ПРАВО НА КОНСТИТУЦІЮ

28 июня 2013, 08:39
0
177

Влада шматує право, “як Тарзан куфайку” Такі думки напередодні 17-ї річниці Конституції України висловив Голова всеукраїнського комітету “НАСТУП” Руслан Секела.

"Козаки мають за собою право людське й
природне, один із головних принципів котрого є:
Народ завжди має право протестувати проти гніту
і привернути уживання своїх стародавніх прав,
коли матиме на це слушний час".

Орлик, "Вивід прав України", 1712

"Відмовлятися від своєї свободи – все одне
що відмовлятися від себе як людини, від прав
людської природи і навіть від її обов'язків".

Руссо, "Про принципи політичного права", 1762

На моє глибоке переконання, День Конституції в Україні — лише зайвий вихідний для народу. Водночас укотре це свято «порожнього звуку» проходить на тлі спроб змінити Конституцію.
Інструментом глави держави з реформування Основного закону є, як відомо, Конституційна асамблея, куди входять знані юристи, правники, політологи. За останній час Асамблея напрацювала проект Концепції реформування Конституції України. Документ, прийнятий нещодавно за основу, передбачає повну зміну моделі управління державою з переданням частини президентських повноважень Верховній Раді. Таким чином місія, що здавалась нездійсненною, вже майже виконана і, як кажуть, «поки собаки ґавкають - караван йде далі…». На жаль, шкода, що «собаки» виконують вказівку господаря та ніяк не наважаться покусати той «караван».

Дещо з теорії …
Відомо, що теорія права знає дві конституції: формальну і фактичну.
Формальна – це власне справжня, чинна, писана Конституція, фактична – ті писані чи неписані норми, котрі регулюють суспільні відносини фактично.
В ідеалі перше і друге мають співпадати, проте ідеал цей є на практиці малодосяжним: навіть щодо держав, котрі традиційно вважаються державами зрілої демократії та верховенства права, можна ґрунтовно казати лише про міру наближення до ідеалу. З іншого боку, мірою збільшення дистанції між формальною конституцією держави та фактичними порядками відбувається делегітимізація існуючої влади, адже:
а) руйнується фундамент правовзаємин між громадянином і державою – порушується суспільний договір, лише неухильне дотримання якого дає державі право отримувати податки і вимагати виконання населенням владних приписів (у цьому зв'язку, дивлячись на владу в Україні, згадується цвейгове: «будь-які договори та угоди з шахраями нічого не вартують»);
б) внаслідок порушення суспільного договору зникає зміст, вкладений народом у державу при здійсненні установчої влади: суспільна корисність публічної влади вивітрюється крізь тріщини в її будові, перетворюється на пекельну машинку для тортур, визискування та уярмлення цілого народу;
в) відтак не лише підкорення такій владі втрачає для громадян практичний сенс, але і непокора, протидія їй стає справою громадянської чести вільної людини.

Дещо з практики…
Навряд чи для когось є великим секретом побутування в Україні привнесеної ще на «большевицьких» багнетах традиції неспівпадіння між словом і ділом, між правом і законом, між писаними нормами і доцільністю, але зграя товаришів, що приватизувала державу, хіба про око людське змінюючи один одного на посадах за принципом кругообігу лайна у природі, пройшла два рівні хамства стосовно нації і наразі щасливо, і що важливо, без жодних перешкод, - сходить на третій.
На першому етапі, котрий зараз видається дитячими забавками, вони свинячили, порушуючи закони, але, подібно до «голубого воришки» Ільфа та Петрова, соромилися і намагалися своє свинство приховувати.
На другому, «просунутому», етапі вони, відкинувши зайві і обтяжливі муки сумління, відкинули і формальності, рішучо впровадивши у практику принцип «якщо не можна, але дуже хочеться, то можна і треба».
І ось, нарешті, третій довгоочікуваний етап «зламу» збайдужілих та розчавлених – тепер можна і Конституцію, як і меню для «вибагливих» зробити такою, щоб «делікатеси отримували лише обрані, а слугам залишиться хіба що «копатися в лайні».

ОТОЖ МІСІЯ ВИКОНАНА, ПАНОВЕ ОПОЗИЦІОНЕРИ ТА ПРОСТО УКРАЇНЦІ, МРІЯ «РЕГІОНІВ» УЖЕ СТАЛА ДІЙСНІСТЮ…
Пригадується, що пророком, котрий дав українцям це одкровення, став регіональний нардеп Макеєнко, котрий з дерев'яною регіональною простотою заявив про необхідність легалізувати верховнорадянську практику кнопконатискання «за себе і за того парня», скасувавши для того у Конституції та регламенті ВРУ норми про особисте голосування. «Життя, - сказав пан Макеєнко, - вимагає саме такого голосування, як є зараз».
Погодьтеся, «життя вимагає» звучить вагомо. Майже як «кто понял жизнь, тот курит «Приму».
Послідовне, нахабне і безкарне порушення депутатами імперативу особистого голосування це не лише питання порушення чинної Конституції та рішення Конституційного Суду, це ще самодостатня ілюстрація панування хамократії і водночас самоделегітимізації ВРУ, так звана «законотворча діяльність» якої більше виглядає мені схожою на діяльність з узаконення шахрайства у шахрайський же спосіб.
Пригадується, як колись Віктор Янукович, з усім належним «понтом» оголосив про намір створення «Національної конституційної асамблеї». І ніхто, жодна опозиційна сила (крім "Української Національної Ради", див. відповідні документи: Заява 2010 р., Заява 2012 р., Заява 2013 р. - Ред.) не забажала «придушути» цей намір в зародку. І, знаєте, ця псевдоконституційна асамблея, стане лише фіговим листком для прикриття конституційного оформлення, «огромного органа госбезопасности», на який, розуміючи під держбезпекою безпеку панування пацанів, поступово перетворюється владний апарат, шматуючи право «як Тарзан куфайку».
Давайте відверто: нас дурять, ми знаємо, що нас дурять, вони знають, що нас дурять і що ми про це знаємо, ми знаємо, що вони знають. Їх це вочевидь влаштовує і зрозуміло чому, а от нас чому? Чи нас все ж таки не влаштовує?
Для визначення того, чи існує системний дефолт держави перед громадянами, котрий не лише виправдовує, але і ушляхетнює громадянський спротив, достатньо двоскладового тесту:
1. Відкрийте Конституцію України і спробуйте хоча б у перших кількох розділах знайти статтю, котра б не порушувалася чи не вихолощувалася владою.
2. Керуючись частиною першою і другою ст.55 Конституції, спробуйте у судовому порядку примусити владу виконувати свої обов'язки та/чи не порушувати ваші права, свободи, інтереси (починаючи із засадничого інтересу всякого нормального громадянина – дотримання владою Конституції).
Держава, самовизначившись в Основному Законі як «демократична, соціальна, правова», декларувала, зокрема, також таке:
«Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. <…>Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».
«Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».
«Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».
«Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

На сьогодні це брехня. Вона не відповідає!
У системному дефолті влади перед громадянами і неможливості притягти її до відповідальності через суд – причина її нелегітимності.

Покращення стану буде тоді, коли у кожному спірному випадку влада змушена буде доводити, що діє на виконання конституційних принципів, в інтересах прав і свобод та за законною процедурою, а порушники не переобиратимуться на новий строк, а на відповідний строк сідатимуть. І коли в Україні існуватиме правосуддя.
Недіючі закони і відсутність правосуддя – це і є пряме підбурювання до повстання. Тож питання не у тому, чи буде спротив режиму і не у легітимности такого спротиву, питання лише у формах і, відповідно, наслідках цієї відсічі.
Якби Творець дав пацанам трохи більше розуму, вони б те зрозуміли, а так мають хіба сподіватися на те, що противники режиму є мудрішими за них та усвідомлюють переваги раціонального і системного ненасильницького спротиву над «бессмисленным и беспощадным».
На популярне питання «що робити?» не існує універсальних відповідей, окрім відповіді, що не треба про це ні в кого питати: часто «той що знає, не каже, той що каже, не знає». Відтак, за смаком – особиста участь у вподобаних громадянських акціях, розвиток критичного дискурсу до недоступного пацанам рівня, інформаційні запити, судові позови з перспективою переведення спору до Європейського суду з прав людини, самоорганізація і створення неформальних об'єднань, врешті просте поширення інформації в Інтернеті та навіть розмова з сусідом et cetera.
Іншими словами, перифразуючи адмірала Нельсона: Україна чекає, що кожен виконає свій обов'язок.


Голова ВК "НАСТУП" Р. Секела для "Воля Народу"

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.