Не всміхнеться як вона

18 июня 2013, 14:40
0
149

На березі безлюдного острова сидить юна дівчина. Одна. Боса. Заплакана. Руками обійняла коліна, на які схилилася її білява голова.

Зневірливим поглядом дивиться на хвилі океану, що підпливають до її ніг. Сумними зараз є не лише її голубі очі, а й глибини душі.

Раніше в її бездонних очах кольору неба купалося сонце. Заради неї цвіли червоні маки в полях і квітли незабудки, світив місяць, всипали нічне небо золоті зорі. Тихо спускався вечір, гуляла весілля осінь в горобину ніч, усміхалися мрії, даруючи чарівні сни, лише їй. Навіть заради неї приходить бабине літо, аби подарувати їй останні промінці тепла, а потім вже можна й спускатися першим ранковим приморозкам.

Ця дівчина була в усьому, що є на світі: в голубому небі залишила відтінок своїх очей, сонцю віддала своє тепло, першим підсніжникам подарувала свою тендітну душу, а в рожевих мальвах заховала чарівні вуста і загадкову посмішку. Здається, що спочатку була створена вона, а потім для неї вже був створений увесь світ.

Та мало хто її цінив. Більшість давно забула про дівчину. Вирішили, що зможуть жити без неї. Гнали від себе. Не помічали. Безжально топтали її юні поривання душі. Часто ображали, пригнічували, змішували з плітками, прирівнювали до бруду.

І раптом вона зникла. Після холодного затяжного дощу її не стало.Мабуть, втомилася бути блазнем. Не захотіла більше бути непотрібною, забутою, кинутою під ноги, приниженою. І хтозна чи-то плакала гроза, чи-то біль душі дівчини відлунював громом на всю планету. Куди вона пішла ніхто не бачив. Наздоганяти її ніхто не став.

 Раптово світ став одноманітністю, сірими буднями, ночі стали холодними і подовшали, а день почав летіти швидко-швидко. Все частіше тепер ідуть затяжні осінні дощі, а бабине літо відтоді стало коротшим. Світ став пустим, обездоленим. Вже тепер не так квітне весна і навіть взимку йде дощ. Він ніби сумує, згадуючи її чарівні очі.

…Я довго її шукала, не знаючи куди мені йти. Коли осінь збиралася плакати і бабине літо танцювало прощальний вальс, я знайшла її. Я бачила її. Я її відчувала. Тепер я знаю, яка вона: у неї очі кольору неба, які відтепер назавжди в моєму серці…

…На березі безлюдного острова сидить юна дівчина. Руками обійняла коліна, на які схилилася її білява голова. Зневірливим поглядом дивиться на хвилі океану, що підпливають до її ніг. Сумними зараз є не лише її голубі очі, а й глибини душі. Вона чекає, коли ж люди відкриють для неї свої серця і запросять у свій світ. Вона одна. Боса. Сумна. А звати її – Любов…


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.