міркування пересічного

30 июля 2013, 12:01
lema_1958@hotmail.com
0
349

Маркс & Кукарєка



Що я хочу? Бажане.

Нічого особливого. По-перше,- роботу, зарплату по чесному, щоб йшли відрахування в пенсійний, медичний та інші фонди в якості соціальної гарантії від непередбачених випадків. Дитячий садок та освіта для дітей, разом з коштовним і безкоштовне навчання. Мабуть усе, мінімальний рівень впасти нижче якого неможливо навіть дебілу і той щабель, який надає можливість крокувати вище при наявності амбіцій і здібностей. І все це має бути нормою, яка не залежить від людського свавілля, відповідно в нормі має бути передбачене і обмеження згори, яке б не дозволяло змінювати систему, не тільки захист від дурня, але  від хитрого дурня також.

Що я маю в дійсності? Реальне.

Реально - я пересічний, без особливих здібностей людина, ні геніальних відкриттів, ні творів, які б дозволили приємне існування, я від себе не чекаю. Які в мене можливості заробити гроші?

1) держслужба в якості дрібного чиновника, яка передбачає соціальні гарантії і не передбачає сім'ю, яку на мізерну платню не прогодувати. Людина зі здоровим глуздом, а я пересічний, а не ідіот, має використати можливості служби, що добре для зв'язків в суспільстві, але не добре по закону, тому що передбачає хабарі, обов'язково. хочеш - не хочеш, тут такого немає, або ти даєш наверх і береш знизу, або на твоє місце знайдуть іншого. І це все не для пересічного, який має страх не тільки перед сумою, але й перед тюрмою.

2) продатись приватному підприємцю. В залежності від досвіду можна домовитись на достатні для мінімального рівня кошти, але при цьому треба забути про будь які соціальні гарантії, і про відпустку, і про лікарняний, і про пенсію. Мінімальна платня на папері і конверт в руки. Жалітись немає кому. Не тебе просять, ти просишся. Черги за тобою не видно, але нею весь час лякають, а ризикувати не хочеться. Можна, звичайно, звернутись до чиновника, в міліцію або в податкову. Чиновник, див.п.1, візьме в підприємця гроші, а тебе звільнять, і піде поголос, і тебе більше ніде не візьмуть. Але це так, аби поговорити, на ділі ти й сам слова не скажеш, сім'я не дозволить, в сенсі совісті. Ти тут не завинив, тому й совість мається на увазі не твоя, але ти сумлінно будеш годити начальнику, щоб заспокоїти його не чисту совість.

3) продатися на роботу в іншу державу. Все те саме, що й у п.2, тільки без совісті, але є мінімальний шанс зачепитися за чужі мінімальні гарантії, хоч для дітей, тому пересічний за євроінтеграцію.

4) остання можливість для пересічного, це самому стати приватним підприємцем, потрапити в суспільство в якості прошарку між службовцем та масою. Пересічний не проти, щоб маса заспокоювала його совість. Людина до всього звикає, і найкраще до найгіршого: безсоромності, безсовісності, безідейності,- але треба щоб карта відповідно лягла, без Криши на таке не підеш, а гроші позичати пересічний під марення не буде, та й сьогодні нема де.

Усе, при цьому різниці великої немає хто саме є пересічний: політик, журналіст, вчитель чи будівельник. Жодних варіантів отримати бажане пересічний сьогодні не має.

І що робити?

Як подолати шлях між реальністю та бажаним? Зависнувши між тюрмою та сумою, абсолютно незахищений від випадку,-  пересічний налякан і я не знаю що мені робити. Не знаю як подолати рабську залежність від страху і стати вільною від нього людиною. До кого звернутись? Владу весь час ділять бандити, спортсмени та підприємці. Міста, де я живу, захопили націоналісти які посідали у радах: донецькі, львівські та інші ідіоти, які нічого не роблять тільки галасують. Кричать, що бажають відродження країни та зміцнення держави в глобальному сенсі. Мені, пересічному, на це все рівно. Мені просто потрібна робота на підприємстві, яке і не державне(п.1), і не приватне(пп.2,4). Воно наче є це підприємство, не далеко від мого дому, і наче його немає. Ім'я та стіни,- це все що від нього залишилось.

Що робити?

Ні, що робити я знаю, треба, щоб було підприємство де я колись працював, і що воно не було державним, а я в нім, відповідно державним найманцем(див.п.1), і щоб воно не було приватним(пп.2,4). Мені вкрай потрібно, щоб воно було, це моє підприємство, тому я проти євроінтеграції. Європі українські підприємства нідочого. Вона мені ще й грошей дасть, щоб його не було, щоб я купляв їхнє. Але пересічного такого не треба, хочуть - дадуть, а не хочуть - заберуть. Я хочу заробляти, а не брати, а для цього мені потрібне моє підприємство, хай і в руїнах, навіть краще, щоб в руїнах, ніхто інший не зазіхатиме на моє, а в мене є на прикметі здібний менеджер, який би змусив підприємство працювати, ми би з ним домовились, а ні - знайдеться інший.

Навіть гроші не проблема. Знайомий, який займається інвестиціями, каже що гроші не проблема, потрібен тільки дозвіл, рішення місцевої влади надати тобі право використання твого, і надіслав 30 сторінок дозвільної документації на впровадження нового виробництва. Але нащо мені нове? Віддайте мені старе, хоч і зруйноване, навіть краще, щоб зруйноване.

Що робити я знаю, але не знаю, як отримати дозвіл на використання свого. Хто поможе? Це треба зважити. Руїна - це земля. На землі сидять націоналісти і комуністи. Вони нічого не роблять, щоб не допомагати злочинній владі. Живуть на пенсію з минулого. Дивно, але ж живуть, значить дехто подає, і більшого їм не треба. Спортсмени тоже нічого не роблять, зайняті грою з бандитами на перемогу: один на всіх і всі на одного. Підприємці живуть з оренди і номінально саме вони володіють руїнами. Вони, власне, тому й підприємці, що колись опинились ближче за всіх в якості чильників колективів. Права не мають, але ніхто їх не тривожить, тому що вони за націоналістів, або за комуністів, їм однаково, вони і за народ також. Говорять - заслухаєшся, просто говорять, без жодного сенсу. Опозиція їх не рухає, бо свої, а влада і сама не знає, що хоче. Влада як сліпа, поки хтось не зарухається, вона того взагалі не бачить.

Але крім влади нікого й не залишається. Це дивно, але всупереч здоровому глузду, якщо я хочу вернути своє, мені треба звертатись до грабіжників, хай би вони доручили мені зробити те, що пізніше можна буде грабувати. Влада зацікавлена віддати мені руїну, і тому, що їй самій нічого робити не доведеться, і тому щоб було більше податків, і тому щоб попритиснути опозицію своїми перемогами, на цілий світ виставити націоналістів як нездар, а спортсменів як дебілів. І навіть якщо нічого не вийде, винен я, а не влада. Я не проти, тому що закон є закон, хоч і грабіжницький. Закон з'їдає страх.

Вирішено, при першій можливості треба йти в ОДА і попросити в них руїну в їхнє користування.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.