Обезголовлена журналістика, або Ідейна злиденність українських ЗМІ

16 сентября 2013, 19:38
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
201
Обезголовлена журналістика, або Ідейна злиденність українських ЗМІ

Щорічне відзначення пам'яті (зникнення) Георгія Гонгадзе (16 вересня) підштовхує до ширших розмислів – як про українську журналістику, так і про медійне середовище загалом.

У середині 90 – х років один відомий західний телемагнат, запрошений на вечерю «великої сімки», заявив лідерам світу: «Скажіть, яке у вас телебачення, і я скажу, хто ви». Назагал, це можна сказати на адресу будь – якого суспільства: скажіть, які у вас ЗМІ, а я вам скажу, хто ви.

Свобода слова не стається, і рівно ж і не дається. Її не можна оголосити, нав’язати директивно (навіть із Брюсселя) і ощасливити нею усіх спраглих правди. Стаття у Конституції залишається, на жаль, лише формальним приписом, що існує, до речі, у законодавстві багатьох, далеких від демократичних, держав. В Італії ще донедавна свобода слова дозувалася медіа – монополістом, а за сумісництвом прем’єр – міністром Берлусконі (і це не викликає сумніву у правомірності членства країни в ЄС, на противагу цілком іншим вимогам, що нібито є головними для України на євроінтеграційному шляху).

Свого часу одна дослідниця мас – медійних процесів афористично зауважила, що якщо забрати в німця його ранкову «Allgemeine Zeitung», поляка – «Gazetu Wyborczu», француза – «Le Monde», американця – «New York Times», то в країнах ЄС розпочнеться громадянська війна, а американці перестануть купувати хот – доги, що спричинить Велику Депресію – 2.

Залишається сподіватись, що Конституція закріпить простір діяльності таких незалежних і авторитетних засобів масової інформації, спроби знищення яких змогли б викликати в Україні не менший суспільний резонанс.

Навряд чи знайдуться охочі піддати сумніву тезу про те, що вільні і незалежні ЗМІ життєво необхідні для функціонування системи демократичного управління суспільства. Яке значення можна вкласти у поняття «засоби масової інформації» на сучасному етапі (та ще й за відсутності нормативного визначення)? Наважуся запропонувати таке: засоби масової інформації – комунікативна суспільна сфера, яка включає в себе телебачення, радіо, газети, журнали, інтернет – видання, кінематографію, видавництво художньої літератури, поширення музичних творів і іншого культурного продукту, зокрема через всесвітню мережу Інтернет і на електронних носіях. 

Україна прийняла чимало нормативно – правових актів щодо регулювання діяльності засобів масової інформації. Незабаром після набуття незалежності Верховна Рада України підготувала проект Закону України «Про друковані засоби масової інформації» (1992), згодом – Закон «Про телебачення та радіомовлення» (1993). Названі акти забезпечили нормативний захист свободи слова та легалізували плюралізм форм власності. У цілому сьогодні можна нарахувати близько шістнадцяти законодавчих актів щодо ЗМІ – від Конституції України, що окреслила фундаментальні засади свобода слова, до Закону України «Про авторське право та суміжні права» і Цивільного та Кримінального кодексів України в частині цивільно- та кримінально – правової охорони інформаційних прав особи. Так, Конституцією України (ст. 34) уперше у вітчизняній конституційно-правовій практиці закріплюється право кожного на інформацію, гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій розсуд.

Утім, законодавчі акти, спрямовані на захист свободи слова, прав журналістської спільноти та інших громадян України, замість бути ефективним бар'єром для узалежнення ЗМІ від маніпуляцій та використання як інструменту в політичних іграх, часто – густо слугують знаряддям боротьби проти медіа. Неважко помітити, що ані в межах Конституції, ані в решті нормативного поля немає уніфікованих положень про регулювання правового статусу засобів масової інформації загалом, а не в окремій сфері (преса, радіомовлення). А це б могло спростити користування законодавчою базою, забезпечити рівність усіх засобів масової інформації та журналістів, зняти деякі правові колізії, пов’язані з невизначеністю статусу інтернет – медій.

Якщо ж згадати про досвід, наприклад, США (які довго уособлюють один з найвищих у світі стандартів свободи слова), набутий у процесі створення судових прецедентів, то Верховний Суд США 1943 року встановив, що свобода засобів масової інформації підлягає конституційному захисту, навіть якщо на неї тиснуть чинники національної єдності, патріотизму, честі національного прапора. Перша поправка до Конституції гарантує американцям право публічно спалювати національний прапор (!).  Крім того, У Першій поправці до Конституції Сполучених Штатів ідеться про те, що Конґрес не прийматиме жодних законів, які б заважали свободі віросповідання, обмежували свободу слова чи преси, права людини на свободу зборів, права звертатися до уряду зі скаргами.

Право творчості та / або інтелектуальної свободи ще недавно відносно легко вкладалося в регулятивні можливості українського конституційного (а також цивільного) законодавства. Але під впливом глобалізації та інформатизації право творчості стає підрозділом міжнародного права. Можна навіть погодитися з тим, в ідеалі творчість – нічим (і ніким) не обмежене інформування. 

Чи можуть за таких умов існувати незалежні ЗМІ? І чи може механізм конституційно – правового регулювання діяльності засобів масової інформації зразка 1996 року бути ефективною відповіддю на виклики інформаційного суспільства?

Одне з найчастіших тверджень, яке вже нагадує ідеологічний штамп, полягає у тому, що Україна у царині діяльності медійних структур переживає перехідний період; варто проявити розумне терпіння, уникнути передчасних висновків і, ясна річ, зробити поправку на глобалізацію (у нашому випадку йдеться, очевидно, про популярну серед дослідників постмодерну концепцію «глобального села»). Але – ніде правди діти – сьогоднішня Україна є і де – юре, і де – факто продовженням совєтської України – у інституціях, кадрах, цінностях, стилі культури, медіа, врешті – решт. Відсутність будь – якої чіткої інформаційної політики державного рівня, крім хіба що підтримання status quo та посадових привілеїв, перегукується з офіційно проголошеною і аморфною політикою «розбудови держави», яку поет – добродій Цибулько дотепно назвав «роздубовою держави» - вона ж радше асоціюється з підриванням, а не будівництвом.

Якщо порівнювати зі становищем українських медіа до 1989 року, здається, що свободи стало набагато більше. Процес реформування мас-медійної галузі в Україні набув організованого характеру під загальною назвою «медіареформи». Констатується як доконаний факт багатоманітність ЗМІ, що мають різних власників, медіа доволі успішно задовольняють попит аудиторії як загалом, так і за окремими (спортивними, жіночими, модними тощо) рубриками (питання про відповідність запропонованої споживачам продукції навіть найскромнішим за світовими мірками  інтелектуальному, естетичному та духовному смакам виносимо за дужки). З'явилися десятки (якщо не сотні) нових газет, журналів, бюлетенів; багато видань (навдивовижу професійних) виходять у областях. Цензурування не таке всеохопне, як у совєтський період. З іншого боку, ці періодичні видання потерпають від браку фінансів і обмежені (через фінансові та політичні фактори) у розповсюдженні. Деякі з них закрилися, деякі ж балансують на межі банкрутства. Важко погодитися, але вітчизняні видання часто – густо поступаються за якістю іноземним (читай: російським; нехай хтось покаже мені торгові пункти розповсюдження періодичної продукції з молдовською, угорською, словацькою, білоруською пресою – пресою інших сусідів) виданням. І нехай в Україні є першокласні видання (вибачте за суб’єктивізм) – «Сучасність», «Критика», «Кур'єр Кривбасу» та ще декілька інших - вони не визначають «медійну карту» держави.

Українська влада намагалася адаптувати в суспільстві «нормальність» авторитаризму і заперечити медіаторську функцію ЗМІ. Як тут не згадати про неологізм, що колись активно циркулював у медійній сфері, - «темники». Ha звороті палітурки книжки «Влада тьми і темників. Хрестоматія з політичної цензури в Україні. 2001-2004» упорядник B. Кіпіані вмістив фотографії B. Медведчука (юриста, екс-глави Адміністрації Президента України, лідера СДПУ(о)), C. Васильєва (журналіста, екс-керівника Головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента України) та M. Погребінського (політолога, екс-радника глави Адміністрації Президента України) з приміткою: за повідомленнями преси, ці особи мають відношення до запровадження системи темників в українських медіях. Чи можна сьогодні вважати «темники» історичним анахронізмом – питання, що й  досі не має чіткої відповіді.

Найбільшу занепокоєність викликає те, що всупереч всім законодавчим положенням, спрямованим на захист свободи слова, журналісти в Україні часто стають об’єктом погроз, залякувань, фізичного насильства чи й убивств. Найвідоміший приклад – справа Георгія Гонгадзе.

Проблеми українських засобів масової інформації видаються значно складнішими, аніж може видатися з поверхневого огляду різноманітних повідомлень і репортажів. Держава поступилася своєю монополією на терені мас – медіа. Утім, хоча й під час Конференції ООН зі свободи інформації 1948 року було проголошено, що «свобода інформації є … наріжним каменем усіх свобод», таке твердження в українських реаліях – не більше ніж імпозантна риторична фігура.

Деякі медіа лише імітують зміни, використовуючи замість прямої пропаганди кращі маніпулятивні технології. Менеджери та журналісти засобів масової інформації, незважаючи на конституційні приписи, розучилися / не навчилися працювати у медіа саме як у нормальному бізнесі – орієнтуючись на реальні потреби аудиторії, а не на замовлення власників чи політичних спонсорів.

Загалом світ знає дві етики інформаційних відносин: етика відкритості, коли держава гарантує громадянам якнайширший доступ до інформації про будь – які світові події, та етика закритості й інформаційного стримування, коли держава перебирає на себе роль найбільш поінформованого суб’єкта. Проте кінцевим результатом такого підходу є недовіра громадян до влади і страх перед нею. 

У посткомуністичній Україні економіка та політика безпосередньо впливають на незалежні ЗМІ. Більшість засобів масової інформації у країні – приватні, держава контролює тільки менш як 25% телевізійних, радіомовних і друкованих ЗМІ, а в окремих секторах до 90% ЗМІ перебувають у приватній власності. Левова частка цих власників – олігархи; цікаво, що останнім символом олігархічного статусу вважають володіння телевізійним каналом. Не дивно тому, що мотивом до контролю за медіа є не (стільки) комерційний інтерес, як політичний статус.

Російська Федерація, і західні країни здійснюють вплив на українські ЗМІ. Захід надає фінансову допомогу і професійні консультації українським журналістам з метою підвищення їхнього фахового рівня та якості роботи, а також тисне (чи декларує тиск) на офіційні чинники, причетні до порушень свободи слова. Але російський фактор – і багатовимірніший, і складніший. Ще 2001 року 80% газет в Україні були російськими; з них 50% - легально ввезені в Україну, а 30% незаконно перебували на вітчизняному ринку. Про мовний формат ЗМІ годі й казати.

Окремим фрагментом проблем і викликів, що стоять перед конституційно – правовим механізмом регулювання діяльності ЗМІ, є питання суспільного (громадського) мовлення. Конституція України мала б закріпити суголосне позиціям Європейської Мовної Спілки (European Broadcasting Union) право громадян на різновид телерадіомовлення, що служить суспільству (громадськості), фінансується ним та є йому підзвітним. Громадське телебачення у Великій Британії, Німеччині, Польщі, незважаючи на свою культурницьку спрямованість, залишається лідером ринку.

Які ж принципи такого мовлення потребують конституційного статусу? Вочевидь, що 1) універсальність спрямування програм – для всіх громадян однаковою мірою, незалежно від розміру доходів чи приналежності до будь – якої групи (верстви) населення; 2) різноманітність змісту; 3) незалежність від політичного та комерційного тиску. Можна пригадати, що дискусії про утворення суспільного мовлення пожвавилися у 2005 році — після Помаранчевої революції, коли була утворена Коаліція громадських організацій «Суспільне мовлення», яка напрацювала пакет законодавчих та організаційних пропозицій. Згасання активності політичних та громадських діячів свідчить про те, що питання суспільного мовлення не є об’єктом потенційних змін до Конституції, а складовою політичної кон’юнктури.

13 січня 2011 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про доступ до публічної інформації», покликаний визначити порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес. Не заперечуючи необхідність нормативного закріплення права громадян та засобів масової інформації на доступ до публічної інформації, слід визнати те, що зазначене право з огляду на свою важливість потребує насамперед закріплення безпосередньо у конституційному тексті, а не на рівні «звичайного» законодавства.

Більше того, аксіомою для західних суспільств, які для багатьох дослідників вважаються бажаним орієнтиром, є те, що даниною посадових осіб за високий соціальний статус є інформаційна прозорість їхньої публічної діяльності: засоби масової інформації повинні працювати в режимі повного та безстороннього доступу до всіх аспектів такої діяльності, розглядаючи її, образно висловлюючись, під «інформаційним мікроскопом», та регулярно інформувати не просто громадян, а (і передусім) платників податків про те, як розпоряджаються їхніми коштами саме на їхнє благо. Вирішення даної проблеми повинне супроводжуватися і технічними моментами: роздержавленням преси, введенням реальної відповідальності посадовця за приховування суспільно важливої інформації та частішим оновленням істотних відомостей на державних сайтах. Такий підхід, до речі, сповідує як Європейський Суд з прав людини (Страсбурзький Суд), так і Верховний Суд США.

Твердження про те, що засоби масової інформації повинні і можуть, відповідно до Конституції, бути нейтральними і об’єктивними, стало добрим підґрунтям для утвердження у громадській свідомості преси як «четвертої влади». Складається враження, що на початку XXI століття в Україні вже мало хто вірить у свободу, особливо засобів масової інформації. Якщо неможливо бути від усього бути незалежним, то вільні і незалежні ЗМІ – не варта уваги фікція. Така думка настільки ж правдива, як і таке судження: «Оскільки абсолютно здорових людей нема, то здоров'я – не варта уваги фікція». Тому доцільно на рівні конституційної норми закріпити положення, зміст якого був би орієнтовно таким (в унісон з багатьма Етичними кодексами спільнот (професійних) журналістів): працівники засобів масової інформації мають бути вільними від будь – яких зобов’язань, крім одного – служити громадськості, забезпечувати її право на повну та достовірну інформацію, при цьому намагатися долати перешкоди на шляху високого служіння. Їм слід уникати додаткової роботи чи політичної заангажованості, якщо вони можуть поставити під сумнів добросовісність їхньої діяльності в мас – медіа.

Як тут не згадати й те, що значна частина бід наших ЗМІ, на жаль, пов’язана з профанацією виконання працівниками ЗМІ своїх обов’язків та небажанням дотримуватися загальновизнаних професійних стандартів. І проблема не лише в елементарній безграмотності. Професійність з етичної категорії переходить у економічну: той матеріал, який доступно і неспотворено відображає реалії, дійде до споживача. Таким чином, низькоякісний матеріал (під заголовками на зразок «Місто замерзне вже цього тижня» або «Всі загинуть від нового невиліковного вірусу») битиме по гаманцю медійника. 

Не обминути увагою необхідність конституційно – правової фіксації права людини на доступ до глобальної інформаційної мережі Інтернет. Сучасній культурі властиве перенесення культурних змістів із фізичного світу до електронного. Недарма у рамках соціології та антропології теоретики інформаційного суспільства звертають увагу на те, що на зміну поколінню, прив’язаного до телевізора, приходить покоління, прив’язане до Інтернету. Саме в інформаційному суспільстві засоби масової інформації істотно впливають на механізми здобування знань. Глобальний характер сучасних мереж сприяє появі феномену «колективного розуму», до якого може долучитися кожен, а, отже, змінюється сама парадигма здобування знань: будь – хто може брати участь у наукових дискусіях, обговорювати актуальні наукові проблеми в блогах чи на форумах, писати рецензії на наукові праці.

Нині вважається, що у розпізнанні суті інформаційних процесів людство зуміло досягти чималих результатів. Людям вдається розпізнавати інформацію, яка перебуває в інформаційному просторі не тільки у відкритому, а й згорнутому або заархівованому стані. Для сучасної цивілізації найважливішою сировиною стає інформація разом із колективною уявою.

З іншого боку, більшість користувачів, що перебували на маргінесах культури (Ендрю Кін називає їх «стихійними мавпами»), почали створювати нескінченний цифровий набір непотребу. Не секрет, що Інтернет почали використовувати не як потенційно безмежний резервуар накопичення та систематизації універсальних знань людства, а й для оприлюднення традиційно табуйованих тем, особистих образ, інформаційних провокацій, блискучих електронних афер, ба навіть нецензурної лайки під маскою анонімності (яскравий приклад знекровлення інформаційної свободи до інформаційного свавілля, яке неможливо обмежити). Так, медіапростір «масовизується», але й падає рівень професіоналізму: за наявних технологічних можливостей кожен, хто має комп’ютер та модем, може уявити себе глобальним видавцем. Тому й навряд чи можна чекати від інформаційних технологій утвердження демократичних цінностей та сподіватися на реалізацію соціальної утопії.

Дві українські революції (1990-1991 та 2004 років) виробили в цілому надміру ідеалістичне ставлення до діяльності засобів масової інформації, рівно ж як і до регулятивних можливостей конституційних приписів. Головна проблема засобів масової інформації в умовах посттоталітарної та постколоніальної України полягає в тому, що суспільство й досі не усвідомило необхідність постійної реалізації своїх прав як певного способу життя.

За нашу свободу слова чомусь більше піклуються «Репортери без кордонів», а ми залишаємося у зручних рамках інфантильного суспільства, практикуючи дискусії про свободу слова на всіх ток – шоу як про модний аксесуар.

Структура ЗМІ, яка складається в суспільстві, не має випадкового характеру (чи це структура, що підтримує вільних, незалежних мовників чи друковані органи, чи структура, що приділяє підвищену увагу державним мовним компаніям, як ВВС). Вона може складатися в процесі еволюції, чи бути результатом цілеспрямованого задуму. Характерною рисою більшості перехідних суспільств є те, що кожна дія є рухом від одного набору інформаційних структур до іншого. Це дає змогу розробити закони, які продемонструють, що перехідний процес іде від наявних форм інформаційної структури до структур, більш відповідних демократичному суспільству.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.