Класичний парламентаризм: традиція по-українськи

9 сентября 2013, 16:14
Наступна республіка
0
213
Класичний парламентаризм: традиція по-українськи

Досі вірити у історії про "селянську націю"? Тоді у нас для вас є сюрприз.

На американському каналі «Дискавері» одна з найпопулярніших телепередач — Ultimate Survival з Беаром Грілсом, де ведучий показує, як можна вижити в диких умовах, куштуючи змій, хробаків та інші малоприємні речі. Дехто з обивателів наївно вважає, що всі спецназівці тільки і вживають ці неїстівні речі. Так, бійці спецпризначення навчені вживати хробаків, але якщо є можливість скуштувати нормальних продуктів, то бійці такою можливістю скористаються. Схожа ситуація і в українській історії.

Дехто з найбільш радикальних представників українського національного руху доводить нам, що парламентська боротьба в Україні безперспективна. При цьому, вставляються цитати ідеологів українського націоналізму, наприклад Сціборського. Пасеїсти забувають, що Сціборський жив у міжвоєнні часи, коли він був свідком падіння демократій в Італії, Іспанії, Німеччині, Прибалтиці. Поправку на сучасність такі люди не роблять. А навіщо, коли можна віддати своє майбутнє в руки міфологізованого «Вождя»… Дійсно, українці вміли зі зброєю в руках відстоювати свої політичні та економічні права. Але коли була можливість «скуштувати нормальних продуктів», тобто прийти до влади абсолютно законним та демократичним шляхом, то українські політичні сили цією можливістю користувалися. І тільки потім «Одягали на шию автомата і йшли битися з москалями, з німцями, з жидвою»

Початок ХХ століття видався дуже перспективним для розвитку українських політичних сил. У 1907 році відбулися перші вибори до австрійського Рейхсрату на основі загального виборчого права, а в 1906 році в Російській імперії відбулися вибори до І Державної Думи. З обох боків кордону у виборах брали участь і українські кандидати.

У книзі «Історичні постаті Галичини ХІХ-ХХ ст.», виданій у 1961 році на еміграції на кошти Наукового товариства ім. Шевченка, перераховані депутати з Галичини та Буковини. Найбільшу частку в українській фракції представляли націонал-демократи – всього 17 депутатів з Галичини і 5 чоловік з Буковини. Також місця у Рейхсраті отримало троє радикалів та двоє соціал-демократів. Всього 27 депутатів з 517. Для першого разу зовсім непогано.

Ким же були ці представники галицьких українців за походженням? Біографії дуже цікаві та захоплюючі В тій же книзі (стор. 233-234) перераховані їхній рід занять. Отже, список має наступний вигляд:

В'ячеслав Будзиновський, Семен Вітик— журналісти. Д-р Євген Левицький, д-р Кость Левицький, д-р Теофіль Окуневський, д-р Євген Олесницький, д-р Володимир Охримович, д-р Євген Петрушевич, д-р Данило Стахура, д-р Лев Бачинський, д-р Микола Лагодинський, д-р Кирило Триловський — адвокати. Д-р Станіслав Дністрянський, д-р Олександр Колесса — професори університету. о.Тит Войнаровський, о.Степан Онишкевич, о. Йосип Фолис — священники. Михайло Петрицький - народний вчитель. Юліян Романчук — учитель гімназії. Григорій Цеглинський — директор гімназії. Єротей Пігуляк — учитель середніх шкіл. Микола Василько, Антін Лукашевич — землевласники. Ілля Семака — суддя. Яцко Остапчук — селянин. Рід занять Миколи Спинула в книзі не вказано. Як бачимо, українців в парламенті Австро-Угорської імперії представляла справжня еліта: професори, адвокати, журналісти, землевласники. Для автора цих рядків, який є наддніпрянцем і який ніколи у місцевих церквах не чув проповіді, яка починається зі слів “Українці!”, видається дивним наявність священників у складі депутатів. Для Західної України це є абсолютно нормальним.

Не зайвим є також сказати, що п’ятеро галичан-українців були довічними членами Сенату, який мав досить цікаву назву: Палата Панів (уявляєте сьогоднішній парламент з таким словосполученням?). До нього входили: Олександр Барвінський — член Краєвої Шкільної Ради, християнський суспільний діяч, д-р Іван Горбачевський — лікар, професор університету, міністр охорони здоров’я Імперії, Володислав Федорович — землевласник, Костянтин Чехович — єпископ, та знаменитий митрополит Андрій Шептицький. Що ж, і справді Палата Панів.

У Російській Імперії в 1906 році відбулися перші демократичні вибори до І Державної Думи. Відбувалися вони за принципом, який існує в США — колегією виборців. Як стверджує дослідник Коник, від 9 українських губерній (дозволимо собі таке поняття) було 1477 виборців, за яких активно боролися всі партії: праві, ліві та чорносотенці. Вибори в Імперії проходили в повному безладі. Такий же безлад, тільки в головах, проходив у агітаторів. Влада вважала, що виборами вони зможуть “вирвати” селянське населення з рук радикалів.

В результаті політичної боротьби селяни прийшли до висновку, що без розумних, освічених людей, тих, які "казали в нашу руку, а тепер в тюрмi сидять" в Думі не обійтись. В результаті, до Державної Думи обрали ряд “національно свідомої” інтелігенції. Депутати-українці вже в парламенті створили окрему фракцію — “Українську громаду”. Дослідник Реєнт наводить такі цифри: до складу фракції входило 44 члени Державної Думи. Серед них було 4 робітники, 19 селян, решта — представники інтелігенції: земські службовці, адвокати, вчителі. Головою громади став харківський адвокат та дворянин Ілля Шраг. Іншими членами фракції були: Володимир Шемет, дворянин, зі шляхетського роду Шемет-Кежгайло, в майбутньому — один із засновників Української демократично-хліборобської партії, яка привели до влади П. Скоропадського. Іван Присецький — дворянин з Полтавщини. Микола Біляшівський — археолог, етнограф, мистецтвознавець. Павло Чижевський — дворянин з Полтавщини. Барон Федір фон Штейнгель, син німця та українки, який у власному маєтку відкрив бібліотеку, загальнодоступну школу, лікарню і який продавав за власною ініціативою селянам землю на дуже вигідних умовах, Євген Шольп — суддя, голова уманської бібліотеки та уманського відділення Червоного Хреста. Українському рухові співчував Максим Ковалевський — академік Імператорської Санкт-Петербурзької Академії Наук, історик, соціолог, один із керівників російського масонства, та Олексій Олександрович Свєчін — дворянин, офіцер лейб-гвардії Гусарського Його Величності полку, був ад’ютантом великого князя Миколи Миколайовича-молодшого. Андрій В’язлов — дворянин, адвокат, автор законопроектів, за часів Перших визвольних змагань — генеральний суддя, сенатор Адміністративного генерального суду, міністр юстиції Української держави.

Таким чином, ми вибиваємо дуже серйозний аргумент з рук наших політичних супротивників, що мовляв “українство — селюцький винахід”. Український рух на початку ХХ століття представляла справжня еліта того часу, розумні, інтелігентні та абсолютно небідні люди, які мали прекрасну освіту та розуміли за що вони борються. Українці вміли і могли користуватися демократією у захисті національних інтересів. Якщо це вдалося зробити в умовах імперій, хіба це неможливо зробити зараз, в епоху демократій?

Іван Дубченко, історичний оглядач "Наступної республіки"
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: історія,демократія,Історія України
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.