Про Хліб або Дискредитована економіка

24 октября 2013, 20:19
Депутат
0
172

Банкрутством економічної політики влади доля дає щедрий шанс опозиції. Зміни прискоряться, коли народ насититься видовищами і почне вимагати хліба

Panum et circenses!” – «Хліба і видовищ!» – вимагали у влади римляни, які забули про своє героїчне минуле. Хліб та видовища стали тим сакраментальним «Хоть шото», якого вимагають від влади українці. «Хоть шото», як виявляється, повністю задовольняє стратегічні потреби більшості наших громадян.

Чимдалі помітніше, що ця пара інгредієнтів еволюціонує до одного – видовищ. Бо хліб дорожчий. Організація шоу, звичайно, також потребує таланту, але…

В ідеалі, хліба потрібно рівно стільки, щоб слухняна робоча худоба не дохла з голоду.

Нинішнє покоління влади стрімко знецінює економіку як життєво необхідний вид діяльності. Ця руйнівна енергія спостерігається на всіх напрямках: від кадрової політики до дискредитації таких понять як конкуренція, бізнес, приватна власність. Зневажається середовище підприємців. Негативного змісту набули терміни: «бізнесмен», «підприємець» «торговець», «мільйонер», «реформи», «зміни», «економічна програма»...

Систематична робота над програмами економічного розвитку  звелася до приватного лобізму. Активність фондового ринку вимірюється кількістю рейдерських захватів підприємств. Експерименти над суспільством замінили відповідальне проектування та планування. За показниками ділової успішності чиновник виграв у конкуренції з підприємцем.

Шоу демонструють законодавці, ламаючи паркани чи штурмуючи міськради. З огляду на динаміку рейтингів, саме така діяльність парламентаря наразі є найбільш ефективною.

Ідеологія сучасних економічних перетворень, визначена програмами партії влади - ПР, полягає у проголошених гаслах невпинного «покращення» життя для більшості та концентрації ресурсів у руках вузького кола людей в межах програми «Україна для людей».

Обличчям економічних змін є президент Янукович, прем’єр Азаров, віце-прем’єри і просто міністри Арбузов, Клименко, Колобов. Безліч «талановитих менеджерів» демонструють результати на місцях. Підприємницьку активність завжди готові «простимулювати» орли Захарченка.

Президент пообіцяв «забезпечити, щоб наші громадяни себе відчували в небезпеці», справедливо вважав, що «с кем, как не с Россией, мы должны объединиться сейчас в борьбе за экономический кризис?», і, зрештою, заявив: «Я прийняв рішення для себе… поступитися своїми інтересами. І я скажу, у мене інтерес завжди був один – інтерес був, щоб країна була сильною і народ жив заможно».

Головним виконавцем реформ став безжальний критик «папєрєдніков», прихильник, в першу чергу, «твердої руки», а вже потім - «розумної голови», прем’єр-міністр М.Азаров. Він же – автор та співавтор 20 з 22 бюджетів незалежної України.

Команду молодих реформаторів складають особи, які до призначення жодним чином не виявили своїх економічних позицій, які досі не спромоглися презентувати своє бачення майбутнього для країни і власних дій. Люди, які відверто не здатні подолати в собі гедонізм та сибаритство, на маніакальному рівні оточують себе показовою розкішшю.

Що є метою діяльності нинішньої державної еліти, що вона будує?

Будують «межигір’я». Кожен – сам собі. Дійсність суперечить їх словам і гаслам з турботою про Україну та українців. Ця команда анітрохи не сумнівається, що народ підтримує саме такі пріоритети їх діяльності. Розбудова власних маєтків, приватизація заповідників, лісів, озер, мисливських угідь та набережних, підтримка власних банків та підприємств за рахунок бюджетних коштів – ось основна мета. Особливо не соромляться, адже не вперше українці задовольняються «кісткою з панського столу», не поспішають з соціальними протестами.

Принципами, на яких здійснюються економічні реформи, є злякати, обдурити, відібрати.

Основним методом стимулювання економіки та наповнення бюджету є силовий тиск і формування атмосфери страху. Пріоритетною для держави стала фіскальна функція. Прем’єр Азаров ще наприкінці 2010 року з трибуни Конференції Ялтинської економічної стратегії говорив, що «один з трьох вічних інстинктів – це страх, і він має працювати». Саме страх став провідним аргументом в економічних та політичних перетвореннях чинної владної команди.

Сучасні теоретики «покращення життя» очевидно не мали ані часу, ані натхнення на знайомство з кардинально протилежними поглядами успішного реформатора Франкліна Рузвельта. У розпалі економічної кризи в США на межі 1920-30-х років він, звертаючись до народу, говорив: «Єдине чого нам слід боятися – самого страху, безглуздого, безликого, невиправданого жаху, який паралізує зусилля, необхідні для перетворення відступу в наступ…». Американці, позбавлені фобій, та їх звільнена соціальна енергія, вже за кілька років повернули США статус найуспішнішої й найзаможнішої країни світу.

Популярним нині соціальним трендом є дискредитація багатства, а за великим рахунком, – достатку. Уряд з президентом не втомлюються змащувати низькі експропріаторські інстинкти незаможної людини гаслами: «багаті мають поділитися з бідними» або «багаті мають платити більше». Ідея підкріплюється низкою відповідних фіскальних ініціатив.

Хто оголошується багатим? Логічно, коли той, у кого, за класиком, є заводи, газети, пароходи, бізнес в офшорах, нерухомість за кордоном. У кого є Межигір’я, ставки, ліси, заповідники… На переконання ентузіастів-податківців багатим нині стає той, у кого квартира понад 120 м2, або будинок понад 250 м2. Той, хто має пару старих «Запорожців». Або сарай у селі… або кондиціонер чи засклений балкон у міській квартирі… або новий телевізор чи мікрохвильову піч… або м'ясо в холодильнику…

Чимдалі виразніше ця теза реалізується так, що явочним порядком багатіями оголошуються всі, у кого ще можна щось відібрати. Вони і мають ділитися з бідними і «бідними». При цьому знаходяться законні можливості, коли податків, навіть мінімальних, уникають найбагатші, особливо коли це стосується родини та друзів президента. 

Нормальна ситуація виглядає наступним чином. Суспільство розуміє, що багатство, за умови законної діяльності, є індикатором ділового успіху (часто публічним і об’єктивним). Як сила і швидкість у спорті. Як електоральна підтримка в політиці. Як краса і талант у літературі та мистецтві.

Дискредитація багатства – це дискредитація конкуренції, власне економіки і бізнесу. Це знищення стимулів і мети у цілому широчезному спектрі людської діяльності.

Такою є, наприклад, боротьба уряду з надмірним споживанням. Добре, коли ця боротьба полягає в обмеженні банків на споживче кредитування. Зовсім погано, коли уряд докладає рук (а скоріше – язика), формуючи нетерпимість до громадян, які дозволяють собі купувати дорогі та якісні речі.

Філософія підходу влади до т.зв. споживчого ринку принципово відрізняється у нас і в країнах, що досягали успіху. Для порівняння пропоную витяг з класичної праці «Добробут для всіх» архітектора економічного дива в Німеччині кінця 1940-1960-х років, міністра економіки в уряді Конрада Аденауера – Людвіга Ерхарда: «Ми маємо прагнути вирватися з примітивності вузькоматематичних понять про споживання, як про задоволення нагальних потреб, – говорив Ерхард, – це означає, що «довговічні» товари як холодильники, пральні машинки, пилососи і т.п. мають знаходити все більше поширення у німецькому домашньому господарстві. Головним чином  я маю на увазі робітничі сім’ї. Але мені заперечують, що пенсіонери отримують надто мало, щоб взагалі думати про таку розкіш. Цілком зрозуміло, що не з пенсіонерів має починатися перехід до більш високого рівня споживання. В Америці свого часу автомобілі купували спочатку також не найбідніші. Але ми знову і знову стверджуємо: те, що сьогодні вважається за розкіш, завтра стане предметом, попит на який буде доволі широким, а післязавтра – товаром повсякденного вжитку».

А далі – рецепт від Ерхарда для наших соціальних популістів, що торованими стежками забивають чергові кілки між людьми різного достатку: «Якщо ми не зуміємо подолати соціальну неприязнь, якщо не зможемо перетерпіти того, що товари, які з’являються на ринку в ході технічного розвитку, нові товари стануть спочатку надбанням лише декого, - інколи навіть незаслужено, а не одразу всіх, тоді ми всі законсервуємося у штучній бідності… Якщо ми не будемо прагнути постійно покращувати життєві можливості нашого народу, ми підірвемо цим основу для технічного прогресу, а тим самим вийдемо з кола цивілізованих народів. Лише розширюючи споживання ми зможемо і надалі брати участь у щасливому та здоровому світовому розвитку».

Різниця з ініціативами нинішнього уряду України очевидна. Замість боротьби з економічними злочинцями оголошується боротьба з бажанням людей жити краще.

Без сумніву, зростання споживання має здійснюватися на основі чесних заробітків та заощаджень, а не кредитування.

Фіскально налаштована, не здатна заробляти, а готова лиш віднімати влада наввипередки пропонує закони, суть яких зводиться до того, щоб, по-перше, визначити, що і в кого ще залишилось, по-друге, – як це відібрати. Відібрати красиво, з елементами шоу, бажано, щоб натовп ще й аплодував від радості, як за нього дбають.

Президент і Кабмін пропонують, Верховна Рада підтримує закони, які з єзуїтським пафосом називаються такими, що підвищують т.зв. «соціальну відповідальність» бізнесу. А насправді – збільшують пряме і непряме податкове навантаження на громадян. Українці досі відмовляються розуміти, що збільшення фінансового навантаження на бізнес оплачує кожен громадянин через роздрібні ціни на товари або на послуги. Сучасна Україна вже зараз може пишатися першим місцем у світі за кількістю різноманітних податків та зборів. У нас їх наприкінці 2012 року було 135, у парламенті розглядається ще зо два десятки.

У погоні за «відібрати і розділити» легко забуваються прості істини. Як, наприклад, те, що з більшого заробітку, логічно, має сплачуватися більший податок. Що «соціальна відповідальність» як найманого працівника, так і підприємця, закінчується після сплати податків. Усе інше називається благодійністю, альтруїзмом тощо. У нас за «соціальною відповідальністю» бізнесу маскується примітивний державний рекет. Під аплодисменти значної кількості громадян.

Боремося з розкішшю. Ніби всі розуміють, що купуючи більший та дорожчий дім, громадянин вкладає більше в економіку. Стимулює виробництво матеріалів, створює робочі місця. Той, хто купив дорожчий автомобіль, як мінімум, сплатив вищі податки за нього, зробив інвестиції у розвиток нових технологій, можливо, виявив готовність більше платити за пальне та технічне обслуговування. Вкладання в приватну власність, бажання їздити на безпечнішому та надійнішому автомобілі є природними здоровими потребами громадянина. Система, створена нинішніми «реформаторами», пропонує прогуляти гроші  в ресторані, замість збудувати дім.

«Багаті мають платити більше!» – чуємо ледь не щодня. Тому, наприклад, штрафи за порушення правил дорожнього руху або утилізаційний збір на автомобіль треба поставити в залежність від об’єму двигуна. Бо, бачте, щось подібне є у Китаї.

Чому б тоді не розширити перелік залежності від цього «об’єктивного показника добробуту» громадян, які «маючи гроші на такий автомобіль чи квартиру, мають можливості і додатково платити»? Зокрема, у відповідності до об’єму двигуна автомобіля сплачувати комунальні послуги, послуги нотаріусів у подвійному чи потрійному розмірі. Сплачувати в пенсійний фонд за телефонні розмови не 7,5%, а 50% (тут додатковий коефіцієнт обов’язково ввести на ціну телефону і поставити в залежність від об’єму пам’яті апарату). Зрештою: геть комплекси! Чому б дані про автомобілі, будинки-квартири, комп’ютери-телевізори-телефони-праски, одяг, дитячі колиски, посуд, труси та іншу розкіш не вносити до спеціального паспорта споживача, без якого заборонити продавати і купувати будь-що. Таким чином забезпечити повне торжество соціальної справедливості.

Тоді, наприклад, збанкрутілий колишній підприємець з мерседесом Е-320 1997 року випуску (об’єм двигуна, зрозуміло, 3,2 літри), зайшовши до магазину, хай купує кіло ковбаси за 500 грн., ту ж ковбасу вчитель, з телефоном NOKIA моделлю 6060 2005 року купить за 100 грн., пенсіонер, з Samsung 2003 року, вже за 50 грн., а молодий бомж Вася, який живе з того, що вкраде в погребах чи на городах співвітчизників, хай візьме задарма, як такий, хто нічого не має. З поправкою, аякже, на ціну черевиків, шкарпеток та капелюха. І тоді настане повне торжество справедливості.

Маразм? Але цей маразм щоденно пропонують наші «покращувачі-реформатори».

Ще кілька слів про логіку економічних процесів. У чому зацікавлений підприємець, який купує товар? Зрозуміло, щоб товар був якісніший і дешевший.

Український виборець, всупереч цій логіці, вперто не хоче збагнути аксіому: влада, яка купує, зацікавлена щоб народ ставав біднішим. Тоді покупка кожного наступного разу обходитиметься дешевше. Чи буде дешевим багатий виборець? Чи буде він готовий повірити обіцянкам, не підкріпленим розумними та логічними аргументами? Висновок: дешевий і якісний виборець – це бідний виборець.

А кому потрібна та логіка? ВВП цього року падає на понад 5%. Жодного аргументу на користь того, що наступного року ситуація зміниться на краще. Зникають цілі галузі економіки. Натомість уряд проффесіоналів пропонує Верховній Раді затвердити бюджет 2014 року на 8% вищий, ніж цьогорічний.

Один з керівників області задав мені питання: якщо Януковича оберуть на другий термін, чи є шанс, що він буде здатним провести реформи, за прикладом Польщі 1989-1991 років, Грузії 2004-2010 років чи Сінгапуру від 1965 року?

Відповідь –ні!

По-перше, тому, що в історії успішних країн ХХ століття подібних прикладів, коли перший термін лідер держави використав на корупційне будівництво власного та родинного добробуту, а другий – на турботу про загальний добробут, – немає. Президент Янукович та його молода команда обрали свої пріоритети і свій шанс на зміни змарнували у будівництві Межигір’я та погоні за золотим унітазом.

По-друге, найважливіші саме перші роки після виборів, або, як казала Коко Шанель: «У вас не буде другого шансу справити хороше перше враження». Президент Грузії Міхеїл Саакашвілі говорив, що популярність лідера, особливо високу на початку каденції, «всю потрібно витратити на реформи» . «Не можна відкладати реформи – повторював він, – вікно можливостей завжди може швидко зачинитись», «гонку за майбутнє виграє найшвидший». Про те, що «реформи потрібно концентрувати у перший рік каденції» і «найважливішою у процесі реформування є швидкість» – повторював автор економічних реформ у Польщі 1989-1991 років Лєшек Бальцерович. Тих же думок і темпів дотримувався лідер Сінгапуру Лі Куан Ю.

Зрештою, на думку автора, за наслідками діяльності Януковичу потрібно готуватися до третього строку, а не другого терміну.

На жаль, подібні ірраціональні уявлення про перший термін – для себе, другий – для країни, сподівання на те, що «вони вже понаїдалися», досі властиві мільйонам українців.

А тим часом, політичні сили під аплодисменти народу хизуються кількістю зламаних парканів.

Що робити?

Виразним банкрутством економічної політики влади доля дає щедрий шанс опозиції. Можна, звичайно, очікувати, що криза розсмокчеться сама собою, внаслідок, наприклад, Угоди про асоціацію з ЄС. Можна сподіватися на потенційну соціальну революцію, після якої «згинуть воріженьки як роса на сонці».

А можна вже зараз відмовитися грати за правилами скандального шоу і запропонувати інший формат. Наприклад, альтернативну стратегію економічного розвитку країни. Бажано у вигляді цілісного бачення, а не рефлексії на пропоновані подразники (кожен законопроект опонентів – зустрінемо альтернативним законопроектом). Не виключено, що в інформаційній  какофонії негучна, але красива й гармонійна мелодія буде почута і підтримана.

Добрі зміни прискорить ситуація, коли народ насититься видовищами і почне вимагати хліба.

P.S. Автор повністю розділяє слова Степана Бандери: «Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він, зрештою, втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний».

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: США,Польща,Степан Бандера,багатство,економіка,стратегія,Франклін Рузвельт,Німеччина,хліб,Сінгапур,Лі Куан Ю,Конрад Аденауер,Іван Варченко,дискредитація,Міхеїл Саакашвілі,Лєшек Бальцерович
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.