Руїна: період національного «самогубства» України

7 октября 2013, 22:42
Студентка КНУ ім. Шевченка, Інститут журналістики. Видавнича справа і редагування
0
653
Руїна: період національного «самогубства» України

Від Богдана до Івана не було гетьмана...

Смерть Богдана Хмельницького 27 липня 1957 року стала поворотним моментом в українській історії. Починається період руйнації української державності.  На жаль, наступники Богдана Хмельницького не лише не зуміли довершити започатковану ним справу державотворення, а й своїми безрозсудними вчинками, занапастили її, призвівши до так званої Руїни - гострої кризи української державності другої половини XVII століття. 

Термін Руїна історики взяли із численних народних переказів та дум, у яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни". Ось що пише про ці роки історик Олександра Єфименко: "Через якісь чверть віку, які минули з дня смерті Богдана, "руїна" Правобережної України досягла свого апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства — ці перлини польської корони — перетворилися на пустелю... Далі в глибину краю пустеля робилась зовсім безлюдною. Розкішні ниви заростали бур'яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими ще так недавно славилася Україна; здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками... Припинився торговельний рух, заросли дороги..." В українській історії то був один із найчорніших і найстрашніших періодів.

Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують цей період із правлінням трьох гетьманів – ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663-1687 рр та територіально – Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку правління Івана Мазепи.

Прагнучи заснувати в Україні власну династію, Богдан Хмельницький заповів спадкоємство шістнадцятирічному синові Юрію. Проте козацька старшина, прагнучи влади, не бажала запровадження олігархічної форми правління. У 1657 р. спочатку регентом недосвідченому і хворобливому юнаку, а незабаром і гетьманом України Старшинська Рада обрала сподвижника Богдана, генерального писаря Івана Виговського. Головним своїм завданням він вважав побудову незалежної й територіально об'єднаної України. Не пориваючи з Москвою, старався відвести татар від орієнтації на Польщу й особливо шукав тісного зв'язку зі Швецією. У жовтні 1657 р. в Корсуні було укладено союз із Швецією, підготовлений ще за Богдана Хмельницького. 

Зазначимо: московський уряд довго зволікав з визнанням гетьманства Івана Виговського, вимагаючи від нього чималих поступок, спрямованих на ліквідацію української держави. Прагнучи послабити владу гетьмана і сильніше прив'язати Україну до Росії, царський уряд підтримав внутрішню опозицію проти Івана Виговського, яку очолили кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. У червні 1658 р. Іван Виговський придушив цей виступ, але тодішня братовбивча війна коштувала Україні 50 тис. життів.

Саме ці обставини змусили Виговського, частину старшини і шляхти, навіть православного митрополита Діонісія Балабана, активізувати зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У вересні 1658 р. в м. Гадячі було підписано трактат, за яким Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Велике Князівство Руське, котре, поряд із Польщею та Литвою, ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої з повним збереженням гетьманського правління, прав і звичаїв українського народу.

Гадяцький договір Москва сприйняла як одверте оголошення війни. Саме тепер московський цар виявив себе противником самостійної України, пішовши на ліквідацію її автономії. Зрозумівши, що силою зброї подолати Виговського важко, Москва вирішила організувати проти нього заколоти промосковських старшин, котрі звинуватили гетьмана в тому, що він продає Україну полякам. Унаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви  Виговського було усунуто від гетьманства. 

Після падіння Івана Виговського в Україні продовжували наростати внутрішні суперечності, анархія й руїна. У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошується Юрій Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.

Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали крайнє невдоволення правобережної старшини, що врешті-решт і зумовило розкол України за територіальною ознакою.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Юрій Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і Україна фактично розділилася на дві частини – Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає переяславський полковник Павло Тетеря, якого підтримували поляки. Лівобережжя під впливом Москви обрало гетьманом запорізького кошового Івана Брюховецького, який вороже ставився до Польщі й орієнтувався на союз із Росією.

Це був перший поділ України між Польщею і Росією, що започаткував розкол України, поділ її на сфери впливу — польську і московську. Значну провину в цьому поділяють Брюховецький і Тетеря. Саме ці кар'єристи, відкинувши широкі державні плани, вели народ під чужу владу — один під царя, другий під короля. Незабаром між ними почалася війна, яка закінчилася для поляків і Тетері поразкою. Відчувши загальну ненависть до себе, Тетеря 1665 р. зрікся гетьманування і втік до Польщі.

 У 1665 р. Брюховецький підписав Московський договір, які звели до мінімуму автономію України. За нею всі податки населення тепер надходили до царської скарбниці, вибори гетьмана мали відбуватися при царському делегаті, а обраний гетьман мав приїздити в Москву на поклін до царя. У відносини з іншими державами гетьман міг вступати тільки з дозволу Москви. Під безпосереднє правління московських воєвод було поставлено, окрім Києва, всі важливі міста України. Гетьман відразу втратив популярність серед народних мас. На нього чекав вибух народної бурі, який позбавив його гетьманської булави і життя. 

Після Тетері гетьманами Правобережної України були Степан Опара (1665 p.), Петро Дорошенко (1665—1676 pp.), Михайло Ханенко (1669—1674 pp.) та інші, які боролися за Україну то під прапором Туреччини, то під стандартами Польщі і які, однак, не змогли довести свої наміри до кінця. 

Проте Польща, виснажена тривалою війною, змушена була терміново укласти мир з Росією, що й було зроблено в Андрусові у січні 1667 р. Без українських представників Україну поділили на дві частини. Лівобережна Україна залишалася під Росією, Правобережна переходила до Польщі. Запорізька Січ потрапила в спільне володіння двох держав. Із цього часу суспільно-політичний розвиток цих частин України протікав окремо. На тривалий час загальмувався й деформувався процес розвитку української нації, її свідомості, мови, культури.

Установивши своє панування над Правобережною Україною, Польща посилила тут тяжкий соціальний і національний гніт. Україна перетворювалась на згарища і руїни, повністю занепадаючи, стаючи майже безлюдною. Населення масово втікало за лівий берег Дніпра. Багаті та людні колись міста Умань, Брацлав, Черкаси, Корсунь, Канів за три-чотири роки стали пустелею.

На Лівобережжі України, яка перебувала в орбіті впливу Москви, після Івана Брюховецького гетьманами були Дем'ян Многогрішний, Іван Самойлович. За їхнього правління Лівобережжя зазнало як відносної автономії, так і чимало руйнівних конфліктів, причиною яких були, головним чином, сутички між старшинською верхівкою. 

І як підсумок, за доби Руїни новонароджена в Україні козацька держава значно послабла. З могутньої войовничої сили при Богданові Хмельницькому через 20 років після його смерті вона перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. "Через незгоду тодішню, — писав український козацький літописець Самійло Величко, — козаки всі пропали, самі себе звоювали." 

Українському народу не судилося домогтися створення незалежної соборної держави. Вдалося лише зберегти державні інституції на терені Лівобережжя. Проте в 1687 р. доля подарувала Україні ще одного гетьмана, який намагався відновити її державницьке існування. Це був Іван Мазепа. Саме він після великого Богдана вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря. Недарма в народі побутувала приказка: "Від Богдана до Івана не було гетьмана".

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: козаки,руїна,Запорізька Січ
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.