Постать

19 июня 2013, 09:51
вільний журналіст
0
137

Спогад про людину-легенду

Непередодні Пасхи (Христового Воскресіння) 1993-го року, в помешканні редактора газети “Нескорена Нація” Романа Коваля, мені випало познайомитись з Петром Хмаруком. Зовнішність жодним чином не виказувала в ньому колишнього боївкаря. Невисокого зросту, не огрядний (проте з “черевцем”), гладко виголене обличчя, накрохмалена, біліша від снігу сорочка, в окулярах з недешевою оправою. Зазначу, що до першої безпосередньої зустрічі доводилось чути про цю постать і раніше. Більшість з тих, кому мушу завдячувати заочному знайомству запевняли, що факт долучення Хмарука до організованого патріотичного руху серйозно підсилить позиції небайдужого до долі України люду.


Наше перше, більш ніж годинне спілкування, не дарувало можливості відразу побачити в ньому наділену багатьма харизмами людину. Дещо пізніше він пояснив власне небагатослів'я прагненням придивитися до мене й намаганням зрозуміти з ким має справу. В ті часи, Роман Коваль, як редактор радикально-опозиційної постокупаційному режимові Кравчука газети, й фактичний очільник політичної партії “Державна Самостійність України” (газета “Нескорена Нація” була партійним офіціозом) майже щодня зустрічався з громадськими активістами та політичними діячами. Нерідко в тих зустрічах доводилось брати участь й мені. Станом справ на той час, я був заступником голови київського осередку Спілки Української Молоді. Прагнення бути безпосереднім учасником процесу поборення лишених у спадок вже почилою (і геть не в Бозі) злочинною системою Сов'єтського Союзу зла і несправедливості, помножені на ще юнацький радикалізм, дарували чимало сил та енергії. Пригадую, що впродовж дня я встигав провести кілька зустрічей, та взяти участь в якійсь (нерідко й не одній) з акцій.


Не відклались в моїй пам'яті й деталі кількох наступних, здебільше короткотривалих застрічей. Хмарук матеріально допоміг панові Роману в справі видання брошури з його статтями, профінансував видання кількох номерів газети й оплатив проведення Збору ДСУ в актовій залі будинку Спілки Письменників України. Крок до ближчого знайомства пан Петро зробив першим, запросивши мене до своєї оселі. Це відбулось в грудні 1993-го року, в його однокімнатному помешканні шістнадцятиповерхового будинку. Перед розмовою, пан Петро почастував густим ситним борщем.


Хмарук не обтяжував мене оповідями про минуле й викладом деталей власної біографії. Розмова відразу набрала конкретного русла. Його цікавив реальний стан справ в молодечому та націоналістичному середовищах, наявність або відсутність “здатних на чин”. Форма спілкування жодним чином не обтяжувала. Навіть більше. Окремі натяки, поради, обіцянка підтримати ініціативи в разі необхідності, дарували розуміння того, що його слова не є пустопорожнім дзвоном. Мені і нині тяжко зрозуміти, чим саме, з хвилини нашого ближчого знайомства мені вдалось здобути його увагу та прихильність.


Гадаю, доречною буде коротенька перерва в справі оповіді про моє особисте з ним спілкування, й виклад кількох віх його біографії. По батькові, Петро Хмарук належав до козацьких нащадків. Певно гук невгамовної і не здатної до примирення з брехнею, підлістю й несправедливістю крови, ще в юнацькому віці штовхнули його до конфлікту зі злочинною системою нівелюючого людську гідність марксово-ленінського вчення. З його адептами та плодами він дійсно був жорстоким.


Несприйняття злочинного й несправедливого устрою нерідко стає причиною вчинення дій які є незрозумілими для мовчазного і не здатного до спротиву злу вічно переляканого плебсу. В часи формування злочинних кланів господарницької номенклатури (60-70-ті роки вже минулого століття), Хмарук зумів обкласти даниною значну частку наділених посадами шахраїв. Причетні до розподілу коштів й дефіциту воліли мовчки “ділитись”, але не ускладнювати собі життя скаргами до КГБ й ОБХСС. Ярмаркові м'ясники, картярі, директори і завгоспи відомчих баз й недешевих ресторанів, небезпідствно побоюючись кари, виділяли паперові асигнації “на українську справу”. Вилучані кошти йшли на підтримку ув'язнених патріотів та їхнім родинам.


Козацька хвацькість й небажання “пливсти за течією” спільно з аморфним й позбавленим чітких орієнтирів “радянським народом”, насправді і в ті часи ставали причиною захоплення. Донині шкодую, що не розпитав в Хмарука деталей багатьох, табуюваних і нині подій. Йдеться про втечі з таборів й переховування від переслідувань на Кавказі, “екси”, котрі сухою і бездушною мовою міліційних протоколів трактувались “розбійними нападами”, застосування методів конспірології з наклеюванням вус й густої бороди, перевдяганням, фарбуванням волосся й використанням лінз.


Значна кількість дій і вчинків Хмарука багатьом нині видаються беззмістовним радикалізмом, нікому не потрібною жертовністю, і навіть “ провокацією й дискредитацією ідеї”. Дійсно, хіба могла серйозно зашкодити й підірвати підмурівок тоталітарного комуністичного устрою стрілянина оточених відчайдух з озброєними церберами системи? Можливо й ні. Але вимушене застосування броньованої військової техніки супроти гурту небажаючих піймати до гори руки (а серед них й Петро Хмарук) котрі забарикадувались в одному з будинків у Пущій Водиці (поблизу Києва) набуло широкого розголосу не лише в Україні. Закордонні кабінетні політологи отримали дієве підтвердження бортьби з окупантами поневоленим українським народом.


Справа визнання в'язнями тюрем й таборів харизми не є настільки простою, як це зображуєть нині в дешевих, примітивних, й вульгарних, нібито кримінальних серіалах. Дійсність набагато страшніша, й суттєво різнится від тієї, котру подають всеядним споживачам. Гідна поведінка, непритаманна значній кількості арештантів гуманність до ближніх, а головне принциповість й послідовність в справі втілення в життя сповідуваних поглядів й переконань свідчать, що українська національна ідея не була для пана Петра пустопорожнім дзвоном. Авторитет й повага здобувались організацією страйків ув'язнених й підняттям (ще раз нагадаю, що в семидесятих роках минулого століття, в часи глухої брєжнєвщини) синьо-жовтого стягу. Вірним декларованим гаслам залишився Хмарук й після проголошення незалежності. Саме його меценатській підтримці в скрутну годину завдячують київські храми УГКЦ Миколи Доброго (що на Подолі) й Аскольдової Могили. Оплачені ним астрономічні по тим часам рахунки та здійснення ремонтних робіт суттєво зміцнили позиції церкви, переслідуванням клириків і вірних якої в часи бездержавності йому довелося бути. Згадка ж його імені в часи “бурхливих 90-их” була надійним захистом для багатьох підприємців від здирників, й нерідко зупиняла конфлікти які могли скінчитись смертю задіяних і причетних.


Для багатьох показовими мусять бути ті обвинувачення, згідно яких героя цього спогаду репесовували каральні органи. За часів окупації його судили за зберігання зброї, пограбування і розбійні напади, друк антикомуністичної літератури, грошових знаків комуністичної імперії й фальшивих лоторей. Впродовж 1994-го року я неодноразово відвідував судовий процес, де Хмаруку закидували спробу незаконного перетину кордону, наявність в нього підробних документів, замах на життя колишнього компартійного функціонера й тогочасного очільника постокупаційної адміністрації Леоніда Кравчука, причетність до замаху на життя злодійкуватого прем'єр-міністра Павла Лазаренка. Після звільнення, Хмарук відійшов від ДСУ, й долучився до діяльності нарешті отримавшої реєстрацію як політична партія Української Національної Асамблеї.


В'язниця ніколи і нікому не дарувала додаткових років здоров'я. Вимушені цілодобова напруга, очікування провокацій, неналежне харчування, обмеженість в можливості пересуватись й викликані таким побутом нервові стреси суттєво підривають здоров'я. 35 років тюрем й таборів таки дались взнаки. Востаннє побачити Хмарука довелось наприкінці листопада 2008-го року, в одній з київських лікарень, за два дні до смерті. Він вже чув сухе, позбавлене будь-яких емоцій повідомлення лікаря про її неминучість впродовж кількох найближчих днів. Наша останнє розмова мало чим різнилася від тієї якою була в день знайомства. Він і цього разу більше слухав, також давав поради й кликав не сходити з обраного шляху.


Мені важко пояснити, чому Господь іноді так швидко забирає з цього світу до себе найкращих. Здавалося б, жертовність прагнучих вдосконалити цей світ заслуговує на Його милість. Проте глибокі і сакральні роздуми над цим дарують втішні пояснення. Земна мандрівка скованої тілом людської душі є випробуванням, екзаменом на право довічно бути з Творцем після переходу межі з-за якої вороття назад вже неможливе. Фізична смерть вірних і свідомих свого призначення є формою звільнення від мук суєти цього грішного світу.


Нехай земля його тілові буде пухом! Вічна пам'ять! Слава герою!

Олесь Вахній

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.