Екологічні традиції українців: вуж — наш домовик

29 октября 2013, 12:36
Публіцист. Блог про культуру, історію України та інше
0
763

праукраїнці взагалі не вірили ні в якого домовика-духа, схожого на чоловічка, оскільки це вірування зустрічається переважно на східно-південній Україні... Іван ФРАНКО про вужа в поемі

Вуж — неотруйна змія, що живе здебільшого поблизу водойм, священна тварина слов’янської богині води й Місяця.

 Українці називали вужа «домовиком», оскільки і в ХІХ, і на початку ХХ століття ці змії часто мешкали під порогом хати (дерев’яним) або в хаті під піччю (підлога була земляною), вони ловили мишей. Це зафіксовано і на Чернігівщині [4, c.69], і на Гуцульщині [10, с.645], і на всій території України [8, c.68].

 Причому, співжиття з вужем люди сприймали спокійно і вважали це таким же благословенням для родини й господарства, як гнізда лелек та ластівок. Вужа пригощали молоком, його заборонялося вбивати, що зафіксовано в українських казках «Вуж і дитина», «Справедливий уж». [5, c.477, 479]

 Вужем українці називали сузір’я Скорпіона, про яке казали: «Місяць — голова Вужа, що ховається в Чумацькому шляху». [4, c.69] Зв’язок Місяця і сузір’я Скорпіона в цьому астрономічному міфі можна пояснити лише тим, що вуж — священна тварина богині води.

 За часів Київської Русі в XI-XIII століттях люди на землях України носили на шиї металеві амулети-змійовики, на яких було зображено жіночу голову з волоссям у вигляді змій, а на іншому боці — відповідне церковним канонам іконопису зображення Ісуса Христа чи Богородиці чи святих. [6, c.145] Вочевидь, Медуза Горгона з грецьких міфів, з якою воював грецький герой, — це зашифрована розповідь про війни зі слов’янами.

Мода на носіння подібних прикрас збереглася в українській культурі аж до ХІХ ст. у вигляді металевих дукачів, які носили жінки. Найкращим дукачем вважали такий, на якому було викарбувано ювеліром образ християнської святої, ім’я якої носила дівчина. [11, c.313]

 Є серйозні підстави вважати, що праукраїнці взагалі не вірили ні в якого домовика-духа, схожого на чоловічка чи діда, оскільки це вірування зустрічається переважно на східно-південній Україні [8, c.65, 70], куди за часів СРСР було переселено чимало етнічних росіян [1, c.218]. А їхня культура має переважно фіно-угорське походження.

 Українськими ж і загальнослов’янськими домовиками були вужі. Серби звали цю змію «домакін», чехи — «господарик», болгари — «хазяїн». [4, c.181] Я велику частину свого життя прожила в селі на північно-східній Чернігівщині і ніколи не чула від старших людей жодного слова про духа-домовика, хоча моя родина є дуже консервативною і зберігає багато традицій.

 Імовірно, що і «водяником» українці звали цілком реальну істоту — бобра («той, що греблі рве») або рака (священна тварина бога Перуна).

 Справа в тому, що чим більше народ піддавався християнізації, тим більше виникало фантазій на теми «демонологічних» істот, як це сталося і в Західній Європі з давнім святом кельтів, відомим нині як спотворений примітивний «Хеловін». Ті люди, які ще зберігали частково стародавні язичницькі знання праукраїнців аж до ХХ століття (я можу довести, що вони справді жили і в ХХ столітті!), не могли говорити про них через переслідування Церкви та комуністів і на запитання про той чи інший звичай відповідали завуальовано, давали поверхові пояснення, надаючи обрядам магічного значення задля їх збереження.

 Яскравим прикладом такого приховування справжньої суті обряду є день святого Конона 5/18 березня, коли вбивали птаха сороку й підвішували її в хліві біля коней, ніби-то для їхнього захисту «від домовика», бо він ніби-то сороки боїться. [9, c.70] Абсурдність такого вірування просто впадає у вічі, тим більше тепер, коли ми з’ясували, що слов’яни вважали домовиком звичайнісінького вужа.

 Вірування, що домовик любить козу [7, c.163] має абсолютно біологічне пояснення.  Навіть моя бабуся розповідала, що вужі вміють ссати молоко з корів, обвиваючи їхні ноги. Тому українці й тримали в хліві разом з коровою козу «для захисту» від «домовика» [7, c.397], бо в кози вим’я знаходиться нижче до землі, і тому розраховували, що корова залишиться поза увагою вужів.

Я глибоко переконана, що саме вуж і є тією зміїною царицею чи царем зі слов’янських міфів. Адже пізнати царицю можна за «золотою» короною чи «золотими» ріжками на голові. [7, c.382] Саме вужі й мають на голові дві жовті («золоті») смужки, за якими їх можна відрізнити від інших змій. Крім того, у сузір’ї Скорпіона-Вужа теж можна вирізнити три зірки, які ніби утворюють корону на «голові».

 Що ж стосується казкового багатоголового змія-горинича [7, c.383], то це цілком імовірно може бути персоніфікація сусіднього зі Скорпіоном сузір’я Змієносця. Те, що змій викрадає в казках царівну (символом якої є сузір’я Скорпіона), можна тлумачити як астрономічний міф.

 Вірування українців, що змії та жаби народжуються прямо із землі [8, c.306], жодним чином не суперечить тезі, що вуж — тварина богині води, бо джерельна вода також народжується землею.

У казках перед зміїною царицею потрібно розстелити обрус (рушник) [7, c.382], а згідно традицій, рушники прийнято «жертвувати» водним джерелам. [3, c.16] Це пов’язано з тим, що для вибілювання полотна його необхідно було мочити у воді й сушити на сонці. Та й обробка стебел льону вимагала замочування, і росте льон лише в добре зволоженому грунті, чому й вирощували його на Поліссі.

 Може бути, що символіка гадюк та всіх інших отруйних змій є іншою, що вони є тваринами богині землі. Це питання потребує додаткових досліджень.

 Більшість дослідників трипільської археологічної культури пов’язують зображення змій на кераміці саме з водою, вважають символом жіночої родючості. [2, с.161] Цікаво, що і на малюнках українських старовинних великодніх писанок зустрічаються змії, що мають тризубоподібний хвіст і/або тризубу корону. [1, c.144, 295] Це й не дивно, адже наступного дня після Великодня всі слов’яни відзначають «поливальний» понеділок.

Помилковою є теза деяких вчених про те, що деякі слов’янські племена мали вужа за тотема. Те, що на Закарпатті в окремих селах на свято Щедрого вечора 1/14 січня «водили» змія (змію) [8, c.32], свідчить лише про те, що 1 січня за старим стилем — це зашифроване свято астрономічного «народження» молодого Місяця, це астрономічний понеділок, слов’янський день богині води (фіно-угри вважали днем богині води п’ятницю).

 Також в українській традиції зі зміями пов’язували уявлення про такі свята: Благовіщення 25 березня/7 квітня (це старовинна дата весняного рівнодення), св. Руфа 8/21 квітня (це є астрономічний понеділок другої місячної чверті), Головосіка 29 серпня/11 вересня (це астрономічне міжмісяччя), Різдво Богородиці 8/21 вересня (це є астрономічний понеділок другої місячної чверті), Хрестовоздвиження 14/27 вересня (на це свято перенесені уявлення про місячну Повню вересня). У ці дні заборонялося ходити до лісу, слід було остерігатися отруйних змій. [9]

 Наостанок наведу уривок з історичної поеми українського поета й науковця кінця ХІХ століття Івана Франка «На Святоюрській горі». [10, с.645] У ній він використав сюжет народної казки «Вуж і дитина».

 «Був собі колись господар,

мав і поле, і садок,

гарну хату і худобу,

пчіл чимало колодок…

      Був у нього вуж домашній,

     що нікого не кусав

     і свобідно всюди лазив:

     уночі корови ссав,

 а на день йому господар

від нетямної пори

ставив молоко солодке

у мисчині край нори.

      Вуж сей — то було хазяйське

     щастя: і з роси й з води

     в двір плило добро, сторічний

     плід давали всі труди.»

 Читайте також:

Екологічні традиції українців: пречиста вода

Екологічні традиції українців: охорона тварин

 Використана література:

 1.      Братко-Кутинський О. Феномен України. – К.: газета «Вечірній Київ», 1996. – 304 с.

2.      Бурдо Н. Сакральний світ трипільської цивілізації. – К.: Наш час, 2008. – 296 с.

3.      Зайченко В. Вишивка Чернігівщини. – К.: Родовід, 2010. – 208 с.: іл.

4.      Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

5.      Казки про тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.: Наукова думка, 1979. — 575 с.

6.      Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство (підручник). – К.: Наукова думка, 1995. – 253 с.

7.      Лозко Г.С. Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.

8.      Мусіхіна Л. Магія українців устами очевидця. — К.: ТОВ «Гамазин», 2012. — 400 с.

9.      Скуратівський В.Т. Дідух: свята українського народу. - К.: Освіта, 1995. – 272 с.

10.  Франко І.Я. Вибрані твори у трьох томах. – Том 1. – К.: Дніпро, 1973. – 760 с.

11.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.