«Борґман»: як страшно, що я вдома

22 октября 2013, 08:25
0
294
«Борґман»: як страшно, що я вдома

Гнилоцвіт. На кінофестивалі «Молодість» покажуть стрічку про західноєвропейські сімейні цінності.

Західна Європа сита й гниє. Вона сповідує мультикультуралізм, але не надто щиро, тож досі дозволяє змінювати свої смердючі старечі підгузки лише білошкірим санітарам. Її влаштовує тільки органічний туалетний папір, а улюблене дозвілля – страждати від почуття провини перед усім світом.

Європейським режисерам це все давно осточортіло, тож вони озброїлися кілками, сокирами й рушницями, аби знищити свого головного ворога – щасливу родину в її дизайнерській теплиці. Витонченої майстерності в цій справі досягнув Міхаель Ханеке – він спритно труїть, ріже, топить і душить багатий середній клас. Данці Ларс фон Трієр і Томас Вінтерберг спеціалізуються на руйнуванні гучних сімейних святкувань, і для цього не нехтують ні педофілами, ні космічними тілами. А грек Йоргос Лантімос зуб дає, що й престижні передмістя Еллади кишать збоченцями.

Алекса ван Вармердама – режисера з Голландії – найбільше розлютили вилощені задні дворики та їхні вгодовані господині, тож він вирішив як слід познущатися з обох у своєму новому фільмі «Борґман». Для цього він витягує з-під лісової підстилки такого собі волоцюгу-щезника Каміля Борґмана (Ян Бейвут). Каміль, своєю чергою, має витягнути всіх скелетів з шафи милої родини Марини (Гадвіх Мініс) та Рихарда (Єрун Персеваль).

Річ у тім, що у Марини й Рихарда є проблема – у них усе нібито занадто добре. До такої міри, що заклопотаний чоловік от-от може виявитися схибленим на власній доньці (наприклад, як у «Натюрморті» австрійця Себастьяна Майзе), а любляча дружина – любителькою сексу з незнайомцями (як у «Денній красуні» Бунюеля і Озонівській «Молодій і прекрасній»). Таємниці цього подружжя такі страшні, що їх неодмінно треба ховати. Саме це вони й роблять у своєму будинку-форті, псевдо-залізобетонний фасад якого позбавлений вікон і нагадує шматок ізраїльської роз’єднувальної стіни.

Рудоволоса Марина, як героїня апокаліптичної драми Абеля Феррари «4:44», займається абстрактним експресіонізмом у переддень кінця її світу. Рихард, як високопоставлений офісний планктон, щодня, ймовірно, ходить на роботу, а не до коханки. Діти ходять у школу, няня ходить з ними, а садівник ходить по садочку з тачкою.

Герої контролюють своє життя і поводяться згідно з етикетом, аж поки в їхню оселю не внаджується Каміль з лісу. Його прохання помитися випробовує їхню толерантність і провокує конфлікт. Алекс ван Вармердам впевнений, що в «нормальній» родині чоловік не б’є чужинця лише за натяк на знайомство з його дружиною, та й взагалі, бити чужинців – дуже погана прикмета. Присутність Каміля призводить до того, що герої поступово припиняють виконувати призначені для них соціальні ролі.

Усі ознаки процвітання Заходу – виписана з-за кордону англомовна няня, доглянуте дипломованим садівником подвір’я, дві машини й троє гарненьких діточок – не роблять перебування у власному домі менш страшним, і аж ніяк не убезпечують від того, що щоночі на вас вилазитиме чужа гола людина. Це навіть не має бути щезник: законний чоловік чи дружина – теж доволі моторошна постать.

Покази в рамках МКФ «Молодість» 23 і 26 жовтня. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: кіно,Молодість кінофестиваль,рецензія
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.