цвинтар на свіжі могили і аж ахнуло, побачивши, що старий цвинтар почищений. Та відтоді мене в селі незлюбили і зреклися визнавати за свою.

Довгий час я сприймала Львів своєю другою домівкою. Добре було мені там, молодою-зеленою, радісно. Останній раз, коли я відвідала Львів, кілька людей в кнайпах, на вулиці, в парку зауважували, що я туристка. Мені люб’язно усміхалися і чекали, коли я піду далі. Щоб не привикала.

І чомусь лише в Карпатах, серед гуцулів, у мені завжди бачили споріднену душу.  Скільки б я не відхрещувалася, що не гуцулка я, що  з Тернополя, Києва або Львова, мені казали: «Наша! Балакаєш як ми, поводишся як ми. Значить, ти – наша!» Можливо мені справді годилося б наректи себе гуцулкою, щоб знайти нарешті спокій у душі і стати чиєюсь. Бо якщо чесно, втомилася я весь час приїздити чи то до батьків на Тернопільщину, чи то в орендовану квартину у Києві – і відчувати одне й те саме – я не вдома.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.