Псевдогаличанин у пошуках Галичини

25 сентября 2013, 12:53
0
1606
Псевдогаличанин у пошуках Галичини

Хто такий Володька Павлів і кому він служить?

Цьогорічний форум книговидавців, котрий кілька днів тому відбувся у Львові, приємно здивував як великою кількістю нових українських книжок, так і великою активністю читачів,  котрі, навіть у такий економічно складний період, не шкодували ні часу, ні грошей на придбання українських видань. На одній з яток знаного львівського видавництва «Піраміда» на очі мені потрапила книга з цікавою назвою «У пошуках Галичини» авторства Володимира Павліва. Як сказано в анотації, книга призначена, передусім, для тих читачів, котрі  вважають себе патріотами Галичини. Оскільки все життя я і моя сім’я вважаємо себе галицькими патріотами, я  відразу ж придбав книгу, щоб ввечері сісти за читання. Але яке ж було моє здивування і обурення, коли ввечері я розгорнув цей твір і заглибився в перші рядки.  І  чим далі я заглиблювався в це писання, тим більше мене вражала погано прихована українофобія автора. Взагалі, галичани в нього - погромники євреїв, вбивці і бандити, які і до сьогодні ще не розкаялись у своїх гріхах.[Павлів В. У пошуках Галичини. – Львів: Піраміда, 2012. - С.57-59] Мало того, вони ще й послідовні нищителі єврейської культури.[Павлів В. У пошуках Галичини. – Львів: Піраміда, 2012. - С.60-61]. Крім того, павлівські галичани – це злобні руйнівники спадщини Львова, який Павлів вважає чомусь не українським, і навіть не австрійським, а «безумовно польським містом»[Павлів В. У пошуках Галичини. – Львів: Піраміда, 2012. - С.108 - 112].

       Захоплюючись пошуком «галицьких цінностей», Павлів робить навіть справжнісінькі відкриття.  Виявляється, російська меншина в Галичині не може переходити в побуті на українську мову не через свій імперський шовінізм, а  через тупе і постійне хамство галичан: «А тепер уявімо собі ситуацію, коли приязно налаштований росіянин, він же – мешканець Галичини у другому або й третьому поколінні, потрапляє у «патріотичну українську» компанію. Якщо він з міркувань коректності і доброзичливості говоритиме доброю українською і ніяк не виявлятиме свого відмінного походження, то що він найімовірніше почує в розмовах «серед своїх»? Без лайки на адресу «москалів» навряд чи обійдеться. Так і виходить, що тим нашим російським співгромадянам, які намагаються виявляти щодо нас лояльність і коректність, ми платимо чорною невдячністю і звичайним посполитим хамством.

       Що їм залишається робити надалі, щоб уникнути таких прикростей? Правильно – говорити російською завжди, щоб відразу заафішувати свою «інакшість» і позбавити себе неприємних конфузів. (Так, до речі, часто буває і з галичанами єврейського чи польського походження). У такій ситуації наша поведінка є, принаймні, нелогічною. Бо не можна очікувати від представників національних меншин лояльності до української держави і так званої «титульної нації» і водночас ображати їх ксенофобською риторикою і лексиконом».[Павлів В. У пошуках Галичини. – Львів: Піраміда, 2012. - С.55] Під таким геніальним відкриттям «галичанина» Павліва безумовно мали б підписатися і Колісніченко з Ківаловим, і Табачник з Бузиною.

     Далі більше, оскільки мешканці Західної України навчились виживати навіть під  гнітом кремлівської тоталітарної системи  і таким чином зберегли свою національну свідомість, Павлів охрестив їх «хитрозадими галичанами».[Павлів В. У пошуках Галичини. – Львів: Піраміда, 2012. - С.18] Ще одна характеристика Павліва для галичан - «українські жиди», котру він, задля більшої переконливості, приписує не собі, а самому Михайлові Грушевському.[Павлів В. У пошуках Галичини. – Львів: Піраміда, 2012. - С.60]

        Після цього Павлів починає формувати «галицьке» розуміння історії. «Найбільшою нашою помилкою стало те, що на хвилі ейфорії ми дозволили використати наші зусилля, скеровані на вивільнення народу з більшовицького ярма, для відокремлення УРСР (якої ми на добру справу ближче й не знали) від Росії, яка, здавалося, стала на шлях радикальних змін у напрямку демократії, і створення так званої “незалежної України”. Збило нас із пантелику те, що в часи окупації, називаючи себе українцями, ми забували додавати “галицькими”».[Павлів В. У пошуках Галичини. – Львів: Піраміда, 2012. -С.43] Виявляється,  боротьба за незалежність від Росії була основною помилкою галичан.

       Іншою страшною бідою для галичан, на думку Павліва, стала брутальна українізація, яка несла знищення багатьом народам: «Отже, штучна українізація завдала значної шкоди галичанам як спільноті західноєвропейського типу, але не змогла остаточно зни­щити галицької ідентичності. Інакше сьогодні ці розмови не велися б узагалі. Це сталося передусім тому, що спроба перетворити всіх галичан на українців означала позбавлення справжньої ідентичності галичан польського, німецького, єврейського, вірменського похо­дження, на що ті, через зрозумілі причини, не погоджувалися. Вони здебільшого воліли приховувати свою ідентичність за ширмою "ра­дянських людей". Від українізації утримувалися також галицькі авто­хтони, звані "галицькими русинами" чи католиками східного обряду, у котрих усвідомлення історичної, культурної та релігійної традиції було достатньо глибоким, щоб розуміти їхню відмінність від україн­ців»[Павлів В. У пошуках Галичини. – Львів: Піраміда, 2012. - С.19-20].

   Читаючи всю цю чорносотенську маячню, чомусь пригадуються слова відомої Проні Прокопівни із знаменитої п'єси "Мина Мазайло" – «Лучше бить ізнасілованой чєм украінізірованой». Але Павлів знайшов рецепт, як перемогти ненависну українізацію. Для боротьби з українізацією Павлів вимагає негайно повернути Галичині  вкрадену ідентичність і нарікає, що більшість західних українців, котрих він оголошує шизофреніками, її не сприймають: «Сьогодні галицька ідентичність в тому сенсі, в якому ми її розглядаємо, є наявною в дуже невеликої кількості мешканців Галичини та купки галицьких емігрантів. У більшості ж мешканців цього регіону (як і низки інших, до речі) панує шизофренічне ототожнення себе водночас зі Сходом і Заходом, Росією і Європою, спричинене, ма­буть, застарілим страхом перед потребою однозначної ідентифікації».[Павлів В. У пошуках Галичини. – Львів: Піраміда, 2012. - С.18-19]

         І щоб рішуче покінчити з цим «українським неподобством», Павлів пропонує негайно розпочати процес відділення Галичини від України, починаючи з отримання статусу автономії. Для цього необхідно провести всенародний галицький референдум, котрий дозволить галичанам звільнитись від рабських пут «насильницької українізації».

       Дивним чином всі ці постулати Павліва збігаються з ідеями, котрі  «братня» Московія після здобуття Україною незалежності пробує зреалізувати вже два десятки років. Мова йде про давно відомий  принцип: «поділяй і владарюй». Ідеологія такого розподілу України ще на початку 90-х років була «науково обґрунтована»  відомим московським україножером Алєксандром Дугіним. У своїй книзі «Основи геополітики», котра є основним підручником для феесбешного керівництва сьогоднішньої Росії, Дугін чітко вказує напрямки і цілі щодо боротьби проти України: «Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов, соответствующих гамме геополитических и этнокультурных реальностей.…»[http://grachev62.narod.ru/dugin/chapt05.htm] В іншій своїй праці під промовистою назвою «Битва за Україну» Дугін чітко визначає основного ворога євразійства – українство в Галичині: «Западно-украинский фактор претендует на то, чтобы формировать на своей основе, вокруг себя как ядра, особую «украинскую нацию», утверждающую свои отличия в первую очередь перед лицом России и ее социальной идентичности.

Украинская идея тем самым есть идея антирусская, антимосковская. Для этого сегмента украинского общества Европа является естественной цивилизационной средой, а Россия видится как «колониальная сила». Именно здесь берут начало истоки украинского национализма, влияющего в той или иной степени на все украинское общество.» [http://www.odnako.org/magazine/material/show_13779/]

Тобто, основне завдання для кремлівських євразійців - будь - яким чином відвернути галичан від українства. І тут на допомогу Кремлю  приходить невгамовний Павлів, котрий люто накидається на ненависне Дугіну українство в Галичині. Адже, на  думку Павліва, вся українська історія Галичини - це «старі міфи», які приносять шкоду як Галичині, так і Україні: «Саме тому нинішня "українізована" Галичина ось уже 16 років на­магається використовувати старі міфи і видавати себе за того, ким не є (хоч багатьма саме так і сприймається). Видає себе за "серце" України, а насправді є для Неньки лише закупоркою 'серцево - судин­ної системи. Вдає з себе "європейське око" України, але є "більмом на оці" для трансформованої УРСР. Прагне бути "мозком України", але тягне лише на злоякісну пух­лину в голові олігархічного Києва. Заявила себе як "український П'є­монт", а перетворилася на провінційне задуп'я. Такою є доля тих, хто не пам'ятає свого імені і роду. Але є й ті, хто пам'ятає.» [Павлів В. У пошуках Галичини. – Львів: Піраміда, 2012. - С.19]

  І тому галицький «таваріщ» Павлів, підспівуючи кремлівському «таваріщу» Дугіну, намагається довести несвідомим галичанам, що їм слід негайно брати курс на розрив із рештою України. Але ж Павлів виступає лише за культурну автономію, – можуть закинути мені деякі читачі. Але я рекомендую їм уважніше почитати Дугіна. Не бажаючи ділитись з «ненавістним западом»  «ні пядью русской зємлі», Дугін  обґрунтував  відділення Галичини, в першу чергу, як  форму культурної автономії: «Таким образом, Западная Украина, в узком смысле этого понятия, состоит из трех областей Волыни и Галиции и Закарпатья. Будучи территориально близкими, они отличаются по рельефу (Закарпатье горный массив, как и Словакия), этническому составу и политическим традициям. Этим областям, которые сегодня активно влияют на общую политическую атмосферу Украины, активно проводя антимосковскую, прозападную геополитическую линию, следует предоставить значительную степень автономии (вплоть до политической), чтобы оторвать эти "подрывные" территории от православного и в целом прорусского общеукраинского пространства как центрального, так и восточного.

        Волынь, Галиция и Закарпатье могут составить общую "западно -украинскую федерацию", степень интегрированности внутри которой может устанавливаться произвольно в зависимости от конкретных обстоятельств. Здесь важнее всего провести культурно-конфессиональную границу между Центральной Украиной (собственно Киевской землей) и Западной Украиной, чтобы избежать дисгармоничного центрально-европейского католического или униатского влияния на православные территории.[http://grachev62.narod.ru/dugin/chapt05.htm]  Спочатку в Дугінський план входить розділити Україну і, створивши в Галичині резервацію українства, спробувати захопити під євразійський контроль Кремля спочатку «Восточную Украину», а потім, переваривши її в «русском морє», взятись і за решту, включно з Галичиною.

       Виявляється, що Павлів просто перекладає українською мовою плани головного геополітика євразійської Московії Дугіна щодо України і під виглядом «галицького автономізму» намагається втовкмачити їх в мізки, як він висловлюється «хитрозадих галичан».

      Спочатку я ніяк не міг зрозуміти: звідки в «корінного галичанина» Павліва така ненависть до України і українства? Але пояснити витоки і коріння павлівського «галичанства» допомогла стародавня римська  мудрість: «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу хто ти!» Адже, прочитавши інтерв'ю того ж Володимира Павліва відомому україножерові Алєксандру Чаленку, мені стало все зрозуміло: справжній патріот України, і тим більше Галичини, ніколи не буде навіть говорити з патологічним «ненависником галіцаєв – бендеровцев і свідомітов» (стандартні вислови Чаленка). Але Павлів, сповідуючи принцип «Свій до свого, по своє», навпаки, дає йому розлоге інтерв'ю під промовистою назвою: «Украинский национализм в Галичине брутально придушил ростки либерализма", де гнівно таврує  кровожерних українських націоналістів і нарікає на «шкідливий»  україноцентризм галицьких політиків: «Это потому, что его к этому долго приучали с тех пор, как появился украинский политический проект 150 лет назад. Много деятелей этого проекта с Востока Украины во главе с Михаилом Грушевским вбивали галичанам в голову, что вы украинцы и только с Украиной связано ваше будущее. Это одна причина, и теперь это не просто изменить.» [http://revizor.ua/news/presidents/20111219_pavliv]

Тобто, галичанам негайно треба «викінуть дурь із голови», адже українська Україна, за Павлівим, це міф, який в найближчому майбутньому не зреалізується: «А обещание украинизации Украины – это перспектива очень далекая, которая определённо никогда не осуществится в ближайшие сто лет». .[http://revizor.ua/news/presidents/20111219_pavliv]

        До речі, походження специфічного павлівського «галичанства» пояснює ще і його цікава біографія: «Я, Павлів Володимир Володимирович, народився 25.11.1963 р. у селі Аркалик Кустанайського краю Амангельдинського р-ну, Казахстан, куди мого батька, офіцера ОБХСС (отдєл борьби с хіщєніямі соціалістічєской собствєнності) скерували по закінченні Львівської школи міліції для боротьби з порушниками, які приховували цілинний хліб від радянської влади. [http://dzyga.com/podcast/2012/11/15/volodymyr-pavliv-u-poshukah-halychyny/]

        Для тих, хто мав «щастя» жити в «совку», що  таке ОБХСС пояснювати не треба. Ця структура  під різними назвами існувала в системі кривавого ВЧК ще з самого початку радянської влади. Адже в колишньому СРСР найстрашнішим смертним гріхом були спроба людини взяти щось у держави, яка натомість 70 років нещадно грабувала і визискувала всіх радянських громадян. Згадаймо знаменитий закон про п'ять колосків, за котрим  голодних людей, які, щоб не вмерти з голоду, збирали на колгоспному полі залишки зерна, чекав розстріл. І саме структура, в котрій плідно трудився офіцером батько «галичанина» Павліва, карала людей  за ці «п'ять колосків». До речі, назву ОБХСС придумав в 1937 році нарком НКВС горезвісний Єжов. І брали в цю службу з «ідеологічними ворогами» (такими в СРСР вважались люди, котрі хотіли нормально жити) лише дуже перевірених комуністичною системою людей. І вже аж ніяк не «корінних  галичан», котрі в ті часи вважалися особливо неблагонадійними. Винятком були зрадники, котрі кров'ю довели свою відданість радянському режимові: здавали криївки, "працювали" в псевдобоївках НКВС і т. д. Тому ОБХССівський батько Павліва ніяк не міг навчити його поваги до українського народу і «галицьких традицій». І, зрозуміло, що дитина в такій сім'ї виховувалась відповідно. З дитинства його чекали заняття у клубі «Юний Дзержиновєц», активна діяльність у комсомольських «оперативних загонах»,  а пізніше плідна робота на відповідні радянські «компетентні органи». І чомусь «галичанство» Павліва дуже нагадує мені «галичанство» створених з наказу Сталіна псевдобоївок УПА, в котрих перевдягнуті у вишиванки НКВСники    з тризубами на мазепинках ночами заливали кров'ю Західну Україну, вбиваючи, грабуючи і ґвалтуючи невинних людей і списуючи це на «звєрства бендєровцев». Особливо люто ці псевдобандерівці розправлялись з присланими зі Сходу України молодими вчительками зі Сходу, адже Москві і в ті часи залежало за будь-яку  ціну не допустити єднання українців з обох боків Збруча.  А тепер їх нащадок -  «корінний галичанин» Павлів - за всяку ціну намагається впровадити плани  Путіна – Дугіна із розвалу України та недопущення її в міжнародне європейське товариство.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.