Горизонти Богдана Ступки, або Астральне тіло української культури

22 июля 2013, 18:45
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
222
Горизонти Богдана Ступки, або Астральне тіло української культури

22 липня 2012 року Україна зазнала втрати, осмислення важкості якої ще далеко попереду.

Помер лауреат Шевченківської премії (1993 рік), Герой України (2011) Богдан Сильвестрович Ступка.

Одні називали його «генієм», другі – «великим», а він віджартовувався: «1 метр 78 сантиметрів». Крім указаних нагород, він ще й був лауреатом Міжнародної театральної премії К. Станіславського, академіком Академії мистецтв України, художнім керівником Національного театру імені Івана Франка.

«Творчість – це самотність бігуна на довгій дистанції», - любив повторювати Богдан Сильвестрович – і сам одинокий бігун в українському художньому просторі. Глядачі захоплюються і захоплюватимуться його Миколою Задорожним, Річардом III, Королем Ліром, царем Едіпом, Зигмундом Фрейдом, Фаустом і Мефістофелем, Тарасом Бульбою і, звісно, найколоритнішим - Тев'є-молочником.

Дуже гірка іронія долі: лише Ступка – актор справді світового масштабу - почав виходити з нашого постсовєтського гетто на світові терени (його неповторною акторською майстерністю і творчою харизмою справді з непідробним ентузіазмом зацікавилися у світі, але дуже пізно – як зауважив Криштоф Зануссі, лише з середини 2000-х, т. зв. «нульових», років), як довелося зійтися в нерівному бою з важкою хворобою і, по суті, відійти від активної театральної та кінематографічної діяльності. Тільки нікому не вірилося, що фінал боротьби буде таким близьким…

Згадаймо: міжнародну славу Богданові Ступці принесло саме українське кіно.  Прем’єра стрічки «Два в одному», в якій знявся Ступка, режисера Кіри Муратової відбулася в 2007 р. на фестивалі Tribeca в Нью-Йорку. А в жовтні 2008-го на Богдана Ступку чекала блискуча перемога в Римі, де він отримав відзнаку ІІІ Римського кінофестивалю (срібного Марка Аврелія) за найкращу чоловічу роль у спільній — українсько-польській — стрічці режисера Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні». Як згадував сам Богдан Сильвестрович, «Зал аплодував мені понад 15 хвилин, а я і Зануссі та продюсер стрічки Олег Кохан встали в центрі зали — і кланялися на обидва боки. Потому італійці встали — і кланялися нам. Коли ж мені вручили приз, я сказав, що передчував, що десь повинен отримати міжнародну нагороду — чи в Голлівуді, чи в Парижі, чи в Римі — і що я радий, що це сталося саме на цьому фестивалі» (цит. за: http://www.magistral-uz.com.ua/articles/bogdan-stupka-ja-ne-rante-tomu-splju-u-potjagah.html). На жаль, це був останній інтернаціональний тріумф Актора. Слова однієї італійської журналістки про Богдана Ступку – «grand monumentale actor Bohdan Stupka» - фактично квінтесенція оцінки його творчого шляху.

Недарма київський художник Сергій Якутович називав Ступку «стовідсотковим європейцем».

Зрештою, у словнику американської кіноакадемії, куди потрапили кращі актори і режисери минулого сторіччя, представлені два українці - режисер Олександр Довженко і актор Богдан Ступка.

Як жартував сам, «називайте мене просто: Сильвестр Сталлонович!». Про походження свого прізвища казав: «По украинской мифологии, моя фамилия означает женское лоно. Когда было язычество, существовал миф. Ступу всегда одевали в женскую одежду, пестик всегда одевали в мужскую. «Не товчіть воду в ступці» — есть такое выражение. И когда молодая женщина выходила замуж, сваха наливала ей воду в ступу, чтобы та ее толкла» (із інтерв’ю segodnya.ua).

Зараз уже й не віриться, що Богдан Ступка міг би ніколи… не стати актором! Власне, «допомогло» те, що він завалив іспити на хімічний факультет Львівської політехніки. Далі була астрономічна обсерваторія в Баку, де юний лаборант вираховував перемінні зірки, ще не знаючи, що з часом сам стане зіркою першої величини, за якою чатуватимуть найпрестижніші фотооб’єктиви світу.

Дебют Ступки відбувся у 13-річному віці, на львівській сцені, але в спектаклі московського Театру імені Станіславського – у «Днях Турбіних». Батько Ступки співав у хорі, а Богдан виконував роль гімназиста, вигукував за кулісами. Режисер, помітивши його, сказав: «Ты и твой приятель будете выносить гетмана Скоропадского на носилках».

Творча доля була прихильна до Ступки — провідні ролі почав грати з молодих років і відразу на великій сцені. Сергій Данченко, який тоді працював у тому театрі, а з 1978 року очолив Київський театр ім. І.Франка, став для нього «своїм» режисером. Їх зустріч можна порівняти із зустріччю Марчелло Мастроянні та Лукіно Вісконті.

Ступка ствердився спершу як актор театральний: у віці 28 років зіграв Едмунда в «Королі Лірі», потім Дон Жуана у виставі «Камінний господар» за Лесею Українкою, а невдовзі змусив повірити у безмежну прірву зла короля Річарда ІІІ, і не тільки львів’яни, а й кияни прагнули подивитися на «львівське диво» під час гастролей театру ім. М.Заньковецької в столиці.

1971 року стартувала кінематографічна кар’єра Богдана Ступки, і з першої ролі його ім’я спалахнуло з потужною силою. Йдеться про Ореста Дзвонаря у фільмі Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука «Білий птах з чорною ознакою». Роль цю хотів грати Іван Миколайчук, але влада, дозволивши на екрані табуйовану тему — боротьбу УПА, не хотіла, аби вояком повстанської армії був магнетичний Іван Миколайчук. Ця заборона міняла трактування образу Ореста, який, взявши зброю до рук, пішов у гори, щоб боротися проти окупантів. Шлейф негативного іміджу, що тягнувся від Річарда ІІІ, пасував, на думку офіційних наглядачів за кіно, цьому персонажеві, якого хотіли подати як втілення зла. Для авторів фільму виходу не було. Втіхою могло бути лише те, що головна героїня, красуня Дана, закохалася таки в Ореста і заради нього кинула свого нареченого-червоноармійця, хоча невдовзі розчарувалась і в боротьбі свого обранця. Звісно, Орест — не Річард. Він радше був жертвою історичних обставин, через які розтинались по живому сім’ї, брат ішов на брата. Драматургічна кульмінація була пов’язана саме з цим персонажем й увага мимоволі концентрувалася на ньому. Ступка в цій ролі був благородно стриманим, а обидва танці Ореста з Даною (Ларисою Кадочниковою) увійшли до класики кіно – і за пластичним, і за акторським вирішеннями.

На сцені Київського театру ім. І.Франка страждали його Іван Войницький у «Дяді Вані» за Чеховим та Микола Задорожний в «Украденому щасті». Життя Миколи Задорожного — це постійна праця і саме вона стала запорукою міцності його моральної основи. «Заміцною» для його голови є Михайлова порада закрити на все очі, незважати, що жінка з іншим: хай буде так, як є. І тут нездатний до протесту Задорожний піднімає сокиру на свого мучителя. Актор тонко передав двоїстість свого героя. Спершу він поводить себе так, ніби нічого не сталося в його домі, й лише з підтексту можна зрозуміти, що йому все відомо. З’явиться його Микола Задорожний 1985 року й на екрані у фільмі студії «Укртелефільм», поставленому Юрієм Ткаченком. Творчий тандем двох талановитих акторів Богдана Ступки і Григорія Гладія був успішним, хоча трактування Ступки на сцені було переконливішим.

1986 року він грає головні ролі в телефільмах Андрія Бенкендорфа «Версія» і «Наклеп», знімається у монументальній картині «Данило — князь Галицький» Ярослава Лупія. Інтенсивно працює студія «Укртелефільм», яка в той час практикує також фільми, зняті за театральними виставами. Деякі з них ставили просто на студії. Наприклад, Б.Квашньов поставив виставу «Капітанша» за повістю Тараса Шевченка й зафіксувв її на плівку. Театральний режисер М. Нестантинер зняв фільм «Пам’ять» за однойменною виставою франківців — в обох актор задіяний у головних ролях.

1990-й кінорік починається для актора вдало, і таким залишиться все десятиріччя. Кінорежисер Артур Войтецький знімає Богдана Ступку у двох своїх фільмах «І нині прослався син людський» (1990) та «Господи, прости нас грішних» (1992). В останньому Ступка створив переконливу постать міцного заможного мужика Цибукіна, який врешті-решт розплачується за свою жорстокість і захланність власним приниженням. Саме цим образом режисер стверджує основну думку картини: нажите гріхом багатство — мана, фікція. Актор укрупнив характер, надав йому соковитості й психологічної правди. Вже був готовий сценарій за «Тев’є-Тевель» — Артура Йосиповича вразила ця вистава і гра в ній Богдана Ступки, але передчасна смерть режисера, який мав в українському кіно імідж тонкого психолога, перекреслила ці плани.

Дедалі частіше українського актора запрошують зніматися в Москві: ще 1982 року він зіграв Олександра Керенського в «Червоних дзвонах» Сергія Бондарчука, а наприкінці 80-х — керівника КДБ Семичасного у фільмі про зміщення з посади Микити Хрущова, згодом – Бориса Годунова у «Кремлівських таємницях» Бориса Бланка. Перелік можна продовжувати. Важко збагнути, як таку інтенсивну роботу в кіно йому вдається поєднувати з театром.

1999 року виходить на екрани фільм «Вогнем і мечем»: Єжи Гофман завершив трилогію Г.Сенкевича про події українсько-польської війни, дві частини якої — «Потоп» і «Пан Володийовський» – були поставлені ще в 60-х — 70-х роках. В Україні ця війна називалась національно-визвольною під проводом Богдана Хмельницького. Польський белетрист дивився на неї інакше: як на неправомірний хлопський бунт – і в цьому була загроза неприйнятного для українців трактування подій. Ступка опинився перед складною проблемою вибору. Але він погодився, бо, на його думку, Гофман зняв би фільм незалежно від його згоди, але коли гратиме Ступка, то це буде краще для України. Так воно і вийшло. Його Хмельницький, як і Богун у виконанні російського актора Олександра Домогарова, помітно вирізняється на тлі польських акторів — правильних навіть тоді, коли їхні герої пиячать. Ступка залишився задоволений, що режисер дав можливість його героєві пояснити, чому він воює з поляками. Одне слово, і польський режисер, і український актор фільм завершили з честю. «Вогнем і мечем» завоював числених глядачів, в тому числі в Україні, своєю екзотичністю, адже в масштабах світового кіно, можна сказати, вперше з’явилися українські козаки. Ефектне зображення, своєрідні історичні костюми надавали навіть батальним сценам особливого шарму і приваблювали масового глядача. Для режисера цей фільм видався дуже успішним з комерційного погляду. І значною мірою завдяки точній грі Богдана Ступки. Тож не дивно, що Гофман запросив українського актора і на наступний свій фільм «Стара казка», де той зіграв короля (щастить на королів!) — таку собі польську версію Макбета. Але відвертість блокбастера й однозначність колізій спростили фільм — невідомо, чи він зміг принести успіх у жорстокій конкуренції з аналогічним голлівудським товаром. Майже паралельно Богдан Сильвестрович грає на сцені царя Едіпа у постановці Роберта Стуруа.

В 2004 — 2005 роках виходять два помітні російські фільми – «Водій для Віри» Павла Чухрая та «Свої» Дмитра Месхієва, в яких Богдан Ступка досягає великої майстерності (за роль у фільмі «Свої» він удостоєний приза на Московському МКФ, йому присуджують престижну російську кінопремію «Ніка»). Якщо взяти до уваги, наскільки різнопланові всі згадані ролі, то можна сказати, що актор зробив неможливе — як у сфері перевтілення, так і в реалістичному, психологічно напруженому проживанні в образі. А також у рідкісній в усі часи театру і кіно сфері, названій Лесем Курбасом «перетворення». Саме під кутом зору «перетворення» і слід розглядати його дуже складну й віртуозну роботу у фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу».

Юрію Іллєнку потрібен був саме цей актор – і не тільки тому, що він пройшов випробування Богданом Хмельницьким і королем Ліром, не тільки тому, що став міністром культури (це, звичайно, сприяло, щоб фільм відбувся). Потрібен був актор, сповнений свободи й величі, упевнений у собі, щоб ці риси він не зображав, а ніс у своїй свідомості й характері. Вже на цьому фундаменті актор віртуозно вибудовував епізоди з життя гетьмана, його прижиттєву й посмертну боротьбу з тираном, його протистояння соратникам-ворогам, тобто постійну готовність до відстоювання своєї влади, навіть шляхом знищення нечужої йому людини — судді Кочубея, після того, як той написав донос цареві Петру. Ступка – незмінно природний в усіх сюжетних колізіях: і в стосунках з російським царем, і з полковниками, з Лелекою, з Мотрею і, зрештою, з основним його протагоністом (за фільмом) – дружиною Кочубея, яка все життя кохає його, але без взаємності.

«Моєю мрією є те, щоб український театр і кіно були знані в усьому світі. Вірю, що так і буде. І я щасливий, що хоч трішки можу цьому допомогти» (http://www.magistral-uz.com.ua/articles/bogdan-stupka-ja-ne-rante-tomu-splju-u-potjagah.html).
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.