День п’ятий – Ісфахан – Християни у мусульманському світі та парашутистка на стіні мечеті

28 декабря 2010, 08:42
Людмила Щербанюк, перекладач. Закінчила Київський національний університет ім. Т. Шевченка, факультет іноземної філології (анг
0
13

День п’ятий – Ісфахан – Християни у мусульманському світі та парашутистка на стіні мечеті

Якщо п’ятниця у мене була мусульманська, то субота, принаймні дообідня її частина, вийшла переважно християнська. Я пішла гуляти на інший бік річки Заянде, де знаходиться вірменський район Джолфа з його щонайменше дванадцятьма християнськими церквами, у деяких з яких я побувала. Взагалі, оскільки, крім вірменських, мені ніякі інші церкви в Ірані не траплялися, то я зробила висновок, що усі християнські храми у цій країні побудували вірмени.

Джолфа, як район Ісфахану, була заснована у 1606 році Шахом Аббасом І, коли сюди перебралося понад 150 тисяч вірмен з міста, що має однойменну назву та знаходиться на кордоні між Іраном і Нахічеванською Автономною Республікою в Азербайджані, рятуючись від переслідувань Оттоманської Імперії. Шах Аббас добре ставився до новоприбульців і сподівався, що їхнє поселення в Ісфахані піде на користь усій Персії.

Спочатку я знову, як і напередодні, прогулялася по чудесній набережній, дійшла до вже знайомого вам моста Тридцяти трьох арок, перейшла на інший берег річки, на якому розкинулася така ж чудова паркова набережна. По дорозі я надибала пам’ятник вівчару-сопілкарю, який часто можна побачити на листівках і путівниках, присвячених Ісфахану, а також стала свідком тренування якоїсь ісфаханської спортивної команди, яку я чомусь ідентифікувала, як баскетбольну. Її тренер, і собі розминаючись разом зі своїми підопічними, мені привітно кивнув.

Потім я пішла вулицями у напрямку до Ванкського собору (Собору Святого Христа Усеспасителя), заглянувши принагідно до першого християнського осередку, що мені зустрівся, – церкви Св. Валаама.

Ванкський собор – це головний храм вірменської церкви в усьому Ірані. Він був одним побудований одним з перших у Джолфі у 1606-1655 роках у характерному еклектичному стилі – на контрасті християнських і мусульманських архітектурних особливостей. Скромний зовні, собор відрізняється багатим внутрішнім убранством. Його повна назва – Кафедральний собор Святих Сестер, а слово "ванк" перекладається з вірменської просто як "собор" і стало загальною назвою в Ісфахані.

На подвір’ї собору також знаходиться музей, у якому зберігається понад 700 рукописних книг, включаючи найменшу, за переконанням музею, книжку у світі (ще одну найменшу книжку можна побачити у київській Лаврі у музеї мініатюр – але оскільки нашу книжку доводиться розглядати під мікроскопом, а вірменську добре видно неозброєним оком, то думаю, що київський екземпляр все таки менший:). У цьому ж музеї можна побачити указ Шаха Аббаса І про заснування Джолфи, а також іще кілька указів цього правителя та його послідовників, що забороняють переслідування вірмен і посягання на їхню власність, старовинний друкарський станок і першу книжку, надруковану в Ірані (до речі, перед входом на територію собору є пам’ятник вірменському Архієпископу Хачатуру Кесараці, який заснував першу друкарню в Ірані та на Близькому Сході у Ванкському соборі у 1636 році (наш Іван Федоров почав свою друкарську діяльність приблизно на століття раніше), а також багато усіляких церковних предметів, одягу, картин, фотографій і всякого такого іншого (серед якого деякі досить дивні для цього місця об’єкти, як, наприклад, зуби риби-пилки…:).

Сам собор дійсно прикрашений дуже цікавими розписами, але трошки незвично було побачити у вівтарній частині, відгородженій невисокою загородкою, чоловіка з ноутбуком за невеличким столиком, ніби у нього там був офіс (ох, вже ці вірмени:). Я не втрималася, щоб це не зазняти, хоч мужчина і суворо гримнув на мене, мовляв, в середині фотографувати не можна

Після собору я просто пішла вулицями, куди очі дивляться, тримаючи курс на річку. Моїм наступним пунктом ознайомлення була мечеть Джаме. По дорозі мені трапилася пекарня, де можна було придбати свіжовипечений лаваш прямо з пічки, купол ще якоїсь церкви, до якої я так і не знайшла входу, та історичний залишок американського ресторану фастфуду "Кентакі Бургер Сендвіч" (на деяких дверях ісфаханских кафешок і досі ще можна побачити погано віддерті знайомі обриси оформлення "МакДоналдсу").

Нарешті я прийшла до ще якогось симпатичного зеленого бульварчика, зробила свої улюблені знімки квітів і метеликів, піймала машину та подалася до мечеті Джаме на іншому березі Заянде.

Мечеть Джаме – це великий мусульманський храм, який постійно будувався, перебудовувався, добудовувався та оновлювався з 771 року до кінця XX-го століття (чим нагадує історію празького Собору Святого Вітта, що споруджувався з 920-го по 1929 рік). Ісфаханська Джаме – одна з найстаріших мечетей в Ірані. Поруч знаходиться Великий ісфаханський базар.

Мушу зізнатися, що шлях до цього місця виявився нелегким. Спочатку водій довіз мене до якоїсь чи то недобудованої, чи то напівзруйнованої площі, так що я навіть злякалася, куди це мене привезли, але, хоробро скинувши на плече свій фотоапарат і уявивши себе безстрашним фотокором, який має пройти через вогонь і воду, аби лише зафіксувати усю правду про місця, у яких йому пощасливилося побувати, та відчуваючи усю відповідальність моменту, я відважно пішла за своїм провідником. Хвилин десять ми йшли ледь не по руїнах, по пилюці та якихось обломках, мимо величезного котловану поки нарешті не дісталися базару та входу до мечеті. Сама б я точно не знайшла туди дорогу. Що найцікавіше, чоловік, який мене підвозив і ще й пішки через увесь той безлад провів, залишивши напризволяще свій автомобіль, не взяв з мене ні копійки.

У мечеть мене, як туристку, спочатку не пустили, бо саме йшла служба, і запропонували майже дві години погуляти. Я трошки потинялася по базару, купила собі водички і вирішила вдатися до другої спроби зайти проникнути до мечеті. Цього разу на вході стояли, розмовляючи між собою, якісь інші чоловіки, один з яких, ледь звернувши на мене увагу, простягнув мені чадру, не припиняючи розмови.

Я зайшла у мечеть – походила серед жінок, які молилися, сидячи на підлозі, та дітей, які собі безтурботно бавилися. Посиділа трохи на підлозі сама, підперши щоку. Роздивлятися особливо не було чого, то ж я, за прикладом деяких присутніх іранок, знайшла тихенький куточок, подалі від основного скупчення людей, прилягла і, втомлена тривалою прогулянкою, придавила комарика десь хвилин на тридцять-сорок, поки не закінчилися служба.

Потім я ще трошки погуляла по території мечеті, позазирала у різні доступні для ознайомлення приміщення та якийсь час розглядала вишукані орнаменти і чудернацькі графіті на стінах (так одне з них мені виглядало, як жіночка-парашутистка – пошукайте у фотографіях і судіть самі).

Поки я гуляла, ні звідти, ні звідси здійнялася несамовита піщана буря, після якої почалася страшенна злива – так наче, я була десь у тропіках, а не у засушливому Ірані. Я пересиділа пік негоди у стінах мечеті, потім знайшла якогось місцевого працівника і попросила його відвезти мене до готелю.

Доки ми їхали, дощ вщух, тож я ще кілька годин погуляла в інший бік, помилувалася фігурно оформленими кущами та деревами набережної, старовинними мостами (якими славиться Ісфахан – деякі з цих мостів збудовані ще у ранньому Середньовіччі) – знову перейшла на інший бік. Пройшовши половину відстані до наступного моста у зворотному напрямку, присіла перепочити на лавку. Якийсь час за мною спостерігали іранські студенти, які сиділи неподалік, які врешті підійшли познайомитися. Ми говорили про Іран, про Україну, про мою подорож і мій подальший маршрут і про враження від Ісфахану. Мені було приємно і цікаво з ними спілкуватися – я відчувала себе справжнім посланцем народної дипломатії, який, так символічно, у місті мостів наводить мости між українським та іранським народом:).

Потім один зі студентів, юрист, відбивши собі це право у інших трьох, провів мене до найближчої овочевої крамнички, де я збиралася прикупити собі диньку з виноградом на вечір, посвящаючи мене тим часом у ази мусульманського права. Опісля, провівши мене ще на якусь відстань, він побіг, чи пак поїхав на велосипеді на якесь своє університетське заняття, люб’язно запропонувавши перед цим свої послуги у якості гіда. На жаль, я змушена була відмовитися, бо наступного дня збиралася на цілий день їхати за 250 км на схід від Ісфахану у місто Язд, центр (пам’ятаєте Ніцше "Так казав Заратустра"?) зороастрійської культури….
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости Украины
ТЕГИ: Азербайджан,Мечеть Джаме,best replica watches,Ісфахан,Джолфа,Ванкський собор,Шах Аббас І,вірмени,Нахічевань,Хачатур Кесараці
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.