Міфи українського села

17 сентября 2013, 05:51
0
461

“Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, - Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала”. I.Франко

/*Пояснення спеціально для ура-патріотів: я вважаю що самокритика кожної нації є знаком її духовного здоров’я. І вважаю що така критика (можливо деколи перебільшена) є значно кориснішою, ніж самозакохана дрімота в супроводі байок про наші достоїнства і нашу унікальність.*/ 

Почнемо з міфів українського села. Говорячи про укрсело маємо на увазі не тільки село географічне але і те село, яке переселилось в місто але містом так і не стало (зверніть увагу на кількість підвіконних городів у спальних районах великих міст). Захоплюватись укрселом може тільки той хто там ніколи не був. Захоплюватись укрселом може тільки той, хто вважає стайню філією зоопарку. Дехто вважає укрсело зосередженням всіх достоїнств. Дехто вважає що саме українське село зберегло українську мову і традицію. І тому – хай живе українське село напротивагу зрусифікованому космополітичному місту! Але запитаємо себе: ЧОМУ українське село зберегло українську СІЛЬСЬКУ культуру? Та тільки тому що НЕ ЗМОГЛО навчитися будь-якої іншої. Москалі пробували вчити село російської КУЛЬТУРИ, поляки пробували вчити його польської КУЛЬТУРИ. Але безрезультатно. Більше того, українське село не сприймало і українську інтелігентську КУЛЬТУРУ. І ось вже в часи незалежності до нашого села нарешті підібрали ключик. Його почали цілеспрямовано вчити російського БЕЗКУЛЬТУР’Я. І з-під солом’яних стріх гірських селянських хат переможно залунала російська блатна попса. 

Міфи про українську працелюбність і гостинність спростувати дуже просто. Тільки в офіційному календарі – 71 (СІМДЕСЯТЬ ОДНЕ) свято. А ще є церковні свята, які до числа офіційних не ввійшли. А ще багато людей святкує старі радянські, які вже з календаря вилучені. А ще є свята родинні… Зрештою достатньо в робочий час пройтися вулицями, заглянути в кав’ярні і стане зрозуміло, чому ми живемо так як живемо. Працелюбність в умовах постійної окупації не могла сформуватися. Натомість “гостинність” – як результат ліні, тяги до випивки і “обжираловки” є цілком закономірною. Якщо пів року працювати а пів – святкувати, то який може бути результат? Можливо окупанти України “гнобили” українське селянство тільки тому що методи переконання просто не діяли і жодним іншим методом, крім насильства неможливо було боротися з його “працелюбністю”? 

А ще є легенда про щедрість (як не з’їм то понадкусую) та зичливість (хай в сусіда корова здохне). 
А чого варта легенда про цнотливість і моральність селянок. Куди ж ця цнотливість дівається коли вони приїжджають на навчання в місто? Тут вони легко і просто затикають за пояс “міських розпусниць”. Щоб оцінити цю цнотливість найкраще прислухатись до напівтверезих розповідей селянок-заробітчанок. В цих розповідях всі її знайомі (крім неї, звичайно) підробляють там проституцією. При чому точно те саме (“тільки не я”) будуть розповідати і всі її знайомі. Так виглядає що цнотливість швидко випаровується на територіях, де водяться мужчини в яких водяться гроші. 

Є ще й така собі легенда про релігійність українського села. Так, справді там ходять до церкви. Але чому? Бо більше нікуди піти. Це єдине місце де можна “на інших подивитись і себе показати”. А куди йдуть селяни по дорозі з церкви? Чоловіки - в найближчий “світанок”, “вітерець” чи іншу більш сучасну забігайлівку. А жінки – по дорозі додому перемивають кісточки своїм знайомим: хто в чому був одягнутий, де стояв і наскільки щиро хрестився. Єдиним критерієм відбору проектів для будівництва нової церкви є “щоб була більша, ніж у сусідньому селі”. 

Якщо придивитися до наших церковних і народних обрядів, то зі всіх усюд будуть стирчати вуха язичництва. Коляда. Стрітення. Зелені свята. Івана-Купала. Маковея. Спаса. Посівання на новий рік. По рівню забобонності і побутовому відьмацтву ми – найперші в світі. Але найяскравіше язичництво помітне під час вагітності-народження дитини, шлюбних процедур та обрядів похорону і поминок. А чого вартий такий феномен як “празник”! Християнством тут навіть не пахне. Чи їхали ви коли-небудь в автобусі, який їде “з празника”? Якби вивести з салону трубу до двигуна автобуса, то він доїхав би до міста без використання бензину, на самих тільки алкогольних випарах! Правда для цього потрібно було б щоб всі дихали синхронно, а це вже задача нереальна. Заставити селян дихати синхронно не вдавалось жодній владі. Саме це і є причиною програшу всіх національно-визвольних змагань. 

Українська еліта завжди поводилсь зі своїм народом занадто поблажливо. За це і розплачувалась, затикаючи всі діри всіх українських фронтів власними тілами. В той час як селяни сиділи на своїх хуторах, годували кабанчика, жерли сало і розсуждали “чия візьме”. Замість мобілізувати цих хуторян і перетворити на гарматне м’ясо, українська інтелігенція сама підставляла свої тіла під ворожі кулі. 

Українське село завжди було п’ятою колоною загарбників. Хто слухає “їхнє радіо”? Росіяни? Та ні – наша ж рагульня. Хто дивиться “перший національний”? Де вибирають політичних динозаврів? В сільських виборчих округах. Звідки окупанти набирають своїх найвірніших виконавців? З села. Саме село у всі часи давало окупантам незліченні полчища “ментів”, які приїхавши в місто починали вчити жити інших, хоча й самі ще не надто вправно навчились защіпати власні штани. Якщо виходити з того, що міліція – це обличчя держави перед своїми громадянами, то маємо визнати що держава наша – рагульсько-хохляцька. 

В цій ситуації винна без сумніву українська інтелігенція, яка вже декілька століть тільки тим і займається що ідеалізує українське село. Хоча роль інтелігенції – ВИХОВУВАТИ село. Але як можна виховувати те, що вважається зразковим, ідеальним, носієм всіх чеснот? 

Чи пишуться на Україні книжки для тих хто вміє читати але не вміє думати? Чи складаються на Україні пісні для тих, хто “папрощє”, для тих кому потрібен тільки шум і вітер в голові? Подивимось хоч би на пісню “Сірко собака мій” – адже це глибоко філософська пісня, порівняно навіть з бітлівською “Єстедей”. А більшість селян НЕ ХОЧУТЬ думати і нічого з цим не зробиш. Ми це маємо визнати і використати. Інакше це використають наші вороги. 

Питаннями “низької” української культури ніхто не займається. А святе місце пустим не буває, воно заповнюється низькопробною російськомовною продукцією. І витіснити її зможе тільки НИЗЬКОПРОБНА українська продукція. До того часу, допоки це не буде зроблено, українське село буде залишатися головним ворогом української державності. 

Такі уявлення про українську ментальність (яка в значній мірі є власне сільською) є значно кориснішими, ніж замилування нашими неіснуючими достоїнствами. Такі уявлення будуть тим дном від якого можна буде хоча б відштовхнутися. 

Доки не видавимо з себе хохлів і рагулів, москаль з нашої шиї не злізе. Доки не створимо українського шляхетного міфу замість міфів сільских, доки не створимо касту українського патріотичного панства, до тих пір нами будуть керувати зайди з усіх-усюд.

Автор: Тарас_ (194.44.240.---)
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.