«Східньо-слов’янська мовна група» як політично мотивована концепція

3 мая 2013, 12:20
Голова Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність». Заступник голови Громадського об’єднання «Українська справа».
0
508

У своїй відомій статті «Що таке українська мова?» Ігор Луб’янов, даючи відсіч суґестіям про українську мову як «суміш польської та російської», зберіг, на жаль, псевдонаукове підґрунтя таких балачок.

Йдеться – САМЕ про сам по собі «науковий» (нібито) поділ слов’янських мов на «західньо-», «південно-» і «східньослов’янські», котрий, всупереч всім відомому з царини лексики «списку Сводеша» та й САМИМ ЖЕ АВТОРОМ НАВЕДЕНИМ ИНШИМ ДАНИМ, він залишає «недоторканною святинею», посягання на яку називає «нісенітницями», і яку бажає лише доповнити (всередині групи «східньослов’янських») підгрупою «руських мов» (українська і білоруська).

На відміну від багатьох учасників «мовних дискусій» на Фейсбуці або в купе потягу, І.Луб’янов подаєте в своєму бльозі достатньо структуровані тези, з якими, відтак, принаймні МОЖНА СПЕРЕЧАТИСЯ.

І я, хоч і не філолог, спробую це зробити, спираючись на факти, очевидні для всіх.


Передусім, я НЕ ДО КІНЦЯ РОЗУМІЮ пана Луб’янова «базової думки», що «що портрет мови роблять за фонетикою, а не лексикою». Чи маю трактувати це так, що віднесення того чи иншого фактично існуючого або зафіксованого в літературі та звукозаписах  говору до «діялектів» однієї або иншої мови, чи виділення його в окрему мову слід проводити за його «фонетичним портретом», А НЕ лексикою? Тоді – це «думка цікава, але не вірна».

Приміром, з тих самих москалів одні «акають», а инші – «окають», і ця відмінність є навіть помітнішою «на слух», ніж українське «ікання». Чи можемо, однак, сказати, що «акаючі» та «окаючі» діалекти московської мови слід бодай «з філологічної точки зору» уважати двома ріжними мовами?

І далі: якщо українці Полісся НЕ ГОВОРЯТЬ «кінь» чи «ліс», а саме «куонь» та «ліес», і, таким чином, не мають того самого «ікавізму», який пан Луб’янов проголошує основною рисою мовної «українськости», то їхні говори слід вважати «неукраїнськими»?! А якщо на Закарпатті БАГАТО ДЕ дійсно говорять «кунь» або «дум» (замість – «дім»), то значить «русинська мова» ТАКИ Є?.. І якщо поліські діалекти ДІЙСНО СИЛЬНО ВІДРІЖНЯЮТЬСЯ САМЕ ФОНЕТИЧНО від усіх «південноукраїнських», поширених на просторі від Кубані до Карпат, то чи означає це, що слідом за привидом «русинської мови» має бути створена ще одна жах-примара окремої «мови», а за тим і НАЦІЇ «поліщуків»? 

І, я скажу Вам, це – питання НЕ суто риторичне бо, такі «теоретики» вже є і ФСБшні гроші на це, як і «русинство» - теж.

По друге, я хочу ствердити, що хоч зі статті Луб’янова добре видно, що він таки справді освічений та ерудований фахівець, а не «проффесор» із купленою за гроші дисертацією, тим не менше низка наведених ним прикладів з ділянки саме фонетики – не точні, або, правильніше кажучи, НЕ ПОВНІ.

Приміром, автор пише, що до «спільних ознак всіх східнослов'янських мов», котрі «мали б знати усі», належить, наприклад, «перехід [й] у [ль]», який ілюструєте словом «земля». Насправді ж, усе, як на мене, «трохи складніше». «Земля» болгарською дійсно буде «земя», тією самою болгарською, яка тепер у Македонії називається «македонською», - земjа, себто, транслітеруючи українською абеткою в обох випадках – «земйа». Але ж хорватською та словенською - «zemlja», а сербською (увага!) «земља». Прямо «жива ілюстрація» того, як «й» поступово перейшла в «ль». Чи належить, в зв’язку з цим, сербська до «східньословянських мов»?..

Серед «спільних фонетичних ознак руських мов — української та білоруської» Луб’янов, серед иншого, подаєте «чергування задньоязикових зі свистячими» з прикладами: (укр. «на дорозі», біл. «на дарозе»; укр. «у руці», біл. «у руцэ»). Стоп, але ж і чеською та словацькою теж «v ruce», тобто – практично так само, як білоруською. Чи ж належать ці мови до «руських»? Якщо ж узяти до уваги, що «на дорозі» польською, буде «na drodze», то не лишається нічого иншого, ніж визнати фонетичну рису «чергування задньоязикових зі свистячими» СПІЛЬНОЮ для «руських мов» саме із ЗАХІДНЬОСЛОВ’ЯНСЬКИМИ. Як, власне, і «фрикативне [г]», властиве для БІЛЬШОСТИ з них (а то – словацької, чеської та лужицької) - на відміну від московської та польської, для котрих, натомість, є характерним звук, передаваний в українській мові зараз літерою ґ, а більшістю мов, для яких використовується «латиниця», - g.

Йдемо далі, «ікавізм», про який пише автор статті, як властивість суто українську, насправді існує, крім нашої мови, не лише в далматських діялектах хорватської, АЛЕ Й У ЧЕСЬКІЙ (напр. «divka» - те саме, що й укр. «дівка»), ТА вже згадуваній ЛУЖИЦЬКІЙ, яку самі її носії називают «сербською».

І, нарешті, третя названа Луб’яновим «найголовніша фонетична особливість» української мови – наш звук «и», відмінний, насправді, за вимовою від московського та білоруського «ы». В англійських, польських та инших спеціяльних Інтернет-джерелах досить послідовно пишеться, що ця літера української абетки передає звук «ɪ», ВІДСУТНІЙ у білоруській та словацькій, але присутній (хоч і не так часто вживаний) у чеській, МОСКОВСЬКІЙ (напр. слово «жена», що вимовляється як «жина») та ВАРШАВСЬКОМУ ДІЯЛЕКТІ ПОЛЬСЬКОЇ. Тому, мабуть, коректніше буде писати, що особливістю української є не сама, як така, наявність «унікального звуку «и», а дуже часте його вживання на тому місці, де в инших слов’янських мовах, зазвичай вимовляється «і», а в московській та білоруській – ще й ВІДСУТНЄ У НАС, ЯК І В УСІХ ЗАХІДНЬО-СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВАХ, – «Ы».

Спробую підсумувати:

1. Фонетика справді краще відображає ДАВНІ зв’язки споріднености між мовами й, відповідно, НАРОДАМИ, котрі є їхніми носіями, аніж лексика, що змінюється значно легше. Це очевидно кожному, на прикладі не лише більшости «РОСІЙСЬКОМОВНИХ УКРАЇНЦІВ», які перейшли на МОВУ московську, але ФОНЕТИКУ зберегли українську – з характерним «оканням», «геканням» та менш помітним «иканням», але й, приміром, настановленого московським КГБ-ФСБ білоруського диктатора Лукашенка, який виступає ідейно-послідовним НИЩИТЕЛЕМ білоруської мови, зберігаючи, при цьому, у власній ВИМОВІ своїй, практично неушкоджений «білорусизм».

Тим не менше, «ірляндська» або «американська» англійська: не перестають бути САМЕ АНГЛІЙСЬКОЮ мовою, в той час як багато словників навіть спеціально окремо подають для кожного слова «бритійський» і «американський» варіант його вимови. Тому ВСЕ-ТАКИ лексика, а особливо - ГРАМАТИКА для ототожнення/розріжнення мов є, принаймні, НЕ МЕНШ ВАЖЛИВИМИ, аніж фонетика.

2. ПОЗА ТИМ, уявлення про те, що тут-от закінчується мова «така-то» і починається мова «ось така» є, в безпосередньому пляні, ПОЛІТИЧНИМ, хоч і спертим на всі ті мовні особливості (синтаксичні, лексичні та фонетичні), які можуть досліджуватися етнографами й аналізуватися філологами. Вибір «літературної» (вона ж «державна», вона ж «офіційна») мови – це вибір політичний та культурний, а не жорстко заданий філологічними детермінантами. Була от, приміром, ще вчора сербохорватська мова, а нині вже говорять виключно про сербську, хорватську та, дедалі більшою мірою, - боснацьку. Як і про українську та білоруську, котрі до XVII століття включно (фактично – допоки українці з білорусами (литвинами) жили в одній державі з поляками та литовцями, тоді – «жмуддю») вважалася однією – «руською».

3. Аналіз «споріднености» в контексті виділених Луб’яновим «головних особливостей української фонетики», ЯКЩО ДИВИТИСЯ НА НЬОГО НЕУПЕРЕДЖЕНО, показує, що:

3.1. «Ікання» - характерна властивість СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, яка, крім неї, є ще в чеській, лужицькій та, певною мірою (на діалектному рівні) хорватській мовах. В географічно сусідуючих із українською московській, польській, білоруській та словацькій його НЕМА. 

3.2. «Гекання» повязує українців зі словаками, чехами та білорусами, на противагу полякам і москалям, де в літературній мові воно відсутнє, а на діалектному рівні проявляється САМЕ та лише в регіонах, наближених до країн, де мешкають відповідні «гекаючи» нації, або (у випадку з Сибіром) – куди чимало українців були переселені, залишивши в тамтешній московській мові сліди впливу своєї вимови.

3.3. Українське «икання» насправді складається з ДВОХ компонентів:

3.3.1. ВІДСУТНОСТИ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ ЗВУКУ «Ы» (якщо бути дуже точним, то такий звук є у карпатських говірках - бойківській та лемківській), яка поєднує нас, українців, з усіма, без винятку, «західніми слов’янами» (від словаків до лужицьких сербів), ПРОТИСТАВЛЯЮЧИ, водночас, і москалям, і близьким до нас за більшістю инших ознак білорусам.

3.3.1. Частого вживання звуку «и», там де в наших слов’янських сусідів знаходиться «і» (або, в москалів і білорусів, инколи «ы»), позначуване на письмі ріжними знаками відповідно до їхніх абеток і правописів. Це частково зближує нашу мову з ЧЕСЬКОЮ, де цей звук, на відміну від більшости инших словянських, теж є НА ТІЙ ЖЕ ПОЗИЦІЇ, ЩО Й В УКРАЇНСЬКІЙ, напр. у слові «язик» - чеськ. «jazyk».

4. Не треба бути фахівцем-філологом, аби зрозуміти, що АНІЯКИХ ПІДСТАВ ДЛЯ ЖОРСТКОГО ПОДІЛУ слов’янських на три умовно-протиставлені між собою «групи» («південно-«, «зхідньо-« та «східньослов’янську») ФІЛОЛОГІЯ (і в тому - фонетика), ЯК НАУКА, НЕ ДАЄ. Це - чиста політика, точніше - ІДЕОЛОГІЯ.

Спільним між собою при одночасній протиставності решті слов’ян у мешканців колишнього СССР, колишньої Югославії (як і, приміром, колишньої Чехословаччини чи, в давнішу добу, Австрійської Імперії) є переважно лише ПОВЕРХОВИЙ ЛЕКСИЧНИЙ ШАР слів ПЕРЕВАЖНО ІНОЗЕМНОГО ПОХОДЖЕННЯ, таких як українське, білоруське, московське і, приміром, ТАТАРСЬКЕ «офіс», на противагу польському «bjuro» та чеському «úřad». Або, в усіх цих мовах, включаючи польську, «пальто» (від фр. paletot) – на противагу чеському та словацькому «kabát» (що явно походить від перського «kūfta», котре в «східнослов’янських» мовах стало «кафтаном», «каптаном» і «кофтою»). Невже ж, поляки й татари теж є «східніми слов’янами»?

Натомість, «гекають» разом із українцями, словаки, чехи, лужицькі серби і мешканці Рязані, в той час як населення Москви, Петербургу, як рівно ж і Варшави – ні. Що, в принципі, дає певне уявлення про те, ХТО ВІД КОГО ПОХОДИТЬ (москалі, приміром, - більшою мірою від поляків, аніж від українців, «угро-фінів» чи ще будь-кого). Але – НЕ ХТО КИМ ЗАРАЗ Є…

P.S. Чому я взявся написати ці кілька слів на тему «порівняльного мовознавства», в якому, як сам підтверджую, я - не фахівець? Та тому, що ОЧЕВИДНІ речі, які багато кому згодилися б у «фейсбучних» чи «вагонних» дискусіях, де вони насправді виринають, практично нікому з фахівців обговорювати за межами сталінських «схемок» не хочеться, щоб «не викликати на себе» звинувачень в «дилетантизмі». РАЗ В ПІДРУЧНИКУ, ЗА ЯКИМ У ШКОЛІ ВЧИЛИСЯ ТЕПЕРІШНІ ВЧИТЕЛІ, БУЛО НАПИСАНО, ЩО МИ «СХІДНІ СЛОВ’ЯНИ», А МОСКАЛІ – НАСТІЛЬКИ ДО НАС «БЛИЗЬКІ», ЩО НА ВІДМІНУ ВІД УСЯКИХ ТАМ ПОЛЯКІВ ТА ЧЕХІВ «ПРАКТИЧНО НІЧИМ І НЕ ВІДРІЖНЯЮТЬСЯ», ТО НЕВЖЕ БУТИ НАМ ТЕПЕР, У ВЛАСНІЙ СВІДОМОСТІ, ВІЧНО ТИМИ Й ТАКИМИ, ЯК «ВОЖДЬ ВСІХ НАРОДІВ» СКАЗАВ?! Чи може ЯКОСЬ ШИРШЕ дозволимо собі самі на себе і мову свою дивитись?..

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: мова
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.