День восьмий в Ірані – Табриз або Пригоди блондинки в Ірані

18 января 2011, 15:10
Людмила Щербанюк, перекладач. Закінчила Київський національний університет ім. Т. Шевченка, факультет іноземної філології (анг
0
8

День восьмий в Ірані – Табриз або Пригоди блондинки в Ірані

31 серпня 2010 року розпочалося, як звичайно – ніщо не передвіщало незапланованого розвитку подій. Мій літак на Табриз відбував о 5:50. Я дуже дисципліновано піднялася о 4 годні ранку, виїхала з готелю о 4:30 і о 4:50 вже стояла у черзі реєстрації на рейс. Я протягнула свій квиток службовцю аеропорту і, обпершись на стійку, занурилася у напівсон. Я проходила цю процедуру в Ірані вже три рази, і кожного разу без жодних проблем. І дійсно якийсь час було чути хвацьке клацання клавіш клавіатури, коли раптом воно припинилося. Я привідкрила одне око, щоб подивитися, чи все гаразд, і побачила службовця, який дивився на мій квиток, потім на дисплей, потім знову на квиток, після чого повернув мені його зі словами: "Вам треба звернутися у авіадиспетчерську службу". Від цих слів я прокинулася. На годиннику 5 ранку, через 20 хвилин закінчується реєстрація, яка ще така авіадиспетчерська служба!?? З підозрою, що це якась дискримінація, я забрала свій квиток і понесла його до диспетчерської служби, яка, на щастя, виявилася поруч зі стійкою реєстрації на мій рейс. "Чому мене не реєструють на рейс?" – з викликом обурююся я. Співробітник служби бере у руки мій квиток, уважно його вивчає, потім дивиться на мене і каже: "Так у вас же тут стоїть вчорашнє число." Це було, як сніг на голову посеред посушливої іранської пустелі. Виявляється, коли я брала свої авіаквитки на самому початку своєї подорожі, я підрахувала, що 30 серпня – це останній день місяця, і далі це число у моєму мозку проходило саме як останній день місяця. Я перевіряла свої квитки разів десять протягом подорожі і жодного разу не звернула увагу на дату!!!

"Що робити?" – питаюся у паніці. "Ідіть до офісу Iran Air і спробуйте вирішити питання з ними". З квитком, зажатим у руці і піднятим над головою, наче факел, стрімголов мчу крізь натовп пасажирів в офіс Iran Air. "Перереєструйте мені швидше квиток", – галасую з порога і тичу свій злощасний авіапроїздний у руки спантеличеному співробітнику авіакомпанії. Він спочатку не може зрозуміти у чому справа, розглядає квиток, а потім каже: "Ми не можемо Вам перереєструвати квиток – у цьому випадку можна лише придбати новий!" В кишені – еквівалент останніх 50 доларів. Хапаюся за останню соломину: "Чи може витрати на квиток покрити туристична агенція?" "Може, але Ви маєте заплатити половину вартості квитка – 25 доларів." "Це мої останні гроші, – звертаю до нього свої повні розпачу очі, – мені сьогодні ще треба провести день у Табризі, повернутися у Тегеран, переїхати в інший аеропорт і завтра вночі летіти у Стамбул". Іранець залишається незворушним: "Тоді я Вам раджу забути про Табриз".

Підсвідомість одразу видала у мозок гуркіт мотоциклів і сизе повітря Тегерану, після чого я мовчки дістала 25 доларів і віддала їх службовцю авіакомпанії. Мені негайно виписали посадковий талон.

Якщо ви думаєте, що на цьому пригода закінчилася, то ви глибоко помиляєтеся.

Власне політ до Табриза пройшов чудово – ми летіли на далекомагістральному А-330 – це той, що у нього чотири крісла у середньому ряду і по два крісла біля кожного борту (я сиділа ледь не у бізнес-класі!) – "Аерофлот" таким літає з Москви до Японії, і хоча від Тегерану до Табризу значно ближче (десь трохи більше години льоту), політ на такому величному птасі компенсував вранішні хвилювання.

У Табризі була прекрасна погода – синюще небо безмірної глибини і яскраве сонце, хоча у цьому місці, мабуть, зазвичай буває досить вітряно, бо на прилеглих горах було видно вітрові електростанції.

Також справжнім приємним сюрпризом стали два лайнери з українськими прапорами на борту, які стояли на літовищі – приємно було побачити такий оригінальний привіт з України.

Зайшовши до аеровокзалу, я негайно попрямувала в офіс компанії "Асеман", щоб змінити зворотній квиток з Табризу до Тегерану, який, звичайно, також був виписаний на учорашній день. Я довго розказую, хто я така, як я опинилася у Табризі, що завтра о 4 ранку у мене літак на Стамбул з Тегерану (показую квиток), і що мені потрібно змінити дату вильоту за Табризу до Тегерану, і що бажано, аби за це заплатила туристична фірма. Іранець посміхається, розглядає мої папірці, паспорт, киває головою, каже "так, так" і просить повністю оплатити квиток – 30 доларів. Я роблю ще кілька спроб зберегти свої останні фінансові ресурси, але врешті змушена з ними розстатися, оскільки іншого виходу не бачу (добрий іранець ще й доплатив за мене 5 доларів, яких мені не вистачало).

Але якщо ви думаєте, що на ЦЬОМУ мої пригоди закінчилися, то ви знову помиляєтеся.

Я дивлюся у квиток і бачу у ньому час вильоту: 8:00. Перед цим я детально пояснювала, що мені потрібно змінити лише дату, а час залишити попередній, 8 вечора, тобто 20:00.

Перепитую: "Цей квиток на вечір? Івнінг?" Іранець ствердно киває: "Івнінг, івнінг!" Навчена гірким вранішнім досвідом, з підозрою перепитую: "Точно івнінг?!". "Так-так, - продовжує кивати службовець, - "точно івнінг" (продовження цієї історії нижче).

Ну добре, полегшено зітхаю я, забираю свій новий квиток і виходжу з будинку аеропорту. На годиннику – 7:30. Що й казати, ранок видався багатий на події, але тепер до вечора можна розслабитися... По кишеньках нашкрябала такі-сякі дрібні гроші, яких мало вистачити на автобус до міста та назад (приблизно десять центів в один кінець) і пішла на зупинку (вона навіть є на одному з фото з таким червоно-оранжевим навісом поруч з модерновою аеропортовою мечеттю) – сиджу там одна-однісінька, підперши щоку, чекаю на транспорт. Із заздрістю дивлюся на те, як одне за одним від аеропорту від’їжджають прудкі таксі і згадую, як усього лише кілька днів тому я тільки на них і пересувалася іранськими містами, і навіть між ними.

Незабаром з’явився ще один пасажир автобуса – тегеранець на ім’я Пейман, який приїхав до Табризу у справах. Ми з ним розговорилися – я йому розповіла, хто я і звідки, і у яку я потрапила халепу. Добросердний Пейман починає переживати за мене і жалкує, що не може прогулятися зі мною, бо має вирішити одну нагальну справи, заради якої він спеціально приїхав на один день. Спілкуючись, ми дочекалися автобуса і доїхали до Табризького базару, перед входом у який ми розсталися, попередньо обмінявшись телефонами. Перед тим, як піти, Пейман хотів позичити мені грошей, але я відмовилася, оскільки і так почувалася незручно через те, що один іранець уже доплатив за мій квиток. Потім упродовж дня ми ще слали один одному смски, поки, на додаток до всього, у мене ще й на телефонному рахунку не закінчилися гроші.

Як би там не було, але нарешті розпочалася моя прогулянка Табризом...

Табриз (або інколи пишуть Тебриз) – це четверте найбільше місто Ірану та найбільш заселене місто "Іранського Азербайджану", що на північному заході країни. Це також одна з колишніх столиць і колишня резиденція кронпринців за часів династії Каджарів. У цьому місті народилася Фара Пехлеві, третя дружина останнього іранського шаха Мохаммеда Рези Пехлеві, а також колишній прем’єр-міністр Ірану та нинішній президент Іранської академії наук Мир-Хусейн Мусаві. Містами-побратимами Табризу є Баку, Газа, Стамбул, Казань, Відень.

Я зайшла до міста через ворота мечеті Джаме (П’ятничної мечеті), яку відрізняють характерні вишукані мінарети з балкончиками. Потім я пройшлася по Табризькому базарчику, одному з найстаріших на Близькому сході і найбільшому критому базарі у світі, який буквально за місяць до мого приїзду в Іран, у липні 2010 року, ЮНЕСКО занесло до світової культурної спадщини.

Відомою пам’яткою Табризу є Блакитна мечеть 1465 року, яка дуже постраждала від землетрусу 1779 року, при чому її реконструкцію розпочали лише через два століття, у 1973 році, і ще досі не завершили. Зараз видно, що вхід до мечеті було складено з окремих уламків.

Через брак коштів я не змогла зайти подивитися мечеть всередині (лише зробила кілька знімків), і потім так само довелося пройти мимо Азербайджанського музею, який має найбільшу після Національного музею Ірану колекцію експонатів, що належать до різних періодів іранської історії.

Далі моя прогулянка тривала через центральну площу з мерією і повз залишки історичної фортеці Алі-Шах, де сьогодні будується нова табризька мечеть. По дорозі я фотографувала елементи місцевого щоденного життя: зустрічні продуктові крамнички зі свіжими фініками прямо на гілках, газетні кіоски (іранський глянець – це досить цікаве культурне явище, яке мені нагадало Україну кінця 1980-их років), малюсінькі кафетерії, у яких відвідувачам було б ніде розвернутися, якби вони там були, аби не Рамадан, але тому там знайшлося місце для скутера (не залишати ж його, справді, на вулиці!:).

Врешті-решт десь півдні я опинилася у парку Гулістан, де на дитячому майданчику гралися під наглядом батьків тарбизькі діти. Я присіла на лавку і якийсь час спостерігала за спокійним і розміреним плином життя навколо мене – діти на гірках, їхні батьки, інші люди, які мирно відпочивали у тіньочку чи на сонечку. Усе це подіяло на мене заколисливо, мене стала долати втома (як не як останні кілька днів мені доводилося досить вставати), тож я вирішила, все одно не маючи грошей, щоб кудись їхати чи заходити, повернутися в аеропорт, де я могла спокійно поспати до відльоту свого рейсу.

До речі, у Табризі – новий і дуже сучасний аеропорт. Мені особливо сподобалися столики з усіма можливими зарядками для мобільних телефонів (окрім особливо відверто американських, таких як iPhone:). Також, як любителька спорту, я була у захваті від тренажерів перед будинком аеровокзалу, де, очікуючи на рейс, пасажири можуть порозминати м’язи.

І нарешті під вечір настала розв’язка усієї історії з квитками. Десь о шостій годині я знову дістала свій квиток на Тегеран і, хоча дату перевіряти не мало смислу, все ж почала шукати на ньому число і не знайшла його. Я вирішила піти в офіс компанії "Асеман", щоб з’ясувати це питання. Їхній офіс виявився зачинений. Тоді я звернулася до представників інших авіаліній, щоб вони мені пояснили, у чому там була справа. Дівчата-співробітниці однієї з авіакомпанії подивилися квиточок і сказали, що дата на ньому правильна, лише написана за мусульманським календарем, а ось час... Виявилося, що мій квиток був таки зовсім не на "івнінг", а на "морнінг", і літак, звичайно, давно полетів. Я вже почала в умі прораховувати варіанти, як мені без грошей дістатися Тегерану, де я мала бути до двох годин ночі обов’язково – дзвонити своєму новому знайомому Пейману і все таки позичати у нього гроші, ходити по аеропорту між пасажирами і пояснювати, що я немісцева, і що мені потрібно бодай по кілька доларів від них на квиток... З такими думками міряю кроками вестибуль аеропорту. Аж раптом зі мною неспішно рівняється літній чоловік. "Доброго вечора" – каже він мені. "Доброго вечора!" – зовсім некуртуазно буркаю у відповідь – менше за все мені хотілося зараз з кимсь заводити знайомства. "А ми Вас чекали вранці на рейс..." – ніби між іншим, каже він мені. Я зразу ж міняюся в обличчі, сподіваючись, що іранець не помітив мого не дуже ввічливого тону. "Та, – кажу, – як же так? Я ж перепитувала у Вашого співробітника, чи у мене квиток на вечір, двічі перепитувала, і він мені відповів, що на вечір ("івнінг, івнінг!"). Літній чоловічок насилу приховував посмішку, а його молодший колега, який йшов поруч, вже не стримувався, а, зігнувшись удвоє і тримаючись за живіт, просто реготав.

На щастя, все завершилося добре – мені виписали посадковий талон (можете уявити собі мою радість), я дісталася Тегерану близько півночі, брат-близнюк пана Мусаві, менеджера готелю, у якому я зупинялася, підвіз мене з аеропорту Мехрабад до аеропорту ім. Імама Хомейні умовно безкоштовно (ми домовилися, що йому заплатить мій знайомий Амір, директор туристичного агентства в Тегерані, якому я потім віддам гроші у Києві), о четвертій ранку я, БЕЗ ПРИГОД, сіла у літак на Стамбул, о шостій була у Стамбулі, а десь об одинадцятій в Україні...

І хоч наскільки я була задоволена своєю подорожжю Іраном, я була дуже рада опинитися вдома... :)
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости Украины
ТЕГИ: high quality replica,Мечеть Джаме,Табриз,Iran Air,Iranian Aseman Airlines,Блакитна мечеть
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.