Жертва з чистим сумлінням. Волинь 1943

6 июня 2013, 13:31
0
290

Щодо визнання поляками Українських героїв - фашистами

Жертва з чистим сумлінням. Волинь 1943

Одним з найбільш суперечливих питань, пов'язаних з історією українського визвольного руху періоду Другої світової війни, є питання трагічних подій на Волині 1943 року. У той час, що нині викликає дискусію суспільства та істориків по обидва боки кордону, Українська повстанська армія повідомила кожне польське село на Волині, щоб його мешканці протягом двох діб «вибралися за Буг або Сян – інакше смерть». Керівництво збройних сил польського підпілля періоду Другої світової війни (Армії Крайової), в свою чергу, видало сувору директиву, в якій зобов'язало всіх поляків залишатися на місці свого довоєнного проживання, щоб Польща не втратила Волинь.

«Трагічно склалися відносини УПА з польськими озброєними загонами різних політичних спрямувань, що діяли в Західній Україні. УПА декларувала необхідність ліквідації другорядних фронтів, за винятком більшовицького і нацистського.

Але досягти порозуміння з польськими національними силами не вдалося. Українці звинувачували в цьому поляків, котрі прагнули відновлення Польщі в довоєнних кордонах, поляки ж причиною ворожнечі вважали непоступливість українців. А жертвами цього політичного антагонізму було в основному мирне населення» (із підручника української історії для 11 класу про антипольську акцію УПА).

Позиції обох сторін важко однозначно узагальнити – українське й польське суспільство розділилось в оцінках волинських подій, а значна частина населення знає про них дуже мало або взагалі є байдужою до них. Можна, однак, спробувати визначити спектр цих поглядів. На одному його полюсі — думка поляків (переважно, репатріантів із Західної України та їхні нащадків), які вважають Волинську трагедію актом геноциду проти польського населення, вину за яку несуть українці та український націоналізм й відмовляються визнавати польську частку вини. На протилежному — погляд українських націоналістів, в уяві яких Волинські події — справедлива відплата за історичні кривди, яких зазнали українці від поляків і влади упродовж декількох століть, а особливо у міжвоєнній Польщі. Правда ж, як відомо, десь посередині. Польські й українські ліберальні середовища закликають визнати події на Волині у 1943 році спільною трагедією двох націй та провину обох сторін. Офіційний Київ та Варшава поділяють цю позицію, що підтверджується фактом україно-польського примирення 11 липня 2003 року під час відкриття пам’ятника у с. Павлівка на Волині за участю президентів Леоніда Кучми та Олександра Кваснєвського.

Нині ж у Польщі розпочався процес «політичного розфарбовування» історичної правди, під час якого «Волинь’43» розглядається окремо від решти подій Другої світової війни та українсько-польських стосунків того часу. Така концепція не має наукової основи. І кожен історик розуміє, що альфа та омега будь-якого дослідження – аналіз подій з точки зору їх причинно-наслідкових зв’язків. Щоб зрозуміти причини, перебіг й наслідки українсько-польського конфлікту, треба розглянути значно ширші історичні  рамки, ніж літо 1943 р. Фокусування на розгляді окремої події в конкретному регіоні в точний момент часу – шлях маніпуляторів історичною правдою.

Із відозви проводу ОУН (Волинь і Полісся) до польського населення 18 травня 1943 року:

«У теперішній час наша адміністрація полишила свої пости, щоб німці не мали доступу до наших сіл і не могли б нас нищити, як це було досі. Ви першими добровільно зголосилися зайняти наше місце, допомагаєте німцям проводити їхню бандитську роботу. Зараз ви є сліпим знаряддям в німецьких руках, яке спрямоване проти нас. Але пам’ятайте, якщо польська громадськість не вплине на тих, котрі пішли в адміністрацію, поліцію та інші установи з тим, щоб вони їх полишили, то гнів українського народу виллється на тих поляків, які мешкають на українських землях. Кожне наше село, кожна наша жертва, що будуть з вашої вини, відіб’ються на вас. Поляки! Опам’ятайтеся! Повертайтеся до дому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися, але завтра буде пізно. Хто буде і надалі служити та допомагати гестапо, того не мине заслужена кара».

Із звернення ОУН до поляків  липень 1943 року:

«Поляки! Наближається вирішальна мить нинішньої війни, розпочатої загарбницькими Берліном і Москвою, яка ведеться задля уярмлення вільних народів. Однакове становище, спільні вороги і спільні цілі повинні б скерувати обидва народи до спільної боротьби в одних лавах супроти імперіалістичних загарбників. Дивним і незрозумілим є факт, що сьогодні, коли польський народ стогне у ярмі німецького нападника і коли Росія також планує нову окупацію Польщі, польські імперіалістичні керівники проголошують безжалісну війну українському народові, відмовляючи йому в праві на власне державне буття. Чого прагнуть польські провідники? На підставі різних їхніх видань можна ствердити, що тут ідеться про Західноукраїнські Землі, які вони називають «Нашими Східними Землями». Однак при цьому дехто з них поширює це поняття також і на східні українські землі, аж до ріки Дніпро включно. Усі ці терени, як вони вважають, мали б бути включенні до польської держави. Українського характеру Західної України ніхто заперечити не може, бо ж тут у переважній більшості мешкає українське населення. Поляки творять незначну меншину, і то переважно у містах. Коли польські імперіалісти на підставі цього факту вимагають приєднання Західної України до Польщі, то це  є рівносильним тому, коли б ми претендували на усе Краківське воєводство через те, що там також мешкають українці. На жаль, цієї нашої позиції не хочуть зрозуміти польські імперіалістичні провідники. Вони не визнають права української нації на власну державу, вони закликають польські маси до війни з українською нацією. Вони навіть використовують німецького окупанта з метою знищення української нації. Польські Sonderdienst, Bahnschutz, Biegenschaft, польські фольксдойчі допомагають німцям поневолювати український народ Польські боївки на Холмщині, Підляшші, у Галичині, на Волині провокують німців до протиукраїнських акцій, стають німецьким знаряддям у боротьбі проти української нації. Якщо внаслідок цього доходить до взаємних сутичок між українським та польським населенням, німці задоволено потирають руки. Водночас ми не допустимо, аби польські імперіалісти поневолили хоча б частину українських земель. Ми не хочемо нікого з вас поневолювати. На території української держави залишаться тільки ті з вас, хто добровільно освідчить, що хоче зостатися. Ми ґарантуємо їм цілковиту свободу, безпеку та рівні права, такі ж, як і в усіх громадян української національності»

Проте сьогодні ряд неурядових та державних структур Республіки Польща («Світовий конгрес «Кресов’яків», «спілка вояків АК», «Вспульнота польска») розпочав активну антиукраїнську інформаційну пропаганду у пресі, через теле- та радіокомпанії, спотворюючи історичну правду. В журналістських матеріалах Україна постає ініціатором воєнних злочинів, заперечується сам факт можливості українців відстоювати свої національні інтереси, державний суверенітет та територіальну цілісність.

Прикладів історичних спекуляцій з боку польських науковців можна нарахувати декілька. Зосередимось на одній – вшануванні пам'яті жертв польсько-українського конфлікту, яке відбувається щорічно 11 липня, починаючи з 2003 року. Відправною для цього є теза про те, що 11 липня 1943 року відбулася масова атака українських повстанців на польські села.

Польські історичні дослідження минулих десятиліть свідчили про 80-90 знищених того дня сіл. Нині «політичні дослідники» ведуть мову про понад 160, намагаючись довести таким «аргументом» системність антипольської акції, її серйозну координацію і широке розповсюдження. Проте, на підтвердження такої масовості нам демонструють єдиний документ – звіт генерала Армії Крайової Коморовського, у якому йдеться про 60 (!) населених пунктів. Це, в принципі, теж досить велика цифра, яку потрібно верифіковувати.

Разом із тим, постає питання – чому така масштабна акція не залишила письмових слідів в документах УПА, звітах радянських партизанських з’єднань, німецьких матеріалах щодо ситуації в тилу? Невже факт знищення 160 сіл та тисяч людей видався їм не вартим уваги? Навряд…

Але за певних обставин така однобока брехня набуде право на життя та з часом займе місце правди. На жаль, якщо Україна не матиме власної історичної політики, то неодмінно стане об'єктом історичної політики сусідніх націй. І сьогодні такий сценарій вже не виглядає утопічним, враховуючи активність наших сусідів-поляків у просуванні власного бачення польсько-українського конфлікту, де поляки – виключно жертви, а українці – ініціатори та організатори.

Тому сподіваймося, що у 70-ту річницю «Волинських подій», яка відзначатиметься на найвищому рівні, Україна зможе гідно заявити та відстояти свою національну позицію, змусить рахуватися з нами. Хоча бачимо, що польська сторона до цього ще не готова.

 

 

 

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: Украина,история,Польша,волынь,ОУН-УПА,Вторая мировая война
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.