Ганьба іудам і катам. Героям слава!

27 сентября 2013, 12:45
0
2715

Народ-герой героїв проявляє Шануючи, він їх вінцем вінчає, Високий дух, високість признає. Б.Грінченко

Народ-герой героїв проявляє  

Шануючи, він їх вінцем вінчає,

Високий дух, високість признає.

А раб-народ, як є герой у нього,

Він на борця величного свойого

Грязь кидає, і його каменем б’є.

Б.Грінченко



Леонід Миколайович Кльоц, cпалахнувши метеором, пішов у Вічність молодим. Жив у вирі тих днів, де на пінистих хвилях виникало багато одноденок – економічній і духовній сфері та героїв на годину, що своїм існуванням демонструвало: живемо в час руїн.

Л. Кльоц – людина високоінтелектуальна, незламної сили волі, мужності, скромна і порядна, із золотим, чистим дитячим серцем, надзвичайної задушевності і вмінням входити в найдрібніші потреби ближнього. Його покликанням було – писати, і писати правду, - адже писак , акробатів пера і віртуозів фальші та фарсу, які свідомо  писали лукаву апологію офіційної лжі,  вистачало завжди, - бо необхідно було рятувати молоде плем‘я від безнадії і розпуки, єднати людей в любові до рідної землі і рідного слова, до народу і України. Підтверджені ділом слова, зачаті його пером і запліднені думкою, несли свою службу. Він зумів привабити читачів умінням розмовляти з ними на рівних, подавати матеріали лише йому притаманним стилем, не цурався дотепності та іронії навіть тоді, коли йдеться про речі надто серйозні. Він усіх спонукав до співтворчості, мислення і відновлення генетичної пам‘яті, апелював напряму до нашої, захованої за лаштунками тіла, душі. Він сам творив собі аудиторію читачів, які його шанували, поважали, прагнули спілкування, горнулися до нього, бо відчували його велику, чесну душу. Скромний і по дитячому щирий, довірливий  і відвертий, він не бачив нічого бажаного у славі, навіть якби зміг заслуговувати її. Був культурним еталоном і моральним зразком інтелігента. Адже «…інтелігентом стає тільки той, хто виповнюється духом нації та вселюдської культури», - говорив М.Грушевський. Таке в нашій журналістиці – просто рідкість. Бо блазні, підкормлені владцями, вдаючись до софістики, із захватом константували в угоду кормильцям, що прогнозований і контрольований талант - це набагато менше нещастя для них і, як в інкубаторі, плекали та плодили бездарних «талантиків» – ставленників їхнього режиму, які отримували звання, нагороди, почесті. Хоча передовсім – і тільки! – не прогнозований і не передбачуваний талант може бути по справжньому цікавим, і місце для них було відповідно уготоване – із студентської лави виганяли і відправляли, - або, в знак протесту проти системи, самі чуба брили, - в армію, працювали сторожами, двірниками, електриками, кріпаками на безкраїх ланах і т.п. До сих пір ніхто не винайшов формули і не дав пояснення, як формується видатна особистість, це Божа таємниця - за сімома замками - їхнього неповторного внутрішнього розвитку. «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися воно – і немає нічого нового під сонцем!…усе це – марнота і ловлення вітру!...» - писав Еклезіяст, лише кожне народження людини залишиться неповторним. Мабуть, тому  розсудлива доля дає  їм таку важку, безхлібну та стражденно самотню дорогу до Голгофи, щоб у їхній душі не проросла гординя, - бо в інших, безталанних, вона росте як сало на свині, збиває їх з дороги служіння праведності і затягує в тенета злоби і ненависті, - через усвідомлення власного таланту, через яку не змогли б розгледіти власне призначення, свою плоть із рідного чорнозему, невіддільної грудочки  власного народу, єдності із Всесвітом.

Люди його поважали за мужність, сміливість, принциповість і непоступливість там, де треба було стояти в обороні справедливості. Він довіряв всім, хоча і не братався з тими, хто творить зло, бо, як правило, сам таким станеш. Але знайшлися провокатори,- не буду марати папір їхніми іменами, павликів морозових хватало, хоч гать пруди, - ввійшла в довіру і донесла куди слід. Тим часом погань всіляких мастей, просто із-за заздрощів, - не такий як всі, бачте, бороду відростив і т.п., – вичікувала команди, задумали і плели гидку справу. Методи та засоби облудного цькування являли собою сумне і принизливе видовище, які доходили до блюзнірства. Можна тільки здогадуватися який був фізичний та психологічний стан – на межі можливого, бо небезпечні не перешкоди, які ми зустрічаємо на своєму життєвому шляху, а психічні навантаження до яких вони призводять. Надзвичайних зусиль необхідно було, щоб зберегти свою гідність, не опуститися, в кінці кінців не звести рахунки з життям, а майстри заплічних справ вміли це робити. Льоня не був «гнучкошиєм», уникав фальшивої тогочасної риторики, завжди мав власну думку, яка не подобалася тим, хто волею закономірної випадковості, що склалася несправедливо у нашому суспільстві, сплив як «сміття» поверх народу на владний олімп, чого й жадав. Нехватка мудрості компенсувалася ненаситним прагненням до влади, а вже через неї до корита статку. Нема нічого страшнішого для народу, за необмежену владу в руках обмеженої людини, яка підбирає по собі, - ще обмеженіших, щоб на їх фоні якось виглядати і чим вище мавпа лізла, чи її виносив життєвий потік, тим видніше ставало, що вона макака, ставало зрозуміло всім, що король-то голий – духовно. А ще говорять, що мавпа залишається мавпою, посади її хоч на золотий унітаз-трон. «Наблюдая современную жизнь развала поражаешся одной явной аномалии. На поверхность у власти и во главе лиц, действующих, говорящих, как будто дающих тон – не лучшее, а худшее. Все воры, грабители, убийцы и преступные элементы во всех течениях выступили на поверхность. Они разбавили идеологов и идейных деятелей. Жизнь выдвинула на поверхность испорченный гнилой шлак, и он тянет за собой среднюю массу» - висловив актуальні думки, - чи не про наші часи, - це у 30-і роки минулого століття В.І.Вернадський (Мысли и наброски. М. Ноосфера, 2001, с.186), а ще раніше у 20–і роки І.Бунін, - не можу не привести ці слова, - про це мракобісся писав: «Относительно духовности, морали и интеллекта, то … образованное общество – это сборище разрушителей, кощунственных людей, духовных бродяг, умственных мошенников, моральных развратников , бесстыдных лжецов, простецких хвастунов и дикарей. Но все они – высокомерные до посмешища. К этому, извините, «обществу», относятся также и нравственные и умственные, сифилитические калеки, идиоты, уроды, полусумасшедшие, истерические люди, циничные моральные и физические проститутки обоих полов. И вот это гнусное, мракобесие-болото считаем мы, своей духовной, культурной и умственной элитой, передовым авангардом новой Московии. Тьфу!». Цей вірус охопив більшість, а вже звідси, страшне міління людських душ. Кожний був змушений зосереджувати усі свої думки на злиденному існуванні. Рівень інтересів та розуміння щастя зводилося поступово і незамітно до рослинного рівня - матеріальних потреб і важко, майже неможливо, було знайти людину, якій вдавалося переносити убозтво життя, яке отруювало все навколо, та зберігати хоча б якесь прагнення до вершин духовності. Це може здатися неймовірним, але непереборним гальмом на шляху до усвідомлення про щастя стало прагнення і жадоба непомірної лукуллової розкоші. Позбавлені мрій про ситість і тілесне задоволення в недалекому минулому, люди спрагло кинулись в крайність – у вир егоцентризму, навіть не задумуючись про наслідки. Вони забули, що коли свідомо кривду творити – це душу свою умертвляти і, якщо в небаченні або в страстях знаходячись, вибрати кривду дорогою своєю, то вона сама до себе біди, труднощі та нещастя притягує.

Захищаючи інтереси людей, він рішуче виступав супроти тих, хто чинив зло, тим-то люди горнулись до нього як до останнього захисту, бо довкола було глухо, мовчазно, безвідповідально, байдуже, безнадійно і притому – надзвичайно плоско та мілко. Якби у «верхах» уважно прислухались до думок з гущі народу, що акумулювалися в таких як Леонід, і аналізували їх, такої вакханалії у державі не було б. Знав, щоб мати державу сильну, повинні мати Віру таку ж могутню, бо якщо нема духу в народі, то залишиться він без тіла. Ніби вторив думці герою національного руху об’єднання Італії Джузеппе Мацціні: «Нація перемагає у своїй країні тоді, коли її очолює еліта, наснажена філософією націоналізму – любові до народу». Ще в ті часи він застерігав від усіляких масмедійних ідеологем, стереотипів, штибу імперського «обустройства» чужих територій, ролі «старшого брата», кремлівсько-кириловської маячні про «всеславянское единство». Знаючи, що комунізм – це найновіша форма російського імперіалізму та засіб знищення підвладних йому націй, він в своїх творах  «Як загнати джина у пляшку» та «Записки про пізнання світу», які безслідно пропали в спецсхронах системи, писав про репресії та голодомор, що "народ у нашому суспільстві — безправний", "засоби масової інформації тенденційно висвітлюють радянський спосіб життя", "соціалізм — це покійник, якого ховають від очей і не хочуть хоронити, … це піна, на яку подує вітер і вона зійде"… Знав, що якщо народ прийме чужу віру і мову, втратить свою ідентичність і загине, в неволі живучи, переродившись в раба покірного. Він щиро вірив, що «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!» (В.Симоненко)

Він не міг пристати до «правил гри», нав‘язаних ідеологами, які самі в те не вірили, що теревенили і вимагали від них апологети соціалістичного способу життя. Він же не пускав в себе цензора - бо правда не повинна залежати ні від кого. Оця непоступливість, яка є нормальним станом душі кожної людини, - як говорив А.П.Чехов: «Кожний інтелігент повинен бути в опозиції до любої влади», - тим паче, справжнього журналіста, що спрямована на службу народу України, на захист знедолених і принижених владою, не припала до смаку тим, хто себе вважав «царками». Журналіст, та й взагалі творець, повинен бути зухвалим та сміливим, бо інакше, що ти можеш сказати цьому консервативному і лицемірному світові? І чи почує хто тебе? Боягузи не прощали тих, хто загрожував кориту – їхньому ситому існуванню, до якого допалися. Влада не зламала його, але часто збиткувалася, нелюди глумились і насміхалися над ним, але не змогли зігнути, – як дуба, свора підступно, вирвала з корінням молодий пагінець. Тому іудам має бути заслужена плата за їх каїнову справу, уникнувши людського суду, вони не втечуть від Божого суду і кожному «воздасться по ділам його» . . .

Про той зловіщий час згадуєш не без тривоги в серці. Судили людину, яка кинула виклик владі – цілій Системі, пішла на нерівний бій з машиною більшовицького терору. Десь хтось сказав, натякнув, що такого журналіста не треба, і, як правило, будь-яке пакосне діло починається банально просто. Фраза «Фас! Ату його!», кинута випадково, запопадливими виконавцями, була піднята на «ура», вони давно жадали жертви, щоб довести свою вірність сатані, і свора нечесних на руку псів була спрямована на розкручування справи, шитої білими нитками. Було використано всю силу ідеологічного пресу. Не простою виявилася ноша у людей, особливо тоді, коли не прислужував владі, не був її рабом, ні під кого не підлаштовувався – повинен підкорятися тиску і вказівкам високого рангу партійних бонз. Занесена партсокира спрацювала – страхітливе катування відбулося.

Які тільки звинувачування не злітали з вуст злодіїв на адресу праведника. Знаряддям історичної необхідності нерідко бувають не кращі люди. Каша заварювалася круто. З «білого дому» порекомендували написати заяву за «власним бажанням», обіцяно тепле місце редактора газети на батьківщині – Хмельниччині. У відповідь було категоричне: «Ні! Ніякої заяви писати не буду! Поки не наведу порядок на Сквирщині…». Справу розглядали на партзборищах. Сценарії їх були складені у верхах заздалегідь. І фініш теж був відомий «режисерам-ляльководам». Поки йому дали «примусівки»(із таким-то здоров’ям?) на цегельному заводі носити цеглу. Робітники, люблячи і поважаючи його, віддавали свої талони на обід, допомагали штовхати тачку, носити цеглу… Листи друзів до центральної преси тимчасово зробили своє діло: Л.Кльоц був поновлений на роботу у редакції, навіть отримав квартиру – купували. Не вгомонився. Був підключений сторожовий пес кпССесовців, спущений з ланцюга КДБю, з підключенням підручних людей в білих халатах, суддівських мантій і всіх внутрішніх органів злочинної системи, в якій нормальну людину оголошували божевільною і запроторювали до психлікарень, а людям геть божевільним, бовванам, обвішаних медальками – «політичною біжутерією», аплодували. Вони ж підійшли з іншої сторони: коли перший раз судилище було за політичні погляди – інкримінувалося «распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй» за ст.167, то тепер у кримінальній справі №2-240/85 шили побутові мотиви – побиття дружини, яку заставили і вона із страху , це не виправдовує її злодіяння, написала заяву на нього. І це ліпили тій святій людині,  який волів би радше, - за словами святого отця Піо, - бути проколотим вістрям списа, а ніж вчинити кому-небудь прикрість, яка сподоблялася тибетським монахам, які мітлою змітали перед ногами, щоб, не дай Бог, ненароком не наступити на комашку. Впевнений і всім кажу: «Якщо б Леонід мав духовний сан, його потрібно було б канонізувати і дорахувати до лику святих. Такою людиною він був».

Тойді повісили Христа,

Й тепер не втік би син Марії!                (Т. Шевченко)

На жаль ніхто не став на його захист. Вальпаргієвий шабаш біснуватих продовжувався: в хід були пущені брудні інтриги, дріб’язкове цькування, погрози про звільнення з роботи, несправедливо-наклепницькі виробничі характеристики та інші примітивні засоби психологічного тиску. Вони були щирими тільки у злому, але не в добрі. Дивлячись на всіх, кожен долучався до цькування чесної людини. Вони не знали, що совість, яку втратили, - є Божим голосом в душі людини, який за добрий вчинок потішає людину, а за злий вчинок її мучить, гнітить і докоряє. Вони не знали чи забули те, що кожна кривда або злобна думка, злісне лихослів‘я, не говорячи про втілення їх в негожі та брутальні дії, обов’язково материлізуються, тобто – стають реальністю і бумерангом повертаються до носіїв зла. Але панургове стадо – забомбований натовп, не задумуючись, кинулось в безодню злодіянь, сліпо слідувало за баранами, які вели їх на заклання - вірну погибель душі. Холодний розрахунок та низькі міркування без душі і совісті, турбота про власні інтереси та не бачення і відхід від єдності всього сущого керувало ними і вело їх в пітьму. Ницість раділа будь-якому наклепу й брехні, що принижує гідність і честь. Стосовно цього Ф.М.Достоєвський в одному з листів писав про талант і нікчемну злобу: «Ти ще  нікому непотрібний, тепер ніхто тебе не знає і не хоче знати. Так ведеться у світі. Почекай, не те ще буде, коли взнають, що в тебе є обдаровання. Заздрість, дріб‘язкова підлість, а найбільше глупота наляжуть на тебе сильніше за злидні. Талантові треба співчувати, йому треба, щоб його зрозуміли; а ти побачиш, які пики обступлять тебе, коли хоч трохи досягнеш мети. Вони будуть ставити в ніщо і з презирством дивитися на те, що в тобі виробилося тяжкою працею, терпінням, голодом, безсонними ночами. А ти задиристий, ти часто недоречно гордий і можеш образити самолюбну нікчемність, і тоді біда, ти будеш один, а їх багато: вони тебе замучать шпильками». Вони  сподобляються на тих комарів або блох, які кусаючи лева і напившись його крові, галасують, що в них тече його кров . Бездарності мстили людяності та таланту, мужності і порядності. Тільки невігластво, безсоромна заздрість і суто людський егоїзм, заважали їм бачити дальше свого носа. Людина не тільки інтелигентна, закінчив факультет журналістики Київського університету, а й колоритна та екстравагантна, видавалася «білою вороною» поміж скалічених совкізмом та здебільшого запопадливо вірнопідданих режимові писак, яких клонував він. На догоду вигодуваних експертів-інквізиторів, тоді було написано безмежна кількість творінь – чтива, яким до сьогодні кормлять читача. Владцям, які часто одягали «білі одежі» - маски лібералів та праведників, не лишалося нічого іншого, як буцімто послідовно боротися з іновірцями, що ніби то заважали будувати «світле майбутнє». Це вже потім через них, не вдала вийшла у нас  незалежність, віжки опинилися не у справжніх патріотів України -  їх попросту було знищено, а у спритних, давайте речі називати своїми іменами, ділків корумпованого, - які успішно борються з корупцією, - кримінально-олігархічного клану, які завжди плавали зверху і яким байдуже де жити, які розтлівають душі й заохочують вегетативно бездумне існування…

Чи є потреба звертати увагу на те, що люди черстві, невдячні, несправедливі, зверхні, самолюбиві та байдужі до ближнього? Часто аргументують, що такими вони родились, така їх природа, і не погоджуватись з цим все рівно, що дивуватись тому, нащо камінь падає, а вогонь тягнеться вверх. А у виправдання говорять: «Такі були часи». Ні! Бо як казав В.Стус «завжди час Голгофи». Так, зрозуміло, що «ізми», які ми пережили і ще довго будемо  переживати, на порядок «вищі» за фашистсько-нацистські в ефективності терору і розтягнуті в часі. Як говорив О.Яковлєв – головний ідеолог московських компартійних старців: «…більшовизм – це кріт історії, який прорив братські могили від Львова до Магадану». Останніми жертвами були В.Івасюк, Л.Бондар-Дністровий, А.Горська, О.Тихий, Ю.Литвин, О.Гірник, М.Бойчишин, Л.Кльоц, а ще пізніше – В.Стус, Т.Шинкарук, В.Січко. В.Чорновіл та інші безіменні герої України. В древньо-індійському епосі «Упанішади» написано: «Коли зривають травинку, здригається Всесвіт». Що мало б творитися, коли знищували життя, коли зривали суцвіття нації?.. Жорстока і безжалісна радянська, так звана народна влада, постійно вихваляючись своїм піклуванням про культуру, мистецтво, літературу та науку, час від часу «пускала в расход», висловлюючись більшовицьким жаргоном, цвіт нації, котрими могли б пишатися в любій країні, любий народ. Тепер вона не масово, конвеєром по плановій рознарядці, знищувала безвинних, як в роки терору, а вибірково, крадькома і завуальовано виривала одинаків-козаків «з мільйона свинопасів», заганяючи решту кроликів у страхові в глухий кут. Будь-яке найважче випробування Леоніда тільки окриляло, ще більше загартовувало, додавало впевненості у власних діях:

Он слышал звуки одобренья

Не в сладком ропоте хвалы.

А в диких криках озлобленья.  (Н.Некрасов )

     Він жив у світі хаосу і какофонії, які ніколи не згармонізують і навіть відносно впорядкують порядок речей. Він жив в епоху, коли всі слова були сказані, і він діяв по принципу: я – не слово, а те що за словами, бо  слово  - тінь справи. Він ніби передбачав свої прейдешні стоїчні випробування і готував себе до найгіршого: тіло – спав, як Рахметов, на цвяхах і підлозі, був вегетеріанцем, та душу – вірив у Бога і самовдосконалювався, щоб мужньо подолати їх. Адже в наші сумні часи смерті віри та тріумфуючої безбожності, найбезпечнішим засобом уберегтися від заразної хвороби, яка лютує довкола нас, є покора, віра і страх Божий, які осяюють дорогу, освячують душу, скеровують кроки, зміцнюють дух у святих почуттях цілковитої відданості Богові. Подібно св. о. Піо, він знав, що для зросту потребуємо сухого хліба: хреста, принижень, випробувань, досвідів та труднощів. Але неможливо винести нелюдське. Йому ні в камері попереднього ув'язнення, ні в слідчому ізоляторі не надавали бодай елементарної медичної допомоги, хоча Льоня її потребував, як ніколи (в нього відкрився туберкульоз). На знак протесту він двічі голодував і на 12-й день голодування його направляють у психлікарню, - яка, як і вся «охорона здоров‘я?» в   цілому,прислужували  бузувірам, - нашпиговуючи щоразу різними психотропними препаратами. Згодом повертається в слідчий ізолятор і, сподіваючись на справедливість, пише листи начальникові ізолятора, редакціям газет і М. Горбачову, якому і за це – смерть Льоні та інших, напевне, зарахувалось при врученні Нобелівської премії миру. Глухим і незрячим інфузоріям Льоня висуває останній аргумент: якщо його суд не виправдає — покінчить життям... Система спрацювала по інерції і зважати на це ніхто не став - судова колегія країни-монстра, де не було і не має судової гілки влади, винесла безжальний вердикт — три роки позбавлення волі… Ті ж самі каїни, що судили, переодягнені злочинці у формах, вони вже перефарбувалися, реабілітували Леоніда лише у 2006 році; ті ж іуди, що розпинали – тепер «вшановують»… Але душа безсмертна! Наша тілесна смерть – тільки зміна одежі душ: вмираючи, ми знімаємо і змінюємо тільки одежу – тілесну оболочку.

           Він умів слухати людей, любив їх підтримати і окрилити. І люди платили йому тим же. Для нього найшляхетнішим прагненням  було надбання найціннішого скарбу людства – його інтелект і духовні  скарби. Він  повністю вичерпав  максиму Махатми Ганді: жити так, наче помреш завтра, навчатись так, ніби житимеш вічно. Серце його завжди було відкритим і щирим, душа чистою, як вода джерельна, і світлою, ніби сонце ясне, а життя – жертовним та святим, бо вважав, що найгірший із злочинців на землі є бездоганнішим у порівнянні з ним. Засівав зерна добра, щоб вродило щастя для народу і України. Був правдоборцем, живим втіленням напівзабутих «старорежимних» понять як честь, совість, бездоганна порядність. Його мужності і незламності можна позаздрити. Йому постійно боліли тяжкі народні рани, доля України. Будучи в ладах із власною совістю і сумлінням, він ні на йоту не відступав від принципів, які обрав у житті, - утверджувати добро і правду на землі, що і є найвищим сенсом життя, служити «малим отим рабам німим», кинутими напризволяще владою, яка відгородилася від народу високими парканами, уже власних, прихватизованих (і не тільки?..) державних дач і державних машин, - як власних?, - теж із затемненими вікнами.                                                                                                     Він жив людям на радість, Богу – на втіху, молодому поколінню – на взірець. Знав , що слово і діло не зникає безслідно, а піднятися з колін і діяти чесно – краще, ніж тихо сидіти, пусто розмірковувати і лише перешіптуватися. Легко, напевне, бути героєм, коли люди бачать твій подвиг, подаючи надію на збереження пам’яті, і важко піти на плаху, завідомо знаючи, що зникнеш безвісно в мороці часу.                                              Що ж, така доля усіх, хто поклав своє життя на вівтар інтересів простого народу. Імена цих праведників нашого минулого – на слуху у людей… Давно канули в лету «герострати» – їхні кати, а праведники живуть. Воістину, як писав наш великий національний пророк Т. Шевченко, «діла добрих оновляться, діла злих загинуть». Такі люди прославляли нашу Батьківщину, їхні імена залишаться на віки в пам’яті народній, як імена надзвичайних витязів, що з’являються рідко на землі, прокладаючи мости і освітлюючи дорогу , щоб наступники пройшли по них. Вони уподібнюються зіркам, які дають мало світла тільки тому, що їх, на жаль, мізерно мало і знаходяться занадто високо на тлі ницості людської. Слід схилятися перед тими, хто шукає, - як Діоген, вдень з ліхтарем, - Істину. Загальновідомо, що світ рухається вперед  тільки завдяки тим, хто страждає…  Необхідно зробити все, щоб зберегти сина народу, а Батьківщині – за честь рахувати його в числі своїх героїв.                                                                      Матеріально він жив гірше від інших. А вмер краще від тих, які існували «краще» за нього. Він був вільний в цьому світі і в цьому його щастя. Не вимагав людської правди, бо шукав і знайшов Божу правду і малими ділами заслужив Його милість. Слава Богу, що в тяжкі, переломні періоди, живуть герої в народі, тоді він не вмирущий, хоча, розуміємо,що нещасна та країна в якій потреба на героїв. Камені минулого повинні стати сходинками майбутнього. Вони не тліли у житті і, поправши смертю смерть, сягнули безсмертя. Вічна пам’ять і слава великим подвижникам українського духу.     Слава Україні!

         

                       

 

 


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.