Гетьманова наука

15 мая 2013, 09:57
0
141

15 травня виповнилося 140 років з дня народження українського політичного, громадського та військового діяча Павла Петровича Скоропадського.

 Біографія  непересічного останнього гетьмана України – фактично перетворилася на  справжній підручник сучасної політики. Про це писав Віталій Портников  в «Дзеркалі тижня», ще в 2005 році. На жаль цим підручником чомусь бояться користуватися наші політики.  Оскільки там можна  відшукати чимало відповідей на актуальні  для сьогодення питання. Знаючи який й досі існує негативізм що до особи гетьмана, серед  шановних українських істориків як і про що писати. Автору цих рядків, не вдаючись до полеміки, хотілось ради об’єктивності, зупинитися на деяких моментах що стосується подій які відбувалися 95 років тому назад, коли вирішувалася доля України.          

 Згадаємо, що Павло Скоропадський прийшов до влади в самий критичний момент існування української державності, сьогодні він постає справжнім реалістом, котрого не захотіли зрозуміти сучасники. Гетьман будучи відомим  воєначальником в Російській імперії зрозумів дві речі необхідні для збереження України. Перша -  це консолідація суспільства: заходи по українізації, повинні були межуватися  зі спробами об’єднати навколо гетьманату широкі кола населення необов’язково україномовного. Еліта ж підбиралася не по лозунгам та мітинговим закликам, а по рівню компетенції. Друга річ – це розуміння того хто являється найбільшим ворогом України. Гетьман усвідомлював, що ворог цей – більшовизм. Саме тому шукав союзників на стороні країн Антанти та серед лідерів «білого руху». Україна в середині 1918 року була базою всіх антибільшовицьких сил, а також надавала військову та фінансову допомогу Дону та Кубані. Саме тому Скоропадський погоджувався на різні форми державного існування України – аж до проголошення федерації з Росією. За що його звинувачували у «зраді» не тільки сучасники, але й не далекоглядні нащадки. Але ж мова йшла про рівноправне обєднання, треба просто згадати ніякої Росії на той час вже не існувало. А була, на думку Віталія Портникова, більшовивицька навала, яка бажала не тільки самознищення, але й знищення України. І був «білий рух» який ставив собі за мету знищити більшовизм.    

Для лідерів же Директорії головним ворогом був «білий рух», який ненавиділи за шовінізм та несоціалістичність. Більшовики з їхніми лозунгами самовизначення нації і всієї влади трудовому народу виявилися для лідерів Директорії соціально близькими.

«Відмова  соціалістичних партій взяти участь у будуванні української держави – глибоко трагічний факт, представники українського народу не знайшли в собі в такій мірі патріотизму, національної свідомості й розуміння, щоб стати вище від партійних інтересів і об’єднатися в ім’я Української Держави»,- писала відомий історик Наталя Полонська  - Василенко. Наприкінці 20- х років ХХ ст., років відома письменниця і активний діяч, минулому партії соціалістів- федералістів з прикрістю скаже, що ес- ефи « побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту». Так що про консолідацію суспільства нічого було й мріяти. Лідери Директорії фактично пішли на змову з більшовиками. Образно кажучи ось тут вони не побоялися «забруднити свою соціалістичну чистоту».Повстання проти «німецького гетьмана» розпочате Директорією, активно роздмухане більшовиками  врешті решт призвело до зречення від влади Павла Скоропадського ( 14 грудня 1918 р).  Тим самим було відкрито шлюзи кривавої повені. 1919 рік став роком коли Червона і Добровольчеська  армії нестримними потоками залили Україну.

 

Після початку міжукраїнської збройної конфронтації, яку розпочала Директорія, румуни окупували Буковину. Через три дні сили Антанти висадилися в Одесі і розпочалася окупація півдня України, вже 18 грудня в Одесі денікінці розпочали бої з українськими формуваннями. В двадцятих числах грудня місяця Червона армія почала переможну ходу Україною Були захоплені міста Куп’янськ, Харків, Чернігів, Полтава, Луганськ, Полтава, Маріуполь, Конотоп, Бахмач, Жмеринка. Незабаром розпочалася українсько – польська війна.

   Становище нової влади було дуже тяжке. Така велика армія повстанців, що забезпечила тріумфальний вступ до Києва, розтанула з такою ж швидкістю з якою і створювалася. Масу її складали селяни які поваливши «протинародний» режим Скоропадського, поспішили додому,  ділити панську землю.  Україна враз опинилася оточеною з усіх боків. В уряді Директорії В.Чехівского не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Єдине що на початку об’єднувало уряд це боротьба проти гетьмана, та його урядовців. Директорія Скоропадського оголосила поза законом  і кожен громадянин, що зустрів би його, повинен був арештувати його і передати в руки республіканських властей. ( Дмитро Дорошенко).

  Частину гетьманських міністрів було заарештовано, інші виїхали, або перейшли в підпілля. Був навіть проект ліквідації Української Академії Наук, «як витвір гетьмана».                                    Дмитро Донцов, активний діяч тих часів згадував: « 23 грудня. В колах Директорії – безлад і прострація … В Директорії якесь божевілля… 31 грудня Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад хто не соціаліст. Нічого не розбудовується, рабське мавпування більшовизму. Страх перед рішучими діями проти червоних…»

Під натиском більшовиків Директорія майже не маючи зорганізованого війська 2 лютого 1919 року мусила покинути Київ. З того часу почалися нескінчені мандри Україною, аж поки не опинилася в Польщі.

   Отже якщо за девять місяців Україна Скоропадського ні з ким не воювала, а Радянська Росія фактично визнали Українську Державу, то з приходом до влади Директорії змушена  була вести війну на кілька фронтів. Причиною ворожого ставлення до України збоку країн Антанти був лівий характер Директорії. Західні країни небезпідставно вважали цей уряд за більшовицький, а більшовизму вони обявили війну.

       Однією з головних причин безвладдя Директорії була бездумно організована мобілізація. Як вже вказувалося вище розбурхані маси скинули ненависного їм гетьмана Скоропадського, не виявилися достатньо свідомими, щоб узятися до відбудови національної держави. Ці маси а той навіть політичні провідники почали піддаватися різним демагогічним гаслам, у тому числі й більшовицьким. Майже з моменту відновлення Української Народної Республіки країна почалася розпадатися, і перед у цьому вела українська армія.

   Аргументи, якими організатори протигетьманського повстання намагалися виправдати свою історичну помилку свого часу розбив Дмитро Донцов «Їх (демосоціалістів – В.Д) протигетьманські аргументи, - писав він, були нещирі, ними вони лиш маскували справжню причину своєї ворожнечі до режиму 29 квітня.  

   Що гетьман був « царським генералом»і до 1917 року не брав участі в національно – українському русі? … Це саме можна було б закинути і генералам Директорії…

    Що гетьман проголосив федерацію з Росією? В устах соціалістів це не був аргумент, бо самі вони були федералісти…

     «Каральні» загони по селам? І це в устах соціалістів не був аргумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А це не завадило нашим соціалістам (Грушевський, Винниченко, Вітик, Лозинський, Ю. Бачинський) – визнати московсько – большевицьке правління в Києві, якому (вони) радо пішли служити відмовляючи служити гетьманові.

    Що гетьмана підтримували німці?...

Але ж німці підтримували і Центральну Раду їх запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман. Ці аргументи в устах демосоціалістів були лише пропагандистські. Справжня причина ворожості до режиму 29 квітня була та, що гетьман був чужого, ними зненавидженого середовища – був паном….» Ось так чужим та й ще паном.!

    Таким ось паном, тай ще шведським аристократом, був Карл Манергейм. Фінський фельдмаршал в мів з  повагою відноситися як до себе так і до країни якій він служив. Тому що це є важливий елемент самоповаги. І саме тому, що таке відчуття було органічним для фінської політичної еліти часів встановлення незалежності, Фінляндія не тільки відбулася, але й вистояла перед черговою навалою зі Сходу. Нажаль лідери Директорії виявилися самовпевненими амбіційними мрійниками, впевненими  в своєму праві керувати державою, ситуацію в котрій вони не змогли осягнути. Та і залишилися в історії людьми нереалізованого шансу. А українці втратили можливість мати свого Манергейма.

      І прикро що помилки минулого не стали нам усім наукою. Тест на знання гетьманової науки, сучасна українська політична еліта поки що склала на «незадовільно». 

           

           


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.