Тримай зі мною зв'язок

5 июня 2013, 07:11
журналіст
0
183

Першим ділом, коли приїжджаю у нове місто, відвідую залізничний вокзал, базар і цвинтар. Тільки в цих місцях можна зрозуміти, які тут люди живуть.

Зелений – колір забуття. У цьому я щоразу переконуюся, коли приїжджаю в село і бачу в непролазних чагарниках давні цвинтарі. Як зацікавлена в історії краю і закохана в життя людина, для мене важливо якомога швидше довідатися все про місцевість, куди я приїхала. А щоб упродовж найкоротшого часу дізнатися, що тут за люди живуть, варто насамперед відвідати вокзал, базар і цвинтар.

Наприклад, в одному селі на Тернопільщині я побачила на старому забутому людьми цвинтарі одну особливісті. Як зазвичай буває, кладовище більше 30 років взагалі не чистилося, тобто пам’ятники позаростали кущами і деревами так, що далі носа годі було щось розгледіти. Кілька перших надгробків вразили мене своєю пишністю. Тоді я вирішила, що я не буду собою, якщо не організую толоку і з громадою не розчищу цей дивний цвинтар. Через тиждень цвинтар був прибраний. Мої очікування виправдалися. На величезній території було кілька фігур вартих називатися пам’ятками архітектури. Там були поховані пани. На могилах середнього класу стояли прості кам’яні хрести. А решту цвинтаря займали столітні ясени. Одного разу, коли я сама залишилася на цвинтарі, повз мене проходив старенький дідусь. Він розповів мені, що всі ті велетенські ясени – це могили.

«Бідні то були люди. Помер хтось з їхньої родини, занесли на цвинтар, поховали, а хрест не мали за що поставити. Тому садили ясенки, щоб знати, куди приходити. – розповів 80-річний селянин. – А он той яр, де ні ясенів немає, ні хрестів – це братська могила хворих на чуму. Був один рік, коли півсела вимерло. Їх всіх в одну яму і поховали, як скотину. Навіть могили не насипали».  

Це одне маленьке село на Тернопільщині, один маленький шматок землі. А інформації на цілий підручник історії рідного краю. І що ми бачимо? Селяни чи то через своє невігластво, чи то, щоб не визнавати своєї бідності, як духовної, так і матеріальної, зумисне закривають очі на історію. Вона поростає зеленим кольором, а уродженці цієї землі автоматично залишаються без коріння, без зв’язку з пращурами.

Через кілька місяців після того, як я відкрила для себе цвинтар з ясенів на Тернопільщині, доля звела мене з польським товариством «Магурич» та його керманичем Шимоном Моджиєвським. 27 років поспіль Шимон разом із польськими студентами на волонтерських засадах реставрують цвинтарі у Польщі, Україні, Франції, Голландії, Туреччині. Загалом «Магурич» відреставрував понад 130 цвинтарів більше 1700 могил.

В одній з експедицій я взяла участь. Тоді ми реставрували цвинтар у селі Притулівка в Хмельницькій області. Шимон виграв грант на цю справу в Польсько–Американській фундації. Грошей було обмаль. Ледве вистачило на дорогу, необхідні продукти харчування для волонтерів і матеріали для самої реставрації – різні щітки, речовини для чистки і кращого зберігання каміння. Ми більше двох тижнів жили у власних наметах відразу біля цвинтаря, готували їжу на вогнищі, милися у річці, працювали з 08.00 до 19.00 з однією годиною на обід, вночі вчили поляків українських пісень. Життя було як таборі відпочинку, тільки зі значно благороднішою ціллю.

Минуло 2 тижні і ми повністю відродили зруйновий цвинтар. У радянські часи люди сокирами рубали хрести, з каміння будували огорожі по господартву, на цвинатрі пасли худобу. Через таке поводження цілих хрестів майже не залишилося. Нам доводилося розкопувати залишки могил, чистити їх, склеювати до купи, заново робити надгробки. В кінці експедиції, коли забіліли перші хрести, з села приходи бабусі зі сльозами на очах, приносили квіти на могили уже своїх бабусь, дякували нам за добре діло. Притулівка у ХVIII столітті була славним селом. На цих землях у 1788 -1827 роках правив граф Ігнатій Мархоцький. Він першим на теренах України скасував панщину. У 1795 році у Притулівці, яка входила до складу Миньковецької держави, вигаданої Мархоцьким, уже не було кріпаків. Нагадаю, що офіційно кріпосне право в Автро-Угорщині скасували у 1848 році, а на українських землях підвладних Російській імперії аж 19 лютого 1861 року.

Мархоцький, кажуть, заставляв селян вчити давньогрецьку мову, в оригіналі читати філософів. У Миньковецькій державі, яка складалася із містечка Миньківці і 11 сіл разом із хуторами, працювали польська та єврейська друкарні, фабрики сукна і тканини, паперу, селітри, цегельні, млини, годівлі тутових шовкопрядів. Щороку по Дністру в Чорне море Мархоцький відправляв повні зерна і промислових товарів  човни на ярмарки та численні торги.

Граф любив розкіш. Для себе він побудував на пагорбах Притулівки копію Камяно-Подільської фортеці. Вона до сьогодні збереглася і належить одному львівському бізнесмену. А ще Мархоцький вимурував з каміння штучні печери – Гроти, де з колегами у спекотні літні дні пив вино, спілкувався по-давньогрецьки і вирішував бізнесові справи. У цих Гротах я теж була, але так як давньогрецької не знаю, тому угод не укладала, але дикі грушки з-під печери їла.

І я б і слова не знала про такого дивака як Мархоцький, якби не участь у рестраврації цвинтаря у Притулівці на півдні Хмельниччини. Сьогодні у селі мешкає 30 людей пенсійного віку, жодної дитини. Всі повиїжджали у Хмельницький. І швидше за все забули, з якого вони славного краю родом. Можливо, те, що ми, молодь з Польщі та України, безкоштовно відреставрували їхній цвинтар, підштовхе вихідців із Притулівки на роздуми і могили їхніх пращурів більше ніколи не поростуть зеленим кольором.

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.