Випробування ювілеями

13 июля 2013, 06:18
журналіст
0
181

На нинішній рік припало кілька пам'ятних дат, які можуть або ще більш зблизити, або ще більш розділити українців і поляків.

На нинішній рік припало три пам'ятні дати, які можуть або ще більш зблизити, або ще більш розділити українців і поляків. Більш ранній ювілей – 150-та річниця Січневого повстання – проминув у нас непоміченим. 70-ті роковини Волинської трагедії – найбільш вибухонебезпечні, бо вже зараз викликали велику кількість взаємного політичного й інформаційного негативу. Попереду ще 330-та річниця Віденської відсічі. А ще – 340 років із дня перемоги під Хотином.

Усі ці дати припадають на час, коли нинішні українська і польська влади демонструють брак реальної зацікавленості у примиренні наших двох народів. Три роки тому офіційний Київ почав згортати курс на зближення з Польщею, зокрема й на ґрунті спільного історичного минулого. Польські ж політики залишають без відповіді пропозиції української влади стосовно примирення. Були з обох боків і відверто недружні акції. Тож справа українсько-польського діалогу опиняється в руках громадських організацій і вільних інтелектуалів.

Згортання діалогу?

Відхід від політики примирення з українського боку "стартував" три роки тому. Нове на той час українське керівництво "продинамило" 600-річний ювілей Грюнвальдської битви, в якій брали участь тринадцять хоругов із історичних українських земель. На думку депутата-регіонала Михайла Чечетова, то "третьорядні справи". Те ж саме стосується і 90-річчя Варшавської битви ("Дива над Віслою"), коли українські війська допомогли полякам зупинити більшовицьку навалу на новопосталу Другу Річ Посполиту.

У листопаді 2009 року тодішні міністри закордонних справ України і Польщі, Петро Порошенко і Радослав Сікорський досягли офіційної домовленості "розробити спільні заходи з метою відзначення у 2010 році 600-ї річниці Грюнвальдської битви та 90-ї річниці Варшавської битви". Однак за Віктора Януковича ці двосторонні ініціативи були поховані.

А торік у Полтаві відбулися події, що стали для нечисленної тамтешньої полонії і для українців плювком у обличчя. В травні 2012 року була відкрита меморіальна дошка на честь генерала Івана Паскевича (1782—1856), уродженця міста. Цьому передувало відповідне розпорядження голови Полтавської облдержадміністрації Олександра Удовиченка від 31 жовтня 2011 року. Полякам Паскевич відомий тим, що придушував Листопадове повстання 1830—1831 рр. і приклався чимало до спроб русифікації поляків, а українцям – арештом у 1847 році "кирило-мефодіївців".

Меморіальна дошка встановлена за бюджетні кошти і на фасаді державної установи – Центрального відділу ЗАГСу. А Міністерство науки і освіти України було серед організаторів Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої Паскевичу. Причому до участі в ній не були запрошені вчені, котрі притримуються альтернативних поглядів.

Ініціатор цієї недружньої акції Олександр Коваль – заступник голови Полтавської облдержадміністрації з питань освіти. Він вважається людиною нинішнього міністра науки і освіти Дмитра Табачника, який ніколи не приховував свого пієтету щодо Паскевича.

Усі ці події прямо свідчать, наскільки нинішня українська влада реально зацікавлена в українсько-польському примиренні – якщо тут взагалі можна говорити про якусь зацікавленість. Щоправда, звернула на себе увагу заява міністра закордонних справ України Леоніда Кожари про необхідність зближення "братніх польського і українського народів" від 24 квітня на дипломатичному прийомі посольства Польщі з нагоди польського національного свята Дня Конституції 3 травня.

Це справді щось нове в політичному сленгу офіційного Києва – досі формулювання "братні народи" застосовувалося виключно до українців і росіян. Але чи переконає це поляків на тлі вищезгаданого?

Можна згадати й січневу заяву голови Львівської облдержадміністрації Михайла Костюка на зустрічі делегації з Польщі з нагоди ювілею Січневого повстання: "Ці події – не історія одного з народів: польського чи українського – це спільна наша історія". Проте, скоріше то був лише ввічливий реверанс в бік гостей з польських Канцелярії і Сейму. Бо наше державне "піддонецьке" чиновництво усіх рівнів надто далеке від історії й культури і України, і Польщі (як від будь-якої культури взагалі).

Як ми пропустили Січневе повстання

Про Січневе повстання 1863–1864 рр. в його 150-ту річницю практично не згадувалося в українській пресі. За винятком суто оглядової статті "До 150-річчя початку Польського повстання 1863–1864 рр." на сайті Центрального державного історичного архіву України. В ній, однак, йшлося про участь українців у повстанні. Ця участь не була масовою, а часто українські хлопи навіть допомагали царським військам. Серед тодішньої української інтелігенції Січневе повстання сприймалося неоднозначно. Відомий історик і етнограф Володимир Антонович (18341–908) був його супротивником, а Андрій Потебня (1838–1863), брат відомого українського і російського лінгвіста Олександра Потебні, долучилися до боротьби "за вашу і нашу свободу". Січневе повстання значною мірою зачепило Галичину, Поділля, Волинь, Полісся і навіть Київщину. А одна з його вирішальних сутичок відбулася під Мирополем, що на Житомирщині, 17 травня 1863 р.

Схоже, що, окрім Держархіву, мало кому тут було діло до цієї події. Винятком став хіба що українсько-польський науковий симпозіум, який 24 квітня цього року проходив в університеті ім. Каразіна в Харкові – в місті, розташованому далеко на сході від українського театру бойових дій Січневого повстання.

Це стосується і січневої пленерної виставки "Вільні з вільними. 1863 і Україна", влаштованої у Львові на площі Ринок поляками – представниками Фонду "Полонія-Рутенія". А також ювілейного концерту в Луцьку 23 лютого за участі митців з польської громади міста і гостей з Любліна в міському будинку культури. Українська громадськість до цих подій не долучилася – вони стали справою лише місцевої полонії.

А тим часом відзначення ювілею Січневого повстання – нашої спільної історичної спадщини – мало би бути українсько-польським. Однак усе обмежилося суто польськими імпрезами "для своїх", інколи "під патронатом" (радше – просто невтручанням, що вже добре) місцевої влади.

До речі: мало хто про це говорить, але для галичан Січневе повстання, за іронією долі, має ще одне специфічне значення: структура тогочасних польських повстанських сил була вільно чи невільно, але запозичена Організацією українських націоналістів – від конспіраційної системи із псевдами до власної Служби безпеки. Навіть деякі гасла Січневого постання не могли не знайти свого відбитку в українському націоналістичному середовищі. Наприклад: Маніфест Тимчасового національного уряду повсталої Польщі 1863 року закликав "…скинути прокляте ярмо або загинути"; в "Декалозі українського націоналіста" читаємо: "Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї"…

Волинь, 1943 р. Там, де всі проти всіх…


70-ті роковини "Волинської трагедії", або "Волинської різанини" (обидві ці назви уживані і у нас, і в Польщі) вже зараз викликали зливу політичних помиїв з обох боків українсько-польського кордону. Таке враження, що до самих жертв і нечисленних свідків тих подій нікому нема діла, а кожна сторона намагається виставити іншу злочинцем – забуваючи, що на війні невинних нема.

Не будемо згадувати тут усі "тематичні" заяви або проекти заяв чи постанов з українського і польського боків, які прозвучали протягом останніх двох років а особливо двох місяців – з небажання повторюватися. Але деякими думками хотілося би поділитися.

Перше. Схоже, що для деяких і українських, і польських політиків важливо тільки те, хто перед ким має вибачатися за воєнні злочини воюючих сторін, скоєні навіть не ними самими, а їхніми предками. Часто це ставиться ледь не за основну умову початку примирення – але гірше, що лише до цього і зводиться взагалі весь процес примирення.

Проте офіційне вибачення з обох боків уже було. В 2006 році на відкритті пам'ятника в Павлокомі екс-президент України Віктор Ющенко промовив "Прощаємо і просимо пробачення", а тодішній президент Польщі Лех Качинський процитував Євангеліє: "Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим". Такі речі робляться один раз – і в тому їх цінність, бо другий і третій раз – це вже профанація і мертвий ритуал, який нікого ні до чого не зобов'язує. Папа римський Іоанн Павло ІІ теж один-єдиний раз вибачався перед євреями – за антисемітизм християн.

Якщо ж іти за логікою авторів проекту від 11 квітня цього року резолюції польського сейму від Польської народної партії (PSL), а також наших націонал-радикалів, то українці і поляки тільки й мають щороку одні перед одними бити себе в груди і сіпатися в судомах покаянної істерики. Причому кожна сторона аж із шкури пнеться, аби першим це почав сусід по інший бік кордону.

До речі, 15 липня 2009 року сейм уже ухвалив схожу за змістом резолюцію, так само подану з ініціативи цієї ж PSL. Причому тодішній голова партії, на той момент віце-маршалок Сейму Ярослав Калиновський у розмові з журналістом "Газети виборчої" Мартіном Войцеховським не приховував, що йдеться у цьому разі про майбутні вибори до Сейму. Чим керувалася PSL тепер, зрозуміти важко…

Друге. Покута, як невід'ємна складова примирення-поєднання – процес завжди двосторонній. Він набагато триваліший і не обмежується офіційними вибаченнями. Він потребує копіткої внутрішньої роботи, самокритичного погляду не лише на сусіда, але насамперед на себе.

Визнаючи свою вину одні перед одними, ми – українці і поляки – тим самим визнаємо: 1) що таки справді у декого з наших батьків, дідів і прадідів руки в братній крові, вільно чи невольно, а причини того – окрема тема; 2) що в цьому зайвий раз проявилася наша недосконалість як людських істот, зрештою, основа християнського каяття й полягає у визнанні своєї недосконалості; 3) що, відповідно, і українці, і поляки були однаково "зубастими" націями; це мало би стати першим кроком на шляху подолання нашими народами непотрібного "комплексу жертви" (про цей бік каяття чомусь не говорять, а шкода); 4) що війна – річ не стерильна; одні й ті самі люди можуть чинити як подвиги, так і злочини; 5) що сутність процесу каяття, без якої він взагалі не має сенсу, є в тому, аби ті взаємні злочини не подавалися майбутнім поколінням українців і поляків як приклад для наслідування.

А якщо колишні комбатанти (в тому числі, до речі, і червоні) й досі не можуть дивитися одне на одного інакше як через прорізь прицілу, то нам, їхнім нащадкам – хоч як би цинічно це звучало – мабуть, доведеться запастися терпінням, доки вони заберуть із собою в могилу свою ненависть, аби вона більше не отруювала життя вже нашим дітям.

Третє. Доводиться визнати: трагедія Волині, так само як і всі українсько-польські конфлікти ХХ століття, далеко не всіма українцями і поляками усвідомлена як їхня спільна трагедія. Суть її полягає не в "священній війні", не в очищенні за будь-яку ціну певної території одними від інших, а насамперед у нікому не потрібному і безглуздому братовбивстві, з якого скористалися треті сили. Якщо ми справді хочемо не лише примирення, але й єднання, то наш діалог має складатися не із взаємних звинувачень (їх кожна сторона може виставити іншій цілий список) і не в мірянні одних перед одними кількістю власних жертв, яку до кінця, схоже, встановити не вдасться. Він має починатися з того, що нас єднало – політично, культурно, економічно. А далі треба з'ясовувати: як дійшло до роз'єднання? Чи можна було його уникнути і як? Від кого це залежало? Хто і що мав би і міг зробити – з обох сторін! – аби цього не сталося? І чому не зробив? І до чого це призвело, хто від цього постраждав?

Але підстав для оптимізму наразі мало. Нині важко сказати, чи плановане вшанування жертв Волинського братовбивства буде справді українсько-польським. Чи українці і поляки розійдуться по кутах на радість "третім силам", і все обмежиться лицемірним двостороннім офіціозом?

Лицемірним – бо спільної заяви Верховної Ради і Сейму з приводу українсько-польського конфлікту часів Другої світової війни, очікуваної з червня 2011 року, досі не прийнято. Бо звернення українських і польських інтелектуалів у грудні 2011 року про встановлення українським і польським парламентами спільного Дня пам'яті і примирення досі залишається без уваги. І звернення голови українського парламенту Володимира Рибака від 26 березня цього року до голів Сенату і Сейму Польщі Богдана Борусевича та Еви Копач про підтримання цієї ініціативи не мало відгуку…

В Любліні ще 6 лютого нинішнього року відбувся суто польський науковий "мєждусобойчик" з питань Волині, організований польським Інститутом національної пам'яті без участі українських учених. Україна відповіла аналогічним "мєждусобойчиком" на ту ж тему, який пройшов 22 квітня у Львівський облраді за участі українських учених і політиків.

Чи є припустимим обговорення спільної трагедії без участі другої сторони? Запитання видається риторичним.

"Фундація Родово", Віденська відсіч, Хотин. Надія є…

Демонстративні і недружні дії українських регіональних посадовців, нардепів і міністрів, а також територіальні претензії, висловлювані деякими нашими опозиціонерами, не додають нікому з них симпатій з боку офіційної Варшави і нівелюють вартість закликів про примирення з боку українських посадовців. Так Україна розплачується за брак системної політики у справі українсько-польського примирення.

Демонстративні ж заяви з боку польського політикуму, проектовані чи ті, що вже прозвучали, не здатні компенсувати майже повну відсутність польського інформаційного і культурного продукту в українському медіа-просторі, перенасиченому натомість російським пострадянським ширвжитком.

Масовий український споживач знає Польщу хіба що за чорно-білим серіалом "Чотири танкісти і пес" і кольоровим "Відьмак" за романами Анджея Сапковського. Ну, ще за фільмами Єжи Гоффмана. Більш "просунуті" – за романами Януша Вишневського чи Станіслава Лема. Хтось іще пам'ятає нині все ще активну Марилю Родович – а тим часом іще в 1970-80-х роках пів-України слухало польську музику! Ще років з десять тому на журнальних розкладках і в кіосках України можна було придбати польські журнали мод і інтер'єрів – нині і цього практично нема. Усе це, на наш погляд, ставить під сумнів наявність у офіційної Варшави системної і широкоформатної "східної політики".

Щоправда, стверджувати, що взагалі нічого не робиться у цій сфері, було б несправедливо. Польська держава вже кілька років заохочує і матеріально підтримує через фінансовані нею університети і частково – через громадські організації гуманітарні наукові програми обміну науковцями і студентами країн колишньої Речі Посполитої. Зрештою, у вищих навчальних закладах Польщі досить багато українських студентів. Утім, це, так би мовити, елітарний, а не масовий рівень.

Тим часом польські експерти зазначають, що процес цей дещо однобічний. "Добре, якби таких проектів було більше, аби можна було зустрічатися не тільки в Польщі, але також і в Україні", – вважає доктор гуманітарних наук Вармінсько-Мазурського університету в Ольштині Кінга Лісовська.

Пані Лісовська – керівник проекту створення електронного путівника для польських туристів, котрі подорожують по країнах колишньої Речі Посполитої. Проект започаткований громадською організацією "Фундація Родово". В його реалізації беруть участь студенти і молоді науковці з Польщі, України і Білорусі. Кінга Лісовська досить стримано оцінює роль політичного офіціозу в процесі примирення. "Ми можемо говорити про існування східної політики – принаймні в контактах наукових, культурних. На політичному рівні це певного роду свята ввічливості (kurtuazyjne święta), зустрічі, а чи має то значення в питаннях примирення – дуже важко сказати", – сказала вона в розмові з автором цих рядків. Своєю чергою, президент "Фундації Родово" Адам Халемба вважає, що такі проекти, коли молоді люди країн старої Речі Посполитої спільно працюють і відпочивають, мають позитивну віддачу: "Кілька днів спільно проведеного часу здатні зруйнувати гори упереджень і стіни стереотипів між жителями країн колишньої Речі Посполитої".

В Україні і Польщі сьогодні справа примирення залишається справою "народної дипломатії", зосередженою в руках гуманітаріїв. "Ювілейний рік" показує, що вони цю ділянку не занедбали.

У січні в Україні з'явилася в продажу книжка відомого польського військового дослідника, доктора історії Радослава Сікори "З історії польських крилатих гусарів" (видавництво "Дух і літера", 2012; оригінальна назва – "З історії гусарії" (Z dziejуw husarii). Це перша книжка цього автора, що вийшла друком в Україні. В ній популярно розповідається про історію цього елітного роду важкої кавалерії, котру інколи образно називають "танками ранньомодерної Європи". Якщо хтось вважає, що українці (русини) тут ні до чого, то варто нагадати, що серед командирів крилатої гусарії були уродженець Жовкви великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський, а також "задніпровський державця" князь Ієремія Вишневецький. Гусарською хоругвою також командував під час Віденської відсічі козацький полковник Криштоф Ласко.

Про Ласка, зокрема, пише український історик, доктор історії Тарас Чухліб у своїй книжці "Відень 1683: Україна у боротьбі за "золоте яблуко" Європи" ("Кліо", 2012). Книжка вийшла наприкінці минулого року. Це сталося майже водночас із публікацією іншої книжки пана Сікори – "Гусарія під Віднем. 1683" (Instytut Wydawniczy Erica, 2012). І остання книжка ще чекає на свого українського перекладача; вона містить ретельний аналіз не лише участі крилатих гусарів у "Віденській відсічі", але й їхньої тактики, озброєння, бойового порядку, перебігу зіткнень за участі гусарів тощо. Тарас Чухліб, своєю чергою, більше цікавиться долями українських учасників Віденської відсічі. В його роботі помітна увага приділена маловідомим і невідомим русинам-українцям, які разом із польськими братами по зброї зупинили турецьку навалу на Європу, які воювали в козацьких полках, в панцерних і гусарських загонах. У цьому можна бачити суголосність думці, висловленій польським істориком Анджеєм Сулимою-Камінським: "…спадок Речі Посполитої витворювали всі народи, котрі її населяли. Помилковими є і польські спроби привласнення цього спадку, і білоруські, литовські чи українські намагання викреслити його зі свого минулого".

Отож, доки політики грають у примирення, звичайні обивателі повільно, але впевнено роблять свою справу. Питання в тому, наскільки нині гуманітарії і громадські організації України і Польщі виявляться здатними такими акціями в режимі "народної дипломатії" компенсувати брак діалогу між політиками.

До 330-ї річниці Віденської відсічі, яка настає 12 вересня, ще далеко. До 340-ї річниці нашої спільної перемоги під Хотином (11 листопада) – ще далі. Можливо, доти "волинські" пристрасті затихнуть, і ми нарешті зможемо поговорити про те, що нас єднало. Для початку – про перемоги на полі слави під скіпетром короля Яна ІІІ Собеського, в жилах якого текла не лише польська, а і русинська (українська) кров.

Але, зрештою, хіба лише в ювілеях справа?

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.