У полоні ілюзій або про закономірність поразок

20 ноября 2013, 18:52
кандидат философских наук, политический аналитик
0
387
У полоні ілюзій або про закономірність поразок

У Парижі пролунав фінальний свисток матчу Франція – Україна. Для України цей свисток виявився фінальним свистком чемпіонату світу з футболу 2014 року у Бразилії.

Ось і все… Час заспівати: "Україна не їде на Мундіаль"…

Тепер у розпачі можна рвати на собі волосся, з сумом посипати голову попелом, від безвиході кусати лікті, або демонстративно плакати у телекамеру, як це робили деякі гравці у жовто-блакитних футболках. Хто вірить їхнім сльозам? Кому потрібні ці театральні жести?

Зрозуміло, що можна шукати винних, можна досхочу волати на повну горлянку "Ганьба", поливати лайном головного тренера та сипати прокльони на голови гравців збірної. Можна спробувати підсолодити гіркоту поразки солодкоголосим співом державних функціонерів, що годуються біля спортивного корита: "Це спорт. Хтось мусив програти. Як би там не було, але на чемпіонат світу не змогли пробитися чимало потужних футбольних держав. Упевнені, що у подальшому на нашу збірну чекає чимало яскравих перемог". Можна спробувати обдурити себе байками про примхливу даму на ім’я Фортуна, яка часто буває несправедливою. Словом, можна робити чимало безглуздих і непродуктивних речей… і лише одну корисну й продуктивну: можна й треба позбавлятися ілюзій. Саме це і спробуємо зробити.

Почнемо з того, що більшість фахівців та вболівальників вперто не хоче розплющити очі та нарешті побачити що за процеси відбуваються в українському футболі. Це зовсім не дивно, адже значна частина наших співгромадян схильна наче страус занурювати голову в пісок і вперто ігнорувати важливі тенденції, що мають місце в українському суспільстві. Про це ще йтиметься далі, а поки що висунемо робочу гіпотезу, яка, на нашу думку, пояснює подібне ставлення до дійсності, а точніше наше нехтування цією дійсністю. Причина у тому, що всі ми перебуваємо у полоні ілюзій. Власне кажучи, як і всі люди, особливо, коли ці ілюзії надто приємні, аби виникло бажання позбутися їхньої влади. Але це лише причина проблеми, а не сама проблема. Остання виникає тоді, коли, не в силі узгодити ілюзії з дійсністю, чи дійсність з ілюзіями, людина відривається від дійсності й занурюється в ілюзію. Це про нас. Це проблема.

Насправді, наші ілюзії незрівнянно приємніші за нашу дійсність. Приклади? Будь ласка. 2006-го року збірна України посідає перше місце у своїй доволі потужній відбірковій групі й пробивається до фінальної частини Кубку світу з футболу у Німеччині, де входить до вісімки найкращих. Вболівальники, журналісти, функціонери, самі футболісти та тренери не приховують своєї радості й безсоромно волають про неймовірний успіх. У цьому екзальтованому галасі потопають украй неприємні, але небезпідставні слова Д.Бекхема, який на запитання, що він думає про збірну України відповів: "Я взагалі не розумію, чим займаються ці хлопці на полі… Але те, чим вони займаються, схоже на футбол дуже мало". Це лише півбіди. Друга її половина у тому, що залишаються не почутими й голоси вітчизняних скептиків, які наважуються поставити під сумнів велич звершень наших футболістів, стверджуючи, що невиразні перемоги над відверто слабкими збірними Тунісу та Саудівської Аравії, а також нічию у грі зі швейцарцями важко назвати "неймовірним успіхом", особливо коли взяти до уваги той очевидний факт, що іспанці та італійці відверто познущалися з нашої збірної, здолавши її без зайвих зусиль. Як би там не було, але на батьківщину футболісти повертаються національними героями. Ще б пак, переможну ходу збірної України зупинили на стадії чвертьфіналу лише майбутні чемпіони світу – італійці! Цієї ейфорії вистачило, аби провал відбіркового циклу на Євро-2008 минув майже непоміченим… Ілюзія вигаданого успіху виявилася сильнішою за неприємну дійсніть.

Те саме можна сказати й про "успіхи" клубного українського футболу. Ейфорія від здобуття "Шахтарем" Кубку УЄФА й досі не дозволяє багатьом усвідомити, що у нинішньому форматі розіграш Кубку УЄФА – це лише другорядний турнір, своєрідна друга європейська ліга, де грають вельми посередні європейські команди, пишатися перемогами над якими клубу, що претендує на статус європейського гранда, не личить, хоча б тому, що людина, яка поважає себе, не стане самоутверджуватися за рахунок слабших. Говорити про "успіхи" іншого українського гранда – колись насправді легендарного київського "Динамо", взагалі не хочеться, бо про мертвих або добре, або нічого.

Отже, ані провал відбіркового циклу на Євро-2008, ані безпорадна гра збірної впродовж усього групового турніру Кубка Світу 2010, ані відверто слабкий виступ на Євро – 2012, ані відсутність, попри величезні фінансові вливання, будь-яких вагомих досягнень у вітчизняних грандів клубного футболу, чомусь не змушують замислитися над причинами такого стану речей. Проблем не усвідомили, висновків не зробили, а необхідних змін так ніхто і не збирається розпочинати…

І винне всьому наївне переконання, що все гаразд, що все це лише тимчасові труднощі, що все минеться, все "устаканиться", що "згинуть наші вороженьки як роса на сонці", бо ми йдемо "правильною дорогою". Треба лише наполегливо працювати. Все це нагадує мені давній анекдот про те, як у порожній кімнаті біля вікна поставили стілець, а до стелі прив‘язали пляшку горілки, після чого впустили у приміщення алкаша, який, побачивши оковиту, став відчайдушно стрибати у марних спробах зірвати її, а на зауваження експериментатора: "Та Ви не стрибайте! Подумайте спочатку", відповів: "Що тут думати! Стрибати треба!"

Може час припинити стрибати та дійсно трохи подумати? Ну ось, для прикладу, над такими питаннями: Чи заслуговувала збірна України виходу до плей-офф після ганебної нічиї у Молдові та поразки від чорногорців у Києві? Хіба не дивом ми уникнули поразки у домашньому матчі проти поляків, яким не поталанило реалізувати щонайменше три стовідсотково гольових момента? Якщо чесно відповісти на ці запитання, гіркота поразки від французів суттєво зменшиться, адже "несправедливу" поразку у плей-офф можна буде розглядати як відновлення справедливості за "несправедливий" вихід до нього.

Тепер далі. Перш ніж поливати лайном головного тренера, давайте спитаєм себе: Чи є в Україні кращі виконавці, ніж ті, кого тренерський штаб викликав до збірної? Мабуть, що ні… Чи спроможні теперішні гравці рівноцінно конкурувати з футболістами провідних футбольних держав світу? Очевидно, що також ні… Тоді, які претензії до тренерського штабу? Він не зміг зліпити з лайна кулю? А хто зміг би?

Йдемо далі. Кажете, гравці – лайно. Не буду сперечатися, можливо й так, але де взяти кращих? Останнє питання заслуговує на ґрунтовне вивчення. Дійсно звідки беруться футболісти?

Гадаю, ні для кого не стане одкровенням, якщо сказати, що футболістів народжують жінки. Марно також сперечатися з тим, що генетика попри все має значення, а якість біологічного матеріалу відіграє не останню роль у процесі становлення гравця високого рівня. Пригадую, кумедні біґ-борди: "Кохайтеся! Україні бракує футболістів!" – і підлітків, які курять цигарки та цідять пиво під ними. Лише люди з вадами розумової діяльності можуть вірити в те, що повноцінні діти народяться від неповноцінних батьків (тих самих, що п‘яними голосами волають на трибунах "Ганьба!", або у метро, ледь тримаючись на ногах, вичавлюють із себе не лише блювотину, але й гасло: "Дінама" – впєрьод! Ми с табой!"). Будьте певні, не народяться. Тож світлого майбутнього в України не буде, принаймні футбольного.

Але пофантазуємо. Припустімо,на світ таки народилася певна кількість фізично здорових малюків. Припустімо, що їхні батьки мають відповідний матеріальний стан, аби забезпечити дітям належну якість харчування (що вельми сумнівно у країні, де середня зарплати ледь сягає 200 баксів на місяць) та достатній рівень культури, аби прищепи своїм нащадкам любов до спорту (що також маловірогідне з огляду на стрімку варваризацію населення). Водночас не варто забувати, що нормального харчування та прищепленої любові до спорту замало – необхідні відповідні фахівці – тренери, які б змогли розгледіти у нескладному підлітку майбутнього чемпіона. А між тим розгледіти потенційного чемпіона замало, його треба виховати, виплекати! І це нелегке завдання, тож годі сподіватися, що в Україні вистачить ентузіастів, спроможних його виконати.

Кажете, Ахметов та такі, як він, створюють в Україні всі умови для розвитку дитячого футболу? Не смішіть! Дитячий футбол починається не в Академіях і спортінтернатах! Він починається на майданчиках біля школи та у дворах… А тепер скажіть щиро, коли ви останнього разу бачили, як хлопці ганяли м‘яч у вашому дворі? Впевнений, те, як вони нюхають клей, ви бачите значно частіше. І урок футболу, запроваджений ФФУ у школах, не більше ніж чергова профанація, підсилена бажанням всіляких "пилипишиних" заробити (вкрасти) трохи грошеняток на спорудженні футбольних майданчиків, на яких левову частину часу у футбол "шпілять" дядьки з товстими гаманцями.

Але нехай любов до м‘яча та дитячий азарт не дозволить вуличному футболу остаточно померти. Припустімо, що у багнюці дворів з‘являтимуться справжні самородки. Хто їх там знайде? Селекціонерам цікавіше їздити до Бразилії, бо там тепло, а на пляжах Ріо-де-Жанейро багато не лише юних чарівників м‘яча, але й чарівних струнких мулаток із високими грудьми та міцними стегнами… Нічого не скажеш, селекціонерам є з кого вибирати.

Проте, пофантазуємо далі. Нехай самородків таки відшукають і приведуть до "футбольних академій", які заснували магнати, де досвідчені фахівці перетворять діаманти на справжнє дорогоцінне каміння. Чи знайдеться цьому камінню відповідне місце у намисті з футбольних зірок? Скільки молодих й перспективних футболістів так довго подають надію у дублі та на лаві запасних, що потім у них просто не лишається часу її виправдати?

Менше з тим. Добре відомо, що дерева ростуть високими й стрункими лише у лісі, тому конкуренція за місце в основі – безумовний позитив. І слава богу, маємо чимало прикладів, коли українські хлопці таки відвойовують у легіонерів своє місце під сонцем на футбольному полі. Але подивімось, хто ці легіонери. Лукавлять ті, хто стверджує, що в Україні грають зірки світового рівня, в яких українські футболісти мають чому повчитися. Якщо бути щирим, доведеться визнати, що на футбольному небосхилі "неньки", якщо і спалахують світові зірки, то лише для того, щоб, не напружуючись, заробити собі грошенят перед тим, як остаточно згаснути. Можливо, хтось вважатиме це твердження надто суворим, але мусимо також визнати: більшість легіонерів це неліквід, який не має шансів заробити в Європі стільки грошей, скільки отримує з щедрих рук футбольних олігархів в Україні. Крім того, в Європі треба "пахати" і на полі, і на тренуваннях! А в Україні більшість легіонерів найкраще грає не на зеленому газоні стадіонів, а на зеленому сукні казино. Гарний приклад для наслідування! Не дивно, що молоді зірочки, такі собі старлєтки від футболу, проявляють себе не стільки на полі, скільки на дискотеках, забуваючи, що мати машину, як у Бекхема, та грати, як Бекхем, – це не одне й те саме.

Колись зірка НБА Шакіл О‘Ніл сказав: "Заробляючи 20 мільйонів баксів на рік, я можу собі дозволити спокійно ставитися до критики". Але він досягнув у баскетболі всього, про що можна тільки мріяти! В Україні 20-річні хлопці, які ще нічого не досягли на футбольному полі, але вже їздять на "Мазератті", дозволяють собі взагалі не звертати увагу на критику! Чому? Бо насправді в українському футболі нема ніякої справжньої конкуренції! Невже можна назвати нормальною ситуацію, коли ледь не дві третини (!) молодих українських футболістів належать двом клубам і захищають кольори інших команд на правах оренди?! Професіонали, футболісти високого рівня в Україну не поїдуть, усвідомлення цього факту дозволяє вітчизняному неліквіду бути впевненим у тому, що на бензин до своїх модних тачок та на тьолок з ескорт-сервісу він завжди матиме вдосталь грошей, а про інше мало хто зі старлєток мріє. Світогляд цих хлопців можна проілюструвати словами одного з моїх приятелів-футболістів, який виправдовував свою "бездушну" гру тим, що він отримує зарплату значно менше ніж Роналду, а тому не хоче "задарма" вбиватися на полі, але на запитання, невже отримуючи стільки грошей, скільки отримує Роналду, він став би грати у футбол краще, "молодий і перспективний" щиро зізнався: "якщо б у мене було стільки бабла, скільки є у Роналду, я б взагалі не грав би у цей клятий футбол".

Тепер зрозуміло, чому українська молодь і близько не наближається до Роналду за рівнем гри? Зрозуміло, куди зникають гравці юнацьких та молодіжних збірних України? А вище вже йшлося про те, що якщо такі тенденції зберігатимуться, то незабаром не буде ким укомплектовувати навіть ці юнацькі та молодіжні збірні…

Переходячи до висновків хочу висловити одну доволі банальну думку: спорт загалом, і футбол, зокрема – це лише підсистеми більшої соціальної системи, в цьому випадку системи українського суспільства. А тому, дуже наївно сподіватися, що руйнація суспільства не позначиться на всіх його підсистемах. Під таким кутом зору, чергова поразка збірної України – це випадковий збіг закономірностей, як пожартував хтось із гострословів, а збірній Франції можна лише подякувати за те, що вона допомогла хворому, який до того був радше мертвий, ніж живий, тихенько сконати. 
А Суркісу, Ахметову та іншим "не стільки високоповажним, скільки авторитетним особами", які так багато і часто говорять про необхідність утвердження спортивного престижу нації, час зрозуміти, що спортивні перемоги – це не самоціль, а лише наслідок продуманої та ефективної соціальної політики, свідчення фізичного та духовного здоров’я нації,
 вершина піраміди, у фундаменті якої знаходяться не порожні пляшки слабоалкогольного питва чи ящики з-під пива, а масовий фізкультурний рух. Щоб там не казали професійні патріоти, але дивлячись на процеси, які відбуваються в українському суспільстві, я впевнений, що найближчим часом українцям не загрожує перспектива стати здоровою, повноцінною нацією, а тому я не поділяю оптимізму тих, хто вірить, що замінивши Суркіса на Ахметова, чи Ахметова на Суркіса, ми вирішимо проблеми вітчизняного футболу. Понадто, я із сумом думаю про те, що незабаром вболівальникам навряд чи доведеться ділити зі збірною України радість перемог.

Єдине, що додає оптимізму – це віра в те, що поразки, прикрі, болючі, часом принизливі, допоможуть не лише відкинути хибну ілюзію буцімто все у нас гаразд і ми на правильному шляху, але й змусять замислитися всіх тих, хто ще не втратив здатності мислити, "чи не прогнило часом щось у Данському королівстві?" А тоді вже доведеться взяти до рук ганчірку й стерти цю плісняву та гниль чи гниль та плісняву з нашого суспільства. І лише тоді збірна України тріумфально перемагатиме.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.