Ressentiment за Шевельовим

27 сентября 2013, 08:51
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
351
Ressentiment за Шевельовим

25 вересня 2013 року громадяни, які назвалися працівниками комунальних служб Харкова, знищили пам’ятну дошку професору Гарвардського і Колумбійського університетів Юрію Шевельову.

Повернення Шевельова в постсовєтську Україну після багатьох років офіційної неприсутності було фактом помітним і зовсім непростим.

Постать Шевельова виявилася точкою зіткнення старого й нового, і, попри очевидну, здавалося би, центральну роль у каноні українського письменства ХХ століття, інтеграція його в материкову культурну свідомість була проблематичною.

У вирі публіцистичної та критичної спадщини Юрія Шевельова, здебільшого виданої під псевдонімом «Шерех», вирізняються насамперед проблеми подолання дихотомії «провінційного» та «світового», архетипів «селянина» та «аристократа». Боротьба за європейське обличчя української літератури для Шевельова особливо активно розгорнулася в 1940-х роках. Ті роки, як зауважує Микола Ільницький, були роками віри мовознавця в те, що встановлення орієнтирів допоможе письменникам писати «правильно», творити «велику літературу». Нормативні концепції раннього Шереха, за Ільницьким, такі: надія на неосентименталізм, що його критик трактує як захист від жорстокої доби (статті 1943 – 1944 років, зокрема про «Звіроловів» Івана Багряного) та концепція «національно – органічного стилю», що стала основою програми Мистецького Українського Руху в 1945 – 1947 роках. Шерех наполегливо намагається відділити ідеологічні та творчі завдання, політику та мистецтво (статті «Хвильовий без політики», «Шоста симфонія Миколи Куліша», «Про літературу без політики»). Уже після занепаду МУРу Шевельов визнає ідеї «національно – органічного стилю» романтичними ілюзіями; «ховаючи таким чином Донцова і «вісниківство», Юрій Шерех підписував вирок і МУРові. Бо приписував йому непритаманні функції, призначив непосильну роль» (М. Ільницький). Учений досліджує синтаксис твору, семантичне значення підрядності чи сурядності в тексті, шукає мовні еквіваленти художньої майстерності. При цьому критикує соцреалізм як продовження традицій народництва, застиглих форм прози ХІХ століття, так і спробу керувати творчим процесом: «Соціялістичний реалізм убивчий не тільки тому, що він пропагандивний, а й тим, що він усе пояснює. Він убиває письменника, а передовсім читача».

Роман Корогодський влучно назвав стилістичну манеру Шереха «театром одного актора», помітивши драматургічний принцип написання досліджень, вправність побудови сюжету, «розкидання» пасток для читацької уяви». «Культ» Шереха стає зрозумілим, якщо взяти до уваги, що його тодішні розвідки 1980-90-х років були для української публіки «інтелектуальними бестселерами» з культурології: вільна форма, неповторний стиль мовлення, гра з читачем, нескінченні алюзії, небувала ерудованість.

Перешкодою для цілковитого Шевельового comeback'у, своєрідною «ложкою дьогтю в бочці меду» стало питання колаборації – як особистої (співпраця з німецьким окупантом під час Другої світової війни), так і ширша – мається на увазі спокушеність певними історичними обставинами. Питання колаборації залишається для українського суспільства дражливим і до сьогодні. В колабораціонізмі Юрія Шевельова звинувачували Іван Білодід, Олесь Гончар (узагалі вважав надання Шевельову Шевченківської премії недоречним з огляду на такі обставини), Роман Якобсон, американський філолог. Як тут не згадати і Гюнтера Граса (напередодні 80-ліття зізнався про належність до загонів Ваффен – СС), і Умберто Еко (зізнався в участі у фашистській організації для підлітків), Езру Паунда та Кнута Гамсуна (в перші післявоєнні роки кинуті за грати), Мартіна Хайдегера, Луї – Фердинанда Селіна, Лені Рифеншталь… Звернемося до збірки вченого «Не для дітей». У передмові до збірки Шерех пояснює обставини появи псевдонімів – «моральних категорій». Так, псевдонім Г. Шевчук – «відплата» за невідомих автору репресованих авторів підручника з граматики. Саме так підписав Шевельов у грудні 1941 року статтю, написану для харківської газети часів німецької окупації «Нова Україна». Тема «уярмленої мови», розвинута в статті, переросла в класичні розвідки «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус» (1981) та «Так нас навчали правильних проізношеній» (1986). З непідробною щирістю розповідає Шевельов про перші творчі здобутки свого alter ego «Юрія Шереха»: «Його першим твором був чи то гімн, чи то марш німецьким воякам. Це не був задум практичного характеру. Наш герой ухилявся від колаборації; хоч мав в собі частку німецької крові, ніколи не пробував записатися в привілейовану і єдину годовану тоді групу фольксдойче. Але в політиці наївність карається як злочин, і на це є підстави». Коли створений для остарбайтерів (Шевельов тоді опинився в німецькому Пляуені) аполітичний часопис «Дозвілля» проголосили джерелом німецької пропаганди, він не боявся писати: «Такого нового, політизованого «Дозвілля» вийшло щось чотири чи п’ять чисел. Героїчним наше рішення не було… Але, з другого боку, яка була би користь, якби до в’язнів Дахау чи іншого концентраційного табору додалось три чи більше в’язнів? Як би не міркувати, одначе, беручи об’єктивно, те, чого я спромігся оминути протягом усієї безконечно довгої війни – перетворення на німецького коляборанта, - тепер, на ці два останні місяці війни, сталося». Згодом він розповідає про ще один ганебний вчинок, хоч і не «підсудний жодним законам жодної країни». Під час страшного бомбардування Пляуена він покинув напризволяще немічну матір, побігши до сховища. «Це було підло і огидно, але це було». Таке поєднання в одному тексті двох неспівмірних учинків – мнимої колаборації та покинення матері під час бомбардування – проливає світло на розуміння Шевельовим співвідношення біологічного та соціального в людині.

Не можна не згадати про ще один конфлікт, обумовлений колаборацією, - цього разу з власним учнем, Олесем Гончаром. Заплутаний конфлікт був помножений на загостренні певних комплексів самих учасників, особливо на схилі літ. Точніше, йшлося навіть не про ідеологічне співробітництво, а про неморальність поведінки Юрія Володимировича в Харкові під окупацією німців. Олесь Гончар згадує у щоденнику, що, бувши полоненим, він нібито передав із концтабору під Харковом своєму улюбленому професорові записку з проханням допомогти, однак той ніяк не відгукнувся. Ця фантастична своєю художньою неправдоподібністю подія стає підставою для того, щоб говорити про неможливість порозуміння, ніякого порозуміння між минулим і сучасним – «адже їх роз’єднували тепер не лише світові океани й материки, тисячі кілометрів від Києва до Нью-Йорка – вони жили нині у різних світах», - підсумовує цю зустріч/незустріч Віталій Абліцов. Аргумент щодо «різних світів», хоча апелював до сучасників, очевидно походив із лексикону минулих часів. У час, коли сам Шевельов у передньому слові до своїх праць, уперше виданих в Україні, говорив про радість зустрічі «двох Україн» - еміграційної та материкової, український істеблішмент наголошував на неможливості порозуміння.

У мемуарах Шерех називає Гончара серед п’ятірки найкращих своїх учнів, але не толерує його слабенькі вірші, а в статті 1953 року «Здобутки і втрати української літератури. З приводу роману Олеся Гончара «Таврія» пише: «І тому мають рацію ті, хто скаже, що роман Гончара – подвиг. Але матимуть рацію і ті, хто скаже, що це – злочин. <…> Сьогодні було б однаково недоречно й шкідливо підносити Гончара як українського письменника <…>, як недоречно було б гудити його як комуністичного пропагандиста». Коли ж Іван Драч висловив думку про «надмірну педальованість» оцінок Шевельова, Бердихівська доволі жорстко відповіла поету: «Може, він хотів сказати, що еміграційні літературознавці критично писали про підсовєтську літературу лише тому, що були (мусіли бути!) фашистськими колаборантами чи пак зрадниками свого народу?»

Як зауважила Тамара Гундорова, особливого загострення антишевельовський дискурс набував в Україні у зв’язку з тим, що тут так і не відбулося серйозної розмови про долю совєтської  літератури, не було символічного розриву з нею, скажімо, бодай у формах розвиненого соцарту, а рецидиви соцреалістичних цінностей спалахують і до сьогодні. Характерно, що свою розповідь про те, як нібито професор зрадив його, Гончар називає «новелою про ренегата». Виглядає, що Гончар звинувачує Шевельова у зміні переконань, у відступництві. Але від чого? Від принципів університетської моральної спільноти? Гончар повертає конфлікт у план ідеологічний: для нього і тепер, у 1990-х, суттєво, що професор-ренегат зрадив свою… «радянскість». Реванш Гончара, до якого він вдався в помсту за те, що професор-критик стягнув його з п'єдесталу,  не звільняє, а ще більше вкорінює його як совєтського письменника. Як інакше можна трактувати такий пасаж 90-х: «В еміграції професор час від часу згадував і мої твори, і щоразу вкрай тенденційно, вельми негативно, майже з непоясненною для мене ненавистю, а тавруючи, скажімо, безневинну «Таврію», саме тоді, коли нею зачитувались степові чабани і радувались їй академіки, мій суворий заокеанський негативіст іноді після паплюження навіть пускав нещиру крокодилячу сльозу: “гіркі слова, страшні слова, але вони мусять бути сказані”». Характерно, одначе, що Гончар не міг не визнати правоти свого критика. «Якщо виникне потреба перевидавати мої твори <…>, - заповідав він, - то необхідно взяти найновіші видання, "скажімо, видані «Веселкою» «Собор» і «Твою зорю», і «Прапороносці», і новели, і «Спогад про океан» (теж «Веселчині»)… Бо лише ці видання заново відредаговані автором, тобто вільні вже від тоталітарного накипу та цензорських втручань». Саморедагування Гончар здійснив і щодо роману «Перекоп». 1997 року упорядники найновішого 12-томового видання використали цю останню редакцію, а «Таврію» поправили самі, нібито за побажаннями, які сам письменник висловив у розмові з родичами Фальцфейнів, представниками української діаспори й дружиною Валентиною Данилівною. Письменник нібито мав намір змінити зображення реальних осіб Софії Карлівни та Густава Августовича Фальцфейнів. «Змальовані різко негативно, а підчас і шаржовано, з позицій «класової ненависти», ці образи далеко відбігають від правди їхніх реальних прототипів», - переповідають укладачі. Розцінюючи письменникове побажання як авторську волю, вони зізнаються, що редколегія «зробила незначні скорочення, зокрема місць, де соціологічні пересади й зайвини, розходження з біографічними й історичними реаліями впадали в око, чим аж ніяк не порушено художньої логіки й стилю роману “Таврія”». Було знято деякі вислови, наприклад, про Софію Фальцфейн, яка «мала законного чоловіка, але не почувала себе з ним дружиною, має дітей, але не почуває себе матір'ю. Почувала й почуває себе куртизанкою, потайно хтивою навіть і зараз, у своєму солідному віці». Знято коментар про сотника Івана Базилевського: «Таким-то воно було своє, рідне українське панство!» Однак насправді ці та подібні фрази-коментарі, зневажливі оцінки й ідеологічні кліше неможливо вилучити з того гомогенного тексту, яким є соцреалістичний твір – передусім ідеологічна структура.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.