Підземелля. Містика продовжується

23 сентября 2010, 16:34
За фахом журналіст, закінчила Київський національний університет імені Шевченка. Зрозуміла, що мандри – це, мабуть, єдина варті
0
11

Підземелля. Містика продовжується

День другий нашої кападокійської подорожі ми вирішили провести в не менш комфортних (з точки зору температурних показників) умовах. І вирушили до підземних міст.
Взагалі, я так собі гадаю, мова повинна йти не про окремі підземні міста, а про цілу підземну країну, яка, я переконана, пролягає під усією територією сучасної Кападокії.
Нині туристам відкрито вхід лише до двох підземних міст – Каймакли та Деринкую. А загалом, як розповів нам наш провідник, водій та екскурсовод Тургут, з початку ХХ століття на цих землях відкрито вже понад двісті підземних поселень, сорок з яких мають від трьох до восьми підземних поверхів і можуть вмістити до тридцяти тисяч люду одномоментно. Усі ж відкриті до цього часу міста можуть вмістити до двохсот тисяч людей!
А перше таке поселення, начебто, знайшов ще в XIX столітті французький священик отець Жерфаніон (щоправда, що той християнський отець робив в уже практично мусульманському краї – незрозуміло). Отже, той отець начебто провалився в якусь дивну дірку посеред гірської рівнини, й опинився в підземному царстві! А грецький історик Ксенофонт, кажуть, відкрив одне з таких поселень ще в п’ятому столітті до нашої ери….
Турецький історик та археолог Омер Демір, який вивчає підземні міста Кападокії з 1960-х років, стверджує, що більшість цих поселень була створена в часи пізнього палеоліту – приблизно в 9500-9000 рр. до н.е. Більш розхожа думка - будувати "потойбічні" міста стали в 1900 -1200 рр. до н.е., тому й нині під час розкопок тут знаходять хетські та шумерські артефакти – печатки, статуетки, дощечки з написами тощо. В одному з таких міст, стверджують історики, зупинявся сам Олександр Македонський зі своєю армією.
Зрозуміло, що єдиною функцією цих підземних поселень був рятунок тамтешнього осілого люду від набігів ворога. Хети ховалися від набігів фракійців, ранні християни - від римлян, пізніші – від сарацинів, які потіснили візантійців аж до Константинополя, потім тут ховалися від турків-сельджуків, які відвоювали ці землі вже у сарацинів. Одним словом – на поверхні велися війни, а під землею – йшло своє, невидиме життя.
Я так собі гадаю, підземна Кападокія – це однин велетенський мегаполіс з багатьма ретельно замаскованими виходами та входами. І справді – входу до підземного міста так просто не знайдеш, скільки б не топтався біля - а то й безпосередньо по ньому! Ми так і не змогли дати відповідь на питання - куди поділися сотні тисяч тонн породи, яку мусили виносити з прокопаних й прорубаних підземних лабіринтів на поверхню!? Ще одна загадка, яку залишив нам тутешній доісторичний люд.
Отож, ми дісталися до підземного міста Деринкую (з турецької - глибокий колодязь), яке, як стверджують знавці, простягається до наступного підземного міста – Каймакли, що знаходиться на відстані десяти кілометрів. Звісно, туристам доступна лише десята частина цього дивовижного андеграундного поселення, не кажучи вже про неможливість дістатися до Каймакли, не виходячи на поверхню…
Уявіть собі вкопаний в землю десятиповерховий будинок. Вірніше – цілий квартал десятиповерхових будинків. З конюшнями, винарнями, школами, церквами, майданами для зборів, кухнями та їдальнями, сховищами для пшениці й вина, з ваннами й каналізацією…. Не уявляєте? І я не уявляла – поки не побачила…
Чесно кажучи, в підземних містах Кападокії я побувала двічі в цьому році – в лютому і ось зараз, влітку. І моя вам порада – якщо зберетеся туди їхати, не робить це в туристичний сезон… Поїдьте взимку чи ранньої весни – і спустіться у ті підземелля одні, без екскурсовода….
Містика починається через пару годин самотнього обстеження цих фантастичних підземних лабіринтів – так, як це трапилося зі мною взимку… Я була одна – на усі десять підземних поверхів, на вісімдесят п’ять метрів углиб… Жодний звук не порушував цю настояну на тисячоліттях тишу… Спершу було страшно… А потім я почула… Я почула людські голоси, дитячих плач і кінське іржання, човгання тисяч ніг об кам’яну долівку, чула, як зачинають вузенькі проходи, викочуючи поперек велетенські кам’яні жорна, чула, як тріщать смолоскипи, як по спеціальним жолобкам ллється зверху дощова вода, а з низу – у спеціальних дзбанах – піднімають нагору воду ґрунтову, чула як стугонить вітер у вентиляційних шахтах, як зсипають пшеницю у велетенські підземні ніші, чула, як моляться про спасіння, чула як вичавлюють в пресах виноград на вино… Коли вже трохи призвичаїлася, заспокоїлася й змогла себе переконати, що з моїм "дахом" все в порядку, що це, мабуть, просто якісь звукові ефекти, моя уява ожила…
Я так і не змогла зрозуміти – як десятки тисяч людей, які жили тут, може, місяцями, а, може, й роками (судячи навіть з наявності шкіл!), як усі ці люди орієнтувалися у безкінечних плетивах лабіринтів, переходів, шахт, послуговуючи собі лише свічками та смолоскипами. Я ходила тими яскраво освітленими електричними лампочками катакомбами й думала – а якщо зараз раптом світло погасне? Ти зможеш вибратися звідти? Звісно, ні – казала сама собі й була права! До того ж , будівничі цих загадкових поселень створили цілу мережу лже-тенелей, які закінчувалися… проваллями! І як народ знав – у який тунель можна заходити, а в який – ні…
Як народ взагалі умудрявся тут жити - не просто виживати, а й молоти борошно, робити вино, молитися, народжувати й вчити дітей, ходити на зібрання й обговорювати насущні питання, доглядати худобу… Тобто, вести повноцінне життя – просто що під землею… Я не знаю… Я не знайшла відповіді на це питання….
Так, тут і влітку й узимку стала температура повітря – на мій погляд, градусів 15-16; так, п’ятдесят дві вентиляційні шахти – лише в одному Деринкую - забезпечують доступ чистого повітря на всю глибину поселення; так, завдяки цьому чудодійному кападокійському вулканічному туфу, тут сухо й нема плісняви…. Але ж і сонця тут нема… Як жити в темряві, прислухаючись - що ж робиться на поверхні, чи не вислідив ворог їхні замасковані входи-виходи, чи не прокрався вже в ці тісні підземні лабіринти, по яким пройти можна, лише зігнувшись в три погибелі… Оце, мабуть, по-справжньому страшно….
Я думаю, розуміння, що зараз ти і справді знаходишся В ІНШОМУ СВІТІ, яке приходить там, оті відголоски й тіні, які раптом помічаєш боковим зором – від людської тривоги й надії, які, немов пил, опадали на ці кам’яні стіни тисячі років поспіль. Кажуть – намолене місце…. Оту намоленість я відчувала в Кападокії всюди… Але в підземеллях та намоленість була з присмаком відчаю…
Інше підземне місто, в яке ми зазирнули – Каймакли - лише переконало мене, що мова має йти не про розрізнені й відокремлені один від одного міста, а про одне велетенське місто, яке розкинулося під усією Кападокією. Справа в тому, що Деринкую й Каймакли разюче відрізнялися одне від одного. Якщо в Деринкую превалювали великі приміщення, саме там був майдан для зборів і велика церква, яка могла вмістити в себе кілька сотень людей, то в Каймакли усі приміщення були маленькими, не більше десяти квадратних метрів, проходи – вужчими, взагалі, було відчуття, що в Каймакли тісніше. Саме в цьому місті ми відшукали і школу. Я думаю, що Каймакли був "спальним районом" цього мега-міста, такою собі Троєщиною, тоді як Деринкую – діловим центом, підземним Печерськом. Тому в Деринкую – й площі, й церкви, і приміщення для зберігання харчів, а в Каймакли ми знайшли багато ванних кімнат, і це логічно – тут люди жили, тут вони спали, тут мали й митися…
Наш провідник Тургут вже по дорозі додому розповів, що багато хто в Туреччині хоче викупити у держави напівдосліджені й закинуті підземні поселення Кападокії, цивілізувати та відкрити й до них доступ туристам, однак влада не дозволяє цього робити… Не знаю, правильно це чи ні – чи повинні недосліджені таємниці Кападокії й далі продовжувати покоїтися під землею, чи має тут постати ще один туристичний центр Туреччини, такий собі конкурент середземноморської Анталії.
Особисто я щаслива, що побувала в кападокійському підземеллі, і наше знайомство відбулося віч-на-віч, майже інтимно, без туристичного галасу й ажіотажу. Я знову - вкотре вже в Кападокії! - відчула, як моїм волоссям перебирає тисячолітній вітер історії. І це було прекрасно.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости Украины
ТЕГИ: Олександр Македнський,Кападокія,Анталія,хети,сельджуки
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.