Смак провінції: нотатки зі Скали-Подільської над Збручем: від замку князів Коріатовичів до сонного містечка сьогодення

27 августа 2013, 15:57
Журналист, педагог
0
140

Смак провінції: нотатки зі Скали-Подільської над Збручем: від замку князів Коріатовичів до сонного містечка сьогодення

Смак провінції: нотатки зі Скали-Подільської

Скала над Збручем: від замку князів Коріатовичів до сонного містечка сьогодення

Повітря цього літа було таким пекучим і в’язким, що забивало мізки. Це, мабуть, впливало й на людей. Там горять склади, а там злітає в повітря церква, вмирають діти-інваліди й безпритульні собаки, розстрілюють над безоднею українських альпіністів… Смак горя…
Шалена вступна кампанія… нестача шкільних підручників… переповнені розпечені маршрутки міського транспорту…. Початок нового навчального року… Відкриття виставок і презентацій… Смак міста….
А який смак у провінції? Які турботи й проблеми хвилюють людей у далеких провінційних містечках скажімо Тернопільщини?
Старовинне місто-фортеця Камянець-Подільський… Життя вирує не менше, ніж у Києві, особливо на базарі й у старому місті, яке окупували туристи. А вже за десяток кілометрів від міста все змінюється. Час зупинився десь на межі кінця 80-х – початку 90-х років. Злидні перемежовуються з показним багатством. Розвалені подвір’я, тваринницькі ферми, невеличкі заводи колишніх колгоспів і радгоспів, помпезні будівлі Будинків культури з радянською символікою на фасадах (подекуди стара символіка грубо пооббивана, а нової - катма), в колишніх універмагах і торговельних центрах – гуляє вітер. Зате в чи не на кожному кроці – генделик і банк. Їдемо Хмельниччиною.
Наш маршрут лежить до селища Скала-Подільська, що в Борщівському районі Тернопільщини. Переїжджаємо міст через Збруч. Праворуч – величезний вапняний кар’єр, наполовину закинутий і забутий Богом і людьми. А поруч зведено новий будинок в стилі середньовічних замків (кияни називають його «шоколадним будиночком», місцеві – взагалі ніяк). Великі фури завозять яблука на переробний завод з іноземною назвою (постаралися інвестори-орендатори). По центру – залізний хрест на честь незалежності України (такі хрести є в кожному населеному пункті Тернопілля). Перед очима – на старовинній брамі обабіч ошатного бірюзового будиночка облуплений напис «Збруч». Місцеві жителі казали, що цей напис ніхто не ремонтував року десь із 75-го. (Але в два роки тому київські школярі й студенти, які відпочивали на турбазі, купили необхідні будматеріали, фарбу і, як зуміли, підрихтували й пофарбували напис).
Ми – в Скалі Подільській, яка два роки тому гучно відсвяткувала 860 років з дня свого заснування. Мальовниче містечко в Борщівському районі Тернопільської області, в 40 км. від Кам‘янця. Раніше називалося Скала над Збручем. Відоме з 1210-го року. Вже тоді тут був оборонний дерев‘яно-земляний замок, дуже понищений татарами. Князі Коріатовичі, які правили Поділлям з 1331 р., відбудували замок в 60-70-х рр. ХІУ ст. У 1395 р. Вітольд Великий, князь литовський, відібрав у Федора Коріатовича ряд міст, в тому числі і Скалу. Після його смерті місто належало польському королівству, а замок у 1515 р. король віддав у прижиттєву власність Кам‘янецькому старості Станіславу Лянцкоронському. В той час частими були напади татар на подільські землі. У 1516 р., після одного з таких нападів, місто і замок були спалені дощенту. За кілька років почалися ремонт та перебудова фортеці. Швидкий розвиток артилерії зумовив зведення мурованого замку бастіонного типу. Роботи проводилися з допомогою та за рахунок міщан, яких для цього на 2 роки звільнили від міського податку. Відбудований замок зміцнили мурами. Тут розмістився військовий загін. Замок був охоронцем і символом міста, навіть на міській печатці з 1531 р. є його зображення. Замок був захищений скелями та рікою з трьох боків і лише з півдня був доступним. Але з цієї сторони був викопаний глибокий рів, зведені кам’яні стіни і округла порохова вежа. З південної сторони знаходилась в’їздна брама, дістатись до якої можна було лише по підйомному мосту, який при потребі спускався на грубих ланцюгах. Під час чисельних війн замок і місто постійно переходили з рук у руки й руйнувалися майже дощенту. Але знову й знову відбудовувалося. В 1648 козацько-селянські війська на чолі з Богданом Хмельницьким узяли твердиню і вигнали звідти польський гарнізон. Після захоплення 1672 р. турками Поділля замок вже не відбудовувався.
В середині 18 ст. староста Скали Адам Тарло проводить ремонт оборонних мурів та вежі. В середині фортеці реставровано пишний палац з великими підвалами. Але у літописі за 1765 р. є згадка, що “...через кілька років після закінчення реставрації палац спалено вогнем блискавки і зараз він стоїть пустий, а особливо знищено бічні прибудови”. Зараз над Збручем збереглись башта, оборонні стіни, що сходяться на краю виступу під гострим кутом, чотириярусна порохова вежа , а також рештки палацу з чудовим кам‘яним орнаментом навколо вікон та дверей. Місцеві жителі залюбки розбирають залишки замку собі на огорожі. Внутрішня територія замку поросла травою. Житель Скали Олесь Степовий 1930 р. писав, що з порохової вежі були, за переказами, підземні ходи на всі боки.
Щоправда, цього року руїни старої фортеці огородили муром і планують створити тут заповідник. Уже цього літа на пагорбі серед живописних руїн відбулася гучна молодіжна клубна вечірка. В майбутньому плануються виступи мистецьких колективів різного напрямку.
На увагу туристів заслуговує в Скалі-Подільській і костел, збудований 1719 р. Цей храм дослідники називають “останнім відлунням готики на Україні”. Старі керамічні плитки, виготовлені в Коломиї років сто тому, які вкривали дах святині, скинули. Так вони довгий час і валялися купами поблизу костелу. Якійсь час навіть працював годинник на дзвіниці. Через дорогу від костелу – православна церква. Нижче церкви – криничка, за переказами, одна з найстаріших на Поділлі. Місцеві жителі називають її “Королівкою”. Ця криниця лежала на “чорному шляху” - з Львова до Кам`янця, яким гнали татари полонених в ясир. Є легенда, що цим шляхом проходив князь Данило зі свитою – платити гарач хану, і тут його захопила зима. Слуги князя викопали криницю, з якої і брали воду. Саме тому її і називають “Королівською”, “Королівкою”. Наприкінці XVIII ст. місто придбав граф Юзеф Вінценти. Його знаменитий онук, Агенор Ромуальд Голуховський, намісник Галичини і просто багач, маєток збагачував. Син Агенора Ромуальда, теж Агенор, але вже Адам, народився в Скалі. Він теж досяг кар’єрних висот: служив міністром закордонних справ Австро-Угорщини. Вже його син, Агенор Марія Йоакім Голуховський (1886-1956), був останнім ординатором Скали над Збручем аж до вересня 1939 р. Голуховські не відбудовували замку: оживити руїну важче, ніж збудувати щось сучасне. З’явилася резиденція у великому парку, хоча жодне джерело не може впевнено сказати, коли саме це сталося. У 1910 р. це була одноповерхова споруда у формі підкови, що складалася з трьох корпусів, прикрашених гербами Голуховських та їх дружин. Палац оточував ландшафтний парк площею 50 га. з великими газонами і відкритими видами на долину Збруча. Біля лівого крила садиби знаходилася неоготична вежа-капличка. Інтер’єри прикрашали каміни, різнокольорові кахлеві печі, родинні портрети і меблі в стилі Луї Філіпа. Бібліотека налічувала кілька тисяч томів. І книги, і меблі, і сам палац поглинуло полум’я війни. Агенор ІІІ, той, що Марія Йоакім, мав плани щодо реставрації маєтку: якраз на вересень 1939-го. Не судилося. Стефан Богданович, архітектор, який мав займатися безпосередньо відбудовою палацу, загинув на початку війни на півдні Польщі. А німці влаштували в панському маєтку табір примусової праці «Лігеншафт».
Щоправда, туристам розповідають зовсім інші легенди про парк. Ось одна з них. 60-літній граф Голуховський закохався в 16-річну доньку свого бойового товариша, юну Хелену. І захотів на ній одружитися. Але дівчина зовсім не бажала втратити свою молодість за старим паном, та пообіцяла вмираючому батькові виконати його останню волю – вийти заміж за бридкого дідугана. Щоб якось відстрочити весілля, Хелена поставила графові умову: посадити парк із рідкісних дерев і кущів, але так, щоб із найвищої вежі старого замка можна було прочитати її ім’я, викладене кронами дерев. Дівчина ж думала, що таке завдання просто неможливо виконати. Минув рік чи два, і на величезній території милував око молоденький парк. Якщо подивитися на нього згори, то можна було прочитати ім’я графової нареченої. Довелося дівчині йти заміж за осоружного багатія. А далі легенда має варіанти. Один з них, трагічний, мовить, що Хелена від горя кинулася з вежі у стрімкі води Збруча, а інший, більш близький до реальності, розповідає, що дівчина народила графові сина й стала зразковою дружиною…

Турбаза «Збруч» - як центр молодіжного життя Скали

До нашого часу збереглося небагато: парк, що більше нагадує захаращений, засмічений, запльований ліс, хоча й є пам‘яткою природи республіканського значення, змілілий ставок, перетворений на болото, огорожа колишніх графських стаєн, самі стайні, і симпатичний флігель-замочок, в якому розташувалася лікарня. (За деякими даними, шпиталь був тут і в епоху Голуховських). Стару графську оранжерею, всю понівечену часом, купив кілька років тому львівський меценат Ігор Скальський. Мріяв влаштувати тут музей Скали. Навіть почав ремонтувати, але на цьому мрії-забаганки й померли. Щоправда, для музею Скали селищна рада виділила напівзруйноване приміщення колишнього кінотеатру. Справжнє диво природи - 500-літня гігантська липа, є в містечку також дуб і каштан - її ровесники. Пам‘ятка природи - липова алея вздовж дороги на Борщів. Вік дерев - 200 років.
Олесь Степовий писав також про липу, під якою Михайло Грушевський освідчився своїй першій майбутній дружині Марії з Вояківських. Обвінчалися вони в Скалі в травні 1896 р. Дехто стверджує, що це не більше, ніж легенда. Але, легенда чи не легенда, а в Скалі урочисто відкрили пам’ятник першому президентові України.
У парку розташувалась турбаза «Збруч». Колись, очевидно, була досить знана турбаза, з розвиненою інфраструктурою, цікавими туристичними маршрутами… А зараз вона живе лише за рахунок дітей, які приїздять на відпочинок із Київського Палацу дітей та юнацтва (головне для них - екскурсії Західною Україною) та вихованців шкіл-інтернатів Тернопільщини (ці діти днями товчуться на території бази, лише ввечері проведуть якийсь захід і дискотеку)…
Непогано було б навколо парку, і, звичайно, бази, відновити розтрощену ще років двадцять тому огорожу. А то протягом усього літа на лавочках перед центральним корпусом турбази тусується молодь, а вечорами збираються п’яні підлітки й час від часу влаштовують гучні гулянки (добре, що двері турбази о восьмій вечора зачиняються й усі її юні мешканці мимоволі опиняються відгородженими від світу. Подалі від гріха. А захочеться подихати свіжим повітрям – всередині є невеличкий внутрішній дворик – такий собі кам’яний мішок з діркою неба). А спробуй-но зробити зауваження комусь із місцевих «гостей» турбази
- у відповідь почуєш, а, можливо, й побачиш цілу бурю емоцій: «Та ми тут виросли!...», «Це – міський парк і ми маємо повне право тут відпочивати!...» і риторичне але таке логічне: «А куди нам ще піти?...» І справді – куди? На дискотеку в клуб ходять лише школярі, а на дискотеку до бару «Журавушка», який відродили в глибині того ж парку, не кожен піде. Та й не лише дискотека потрібна (до того ж, на неї ще й гроші треба витратити). От і сидять місцеві підлітки до пізньої ночі під вікнами турбази, знайомляться зі своїми столичними ровесниками. Інколи беруть участь у дискотеках на турбазі та в цікавих заходах, здебільшого в якості членів журі. Та все одно дітям, особливо киянам, тут страшенно подобається. І оцей занедбаний парк, і тиша, і відносна свобода дій (навіть те, що немає огорожі – своєрідний плюс: ніщо цю свободу не обмежує). І те, що можна проявити себе у різних видах творчості, та побачити унікальні куточки західної України, зокрема Кришталеву печеру в с. Кривче, одну з найстаріших відомих печер «Вертеба», Почаївську Лавру, побувати в Коломиї, Яремчі, Буковелі, Чернівцях… Та чи не найбільше підліткам подобається романтичне «дерево кохання» - велетенський каштан з такими товстими й розлогими гілками та дуплами, що на ньому можуть умоститися відразу не те, що двоє закоханих, а цілий загін дітлахів (перевірено на власному досвіді – 23 дитини спокійнісінько помістилося). Це дерево вже так зачовгали шукачі романтики, що воно до половини стоїть голісіньке – без кори, зате все – у розписах, сердечках, обіцянках вічного кохання. Кажуть, що варто загадати бажання й до тронутися до дерева (а ще краще – написати записку й покласти в одне з дупел), і це бажання обов’язково збудеться. І, як не дивно, де в кого бажання справді збуваються. Є ще в парку дивовижної краси маленький яскравий будиночок – колишня сторожка парку графа Голуховського. Тепер тут міститься місцевий Будинок дитячої творчості екологічного напрямку. Тут працює 11 гуртків і навіть три дитячо-молодіжні футбольні команди, якими керує справжній фанат футбольної справи, Богдан Слотвінський ( в юності він сам грав у Тернопільському й Київському футбольних клубах ). Окрім футболу великою популярністю у місцевих дітлахів користуються гуртки писанкарства, літературний, любителів домашніх тварин (у Будиночку є навіть власний «живий куточок» з кроликами, мишками, хом’ячками, рибками та папужками). та юних електротехніків.

Скала-Подільська… Пацієнт швидше живий, ніж мертвий…

Пройдемося вулицями Скали Подільської. Містечко, здається, доживає свої останні дні. Вся австрійська забудова центральної частини Скали або розвалюється, або приростає сараями та верандами. Майже половина кам`яниць стоять порожніми, блимають покинутими вікнами. Меморіальні дошки сперечаються на ідеологічному грунті: на одній вшановують пам`ять страченого більшовиками в 1945 році Дмитра "Сірка" - Павлюка, на другій віншують заступника голови галицького ревкому М.П. Барана.
Тепер місцеві жителі забавляються, розказуючи про єврейські багатства. Так, в Скалі проживала чимала іудейська громада, по ній лишилося дві синагоги. Стара, ще з XVII ст., знаходиться на території консервного заводу, повністю перебудована і тому малоцікава. Плюс ще й пережила масштабну пожежу у 1911 р. Нова (1920-ті) піднімається над ринком - симпатична триповерхова споруда. Так от, розказують, що євреї в Скалі займалися контрабандою золота на радянський берег Збруча - і що дотепер часом в зобах качок господині знаходять золоті злитки: "такі, не дуже великі, але все-таки". Правда, чи ні - нема як перевірити, але згідно старим газетам, місцева іудейська громада вважалася дуже бідною, яке там золото, яка контрабанда?
В цьому місті привидів, здається, більше, аніж людей. Навіть так: Скала — місто-привид. Життя все ще вирує серед однакових як казарми п’ятиповерхівок колишнього військового містечка і в розлапистому приватному секторі Запотіччя й Толоки, який щупальцями городів розлазиться в усі боки від старого центру. Сам же центр, до останнього камінчика австріяцький, — муляж, декорації міста, де за фасадами старих кам’яниць ховається лише вітер і набурмосені коти. Половина будинків на центральній вулиці, з усіма їхніми залишками ліплення і мізерними балкончиками, позбавлені життя в особі мешканців. Ліниві собаки лежать попід будинками й лише зрідка піднімають голову, коли хтось випадково наступить їм на лапу чи хвоста. Зате через кожних сто метрів – продуктова крамничка, до того ж, ціни на продукти харчування й різноманітні товари у кожній – різні. Але, звісно, разів у два нижчі, ніж у столиці.
Тут майже до всього можна поставити префікс «екс»: колишня князівська твердиня (одна з трьох найбільших на Поділлі), колишня вотчина кам’янецького старости Станіслава Лянцкоронського, колишня оселя графа Агенора Голуховського, міністра закордонних справ Австро-Угорської імперії, колишнє військове містечко поруч з шахтами в лісах під сусідніми Бурдяківцями. В шахтах були ракети середнього і малого радіуса дії Р-12. Україна вже не ядерна держава, Скала вже майже не місто. Охороняти шахти не було сенсу, військові пішли з містечка, яке тепер поступово розвалюється. Для селище великою проблемою є занедбані приміщення військової частини (майстерні, їдальня, казарми, магазин, склади). Як зазначив селищний голова Любомир Черепій, селищна рада готова взяти це майно на свій баланс, але на це немає фінансування. Хоча вже є домовленість про виготовлення технічної документації й підготовлені матеріали до суду, який повинен щось вирішити з безхозними приміщеннями. Офіційна статистика грає на пониження: 6 500, 6 000, 5 100 жителів... А ще в Скалі було колись кілька заводів: завод холодного асфальто-бетону, плодоконсервний (або як його називали соко-винний) завод, хлібзавод, харчовий комбінат. А тепер від усього цього залишилися лише руїни. Правда, є підприємство з іноземними інвестиціями, яке переробляє яблука (може, на сік, а, може, на вино), МТС (авто-транспортне підприємство), Бурдяківський кар’єр і асфальтний завод, але, за словами Любомира Йосиповича, навіть дорогу заасфальтувати не можливо – для селища асфальт – «не по кишені». . А був же колись і кінотеатр, і універмаг, і кілька ресторанів, і дитяча музична школа… Та все пішло у безвість. Є, правда, дві школи, манісінька поліклініка, бібліотека (яка, до речі, може дати фору деяким столичним районним бібліотекам). Є й клуб, у якому працюють (навіть серед літа) дитячі й дорослі гуртки, ансамблі, творчі колективи. А театр народної пісні Забава є безперечною окрасою кожної урочистої події як в Скалі-Подільській так і в районі Цей колектив давно вже став візитною карткою містечка. Цього року самодіяльні артисти, об’єднавшись зі своїми колежанками – колективом "Бабине літо" з села П’ятничани, що за річкою, на Хмельниччині, стали переможцями національного телеконкурсу «Україна має талант». "Лісапетний батальйон" збирається, як каже керівник колективу пані Наталя, віддати данину Богові.
- Виграний мільйон піде на благе діло, на будівництво церкви у селі П’ятничани та на храм у Скалі, - говорить вона.
Може Скала похвалитися й своїми футболістами, які вже кілька років тримають першість не тільки в районі, а й в області. Найкращим спортсменом Скали-Подільської всіх часів став відомий не тільки на Тернопільщині, а й за межами нашої держави майстер спорту міжнародного класу з бодібілдінгу, чемпіон України Ярослав Запотоцький (Яковлев).

У лютому 2011 року Скала-Подільська бібліотека стала переможницею конкурсу проектів програми Бібліоміст - партнерської роботи Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX), Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), Міністерства культури України та Української бібліотечної асоціації, на підтримку якої Фундація Білла та Мелінди Гейтс надала грант на 25 мільйонів доларів США. Завдяки цій програмі в бібліотеці бло встановлено два найсучасніші комп’ютери з безкоштовним Інтернетом.
Користувачі відразу відчули переваги нових послуг у порівнянні із традиційними: замість багатогодинного пошуку та перегляду інформації в читальному залі-миттєвий результат у вигляді електронної копії документа, віртуальної довідки. Інтернет-послугами відразу ж скористалися всі категорії користувачів, особливої популярності вони набули у молоді. На початку серпня в бібліотеці відбулася зустріч юних журналістів столичного ІТА «ЮН-ПРЕС», які відпочивали на туристичній базі "Збруч", з молодою поетесою, авторкою книги "Мовою серця" Аліною Денисовою. Бібліотекарка Надія Петрівна не просто працює, а живе повноцінним творчим життям, намагаючись перетворити звичайну «читалку» на творчу оазу, на центр розвитку. Вона збирає все, що стосується історії селища, й, звісно, бібліотеки. А її історія сягає понад 100 років.
У 1908 році єврейським товариством "Сафа Берура" (Чиста Мова) засновано єврейську школу і бібліотеку, в якій були книжки на мові ідиш, польській, німецькій, англійській та інших мовах. 30 вересня 1914 року губернатор Галичини видав наказ, за яким заборонялося продаж в книгарнях і видача в бібліотеках літератури українською мовою. В 1921 році Єврейською громадою Скали побудовано Єврейський Народний дім "Бет-Ам", куди було перенесено бібліотеку, яка нараховувала більше 1400 книг. В 1924 році відновила свою діяльність читальня "Просвіти" та бібліотека, було зведено будинок "Рідна школа" та польська влада не дозволила розпочати навчання рідною мовою. За рішенням української громади Скали в цьому будинку розмістилися українські товариства та курси кравців. В червні 1932 року польська поліція провела обшук читальні "Просвіта". З бібліотеки були вилучені книжки Л. Українки, О. Пчілки, українські журнали, календарі і частину іншої популярної літератури. Поліція офіційно заявила, що бібліотека мала книжки антидержавного змісту. З приходом радянської влади припинила свою роботу "Просвіта" а з нею і бібліотека. Під час німецької окупації з 14 липня 1941р. почалося гоніння на євреїв, почалися масові розстріли, було знищено бібліотеку, яка на нараховувала біля 5000 книжок. У 1946 році бібліотека відновила свою роботу. І, скажемо, навіть, на наш, вибагливий київський погляд, працює значно краще за деякі столичні бібліотеки.
Чому ми такі байдужі до власної пам’яті?
(Роздуми Оксани Леонтіївни Ундерко на тему створення музею у Скалі…)
- Вже майже півтора року в нашому селищі існує музей імені Мирослава Скала-Старицького, є й директор - наш відомий художник Євген Шпак, але всі ми знаємо, що насправді до повноцінного музею ще ой як далеко! Чому? Все знову ж впирається в фінанси, але, на мою думку, не тільки. Тут ще «допомагає» нашій матеріальній бідності убогість духовна: наша байдужість. Неодноразово мені доводилось чути серед наших односельчан фрази на кшталт «кому потрібен цей музей» або «краще б дали зарплату не директорові, а відкрили вакансію ще однієї прибиральниці». Сумно… Руки опускаються… Все переводиться в матеріальне, все оцінюється з висоти: кому це вигідно. Адже багато навколишніх сіл та міст мають власну історію, збирають її по крупинках, щось пишуть, видають, а ми, нащадки тих, котрі вище всіх нас стояли в національній свідомості, не маємо, не знаємо, тай не хочемо особливо мати й знати нічого…
А якихось 100 років все було інакше: Скала не мала рівних в своєму культурному, патріотичному, національному злеті. Перша читальня на Борщівщині, заснована священиком Олександром Левицьким, постала в Скалі. Хор, організований отцем Олександром, вславився своїми висту¬пами в околичних селах на празниках і світськими концер¬тами в Скалі, Борщеві, Теребовлі, а навіть у Тернополі, влаштову¬вав щорічно концерти на честь Т. Шевченка, в роковини знесення панщини та під час ювілейних обходів на пошану Франца Іосифа… Вдумайтеся в число членів читальні: на 1893 р. – 182, на 1908 р. – 684 і це була найбільша читальня в усій Галичині, мала хор, аматорський драмгурток, оркестр на 18 інструментів, крамницю, комору для зберігання с/г продукції. І ви думаєте, їм було легше матеріально, ніж нам? Не впевнена… Але вони трималися за своє: зуміли брати верх своєю патріотичністю, культурою, свідомістю.
Скала між І та ІІ світовими війнами знаходилась у складі Польщі. Тяжко було нашим предкам: польський шовінізм часів Пілсудського був набагато тяжчий, ніж добрі часи «за матінки Австрії». Але й тут українці Скали не розгубилися. З хронологічних записок місцевого жителя-краєзнавця М.Косача: «1935 р. Товариством «Просвіта» куплено громадську ділянку під розширення будинку читальні «Просвіта». Громадяни, які мали коні, почали завозити камінь, всі інші виконували будівельні роботи. 1936 р. в Скалі відбулося віче української громади, на якому ухвалили: кожному українцеві відпрацювати на будівництві читальні 4 дні і хто має коні 1 день на вивезенні будматеріалів». У спогадах видатний оперний співак Мирослав Скала-Старицький розповідає про три свої перші сольні концерти в Чорткові, Борщеві та у рідній Скалі, де на концерт зійшлося майже всі населення містечка, зайнявши не тільки приміщення новозбудованої читальні, а й весь майдан біля неї. Було це перед самим приходом більшовиків десь у 1938-1939 рр. (Міро Скаля, отримавши три найвищі музичні освіти (в Києві, Львові та Відні), після перших ролей, виконаних у Львівському оперному театрі, виступав як соліст в оперних театрах Австрії, Швейцарії, Бельгії, Франції, Іспанії та в країнах Північної Африки. Помер у Парижі).
…Тепер скажете, інші часи, треба думати про хліб насущний, а не духовний, але історія вже не раз довела, що матеріальний добробут нації починається з відчуття власної гідності, гордості, патріотизму, а потім прийдуть й матеріальні блага.
Отож, встаньмо з колін нашої байдужості, черствості, відчуття, що хтось це має зробити, а не я, й спільно всією громадою подумаймо над збереженням власної гідності, щоб не було нам соромно за наше бездарне покоління перед нащадками, які все одно «в Європах» навчаться берегти культурну спадщину, але чи буде вже тоді що берегти після нас?
Так само говорить і селищний голова Любомир Йосипович Черепій. Він пишається своїм містечком, не даремно ж його обирають головою з 1986 року (з невеликою перервою в два роки). Він лише бідкається, що через те, що селище не отримало від держави за останні роки жодної копійки (вірніше, зараз гроші виділені, але не перераховані), не вдалося нічого зробити з капітального будівництва, ремонту 2-х дитсадків. Усе впирається в гроші.
- До речі, в Польщі є місто Скала. І нещодавно делегація зі Скали-Подільської побувала у своїх західних земляків, а перед цим поляки відвідали українську Скалу. Було укладено угоду про співпрацю (вивчення й збереження пам’яток культурної спадщини, модернізація системи культурної інфраструктури).

Щоб влаштуватися на роботу в школу або в лікарню, треба заплатити три тисячі доларів
Але нема раю навіть у такій райській місцевості, як Борщівщина, яка, як й інші райони області, потерпає від корупції, хабарництва, земельних афер, трудового безправ’я. Те, що прозвучить у цій публікації, ймовірно, лише видима частина беззаконня. Бо ж усі перелічені порушення переважно латентного (тобто прихованого) характеру. А проблем у місцевої молоді (та й, мабуть, у всього місцевого населення) вистачає. Найголовніша – це працевлаштування, вірніше, відсутність роботи. У маленьких магазинчиках і приватних перукареньках працюють лише свої, у школах кадри сформовані ще десятки років тому (хіба що хтось кудись раптово подінеться), у райцентрі ситуація така ж сама. А у сусідні Кам’янець та Чортків за сорок кілометрів (за словами місцевих) не дуже й наїздишся. Правда, влітку можна влаштуватися на роботу до турбази чи на переробний завод, або в готельний комплекс «Тридев’яте царство». Але за те, щоб влаштуватися на роботу треба заплатити гроші й немалі. Як розповіла нам одна молоденька вчителька, для того, щоб працювати в школі чи в лікарні навіть не в райцентрі, а в одному з найвіддаленіших сіл, варто заплатити три тисячі гривень (інші кажуть, що платили ту ж суму, тільки в доларах). Цю інформацію підтвердили чоловік з двадцять, а от заступник голови Борщівської райдержадміністрації пан Валерій Ромашенко від відповіді на це запитання ухилився, мовляв, «чутки такі є, але ж ніхто не називає конкретне підприємство й конкретну людину, яка бере ці гроші. От якби хтось чітко вказав адресу, ми б, звичайно, вжили б якихось заходів. А так…». Та ж вчителька, минулорічна випускниця педагогічного вузу, щоб дістатися на роботу, спочатку їде 12 кілометрів до райцентру, потім – кілометрів 30 до села Більче-Золоте, а далі – 12 кілометрів пішки. Тому вона цілий тиждень живе там, у селі, знімаючи кімнатку в якоїсь бабусі, а її маленька донечка – з бабусею в Скалі Подільській. Але цей випадок – не типовий для мешканців Скали й оточуючих сіл. На превеликий жаль, я помітила, що мешканці Скали, Борщева не дуже й рвуться працювати й заробляти гроші. Хоча за кордоном (а більшість населення виїздить до Італії, Чехії, Німеччини, Польщі, Росії) вони працюють добре. Ось, наприклад, виходжу на дорогу, звично піднімаю руку, щоб зупинити машину (рейсові автобуси до райцентру ходять раз на годину, а до Кам’янця – три чи чотири рази на день), - в Києві й області це звична справа. Але всі водії мене «в упор» не помічають. Так можна простояти день. Таксі до Борщева поїде за тридцять гривень (квиток на маршрутку – 5 гривень), до Кам’янця – за сто двадцять гривень (при вартості квитка 12-15 грн.). Пропоную таксисту: «Давайте за 15 гривень, а дорогою підберете повну машину, - гляньте, он скільки людей хоче їхати». Той – ні в яку. «Але ж ви майже цілий день стоїте без роботи, а так сюди-туди мотнулися й якась копійка в кишені», - намагаюся умовити водія. «А воно мені треба? Стою і стою…», - у відповідь. Наступного разу після тривалого стояння на дорозі нам зупинився водій, як виявилося – не місцевий, з Сумщини. Питаємо про причину впертого небажання місцевих водіїв заробляти. Ситуацію прояснив його пасажир: «Так хіба ви не знаєте, що є такий закон, до речі, прийнятий у вашому ж Києві, що без ліцензії на таксування водій не має права брати пасажирів? А то його самого тут же ДАІшники чи податківці візьмуть за жабри. Якось я зупинився на дорозі, щоб підібрати свою сестру, тут же якийсь доброзичливець куди треба подзвонив і через півкілометра мене зупинила міліція. Я довго доводив, що везу свою родичку, поки не заплатив гроші – не відкрутився. То хто ж захоче мати собі зайві проблеми?» Чесно кажучи, я була страшенно здивована таким станом речей, а, повернувшись до столиці, перепитала з десяток столичних водіїв, - ніхто про таке навіть не чув.
Ще одна можливість заробітку – це організація якихось платних гуртків, курсів, репетиторство. Відповідь банальна: «Та кому воно все це потрібно?!». Ще одна не заповнена ніша – манікюр-педикюр. За кілька років у селищі нарешті з’явилась дівчинка, яка в перукарні робить манікюр (у чотири рази дешевше, ніж у Києві). Якби вона (або хтось інший) запропонували свої послуги на турбазі під час літнього відпочинку столичних дітей а особливо - педагогів) – відбою від клієнтів не було б. Про педикюр і говорити нічого: на мої запитання, чи є в селищі або хоча б райцентрі такий майстер, місцеві жінки лише сміялися: «Тю, таке питаєте!...Та хто це в нас піде нігті на ногах фарбувати? А хто захоче чужі ноги порати?». Або візьмемо ту ж турбазу «Збруч»: ну хіба так важко придбати парочку списаних комп’ютерів і за копійки давати дітям можливість гратися на них, виходити в Інтернет. Чи за чисто символічну плату влаштувати стрільбу з лука (арбалета), майстер-класи з народних ремесел тощо? Повірте, бажаючих було б вдосталь! Але люди просто не хочуть працювати. Вони ніяк не можуть звикнути до того, що «халява» закінчилась. І треба самому проявляти ініціативу, щоб вижити. Ні, вони бути скиглити: «Як же ми погано живемо! А ви там, у Києві, з жиру біситеся, круто живете, маєте величезні «бабки», витрачаєте за кілька днів тут стільки, скільки ми за два-три місяці отримуємо…. ». І хоч як ми намагалися пояснити, що в Києві ми майже всі працюємо на двох-трьох роботах, як правило, без вихідних, витрачаємо лише на дорогу по місту стільки, скільки вони заробляють за півмісяця, а ще ж треба купити всі продукти, газети (до речі, ще одна незаповнена ніша, хоча б на період літа, коли педагоги з Києва змушені шукати свіжі газети де тільки можна, в кожному населеному пункті, який проїжджають під час екскурсій) – більшість моїх співрозмовників просто не хотіли (або й не могли цього зрозуміти). Вони краще стоятимуть на біржі праці, ніж намагатимуться щось робити й якось змінювати своє життя.
Хоча, є в Скалі діти, підлітки, які не бажають просто так, пропадати «ні за цапову душу». Напередодні свята міста я помітила двох школярок, які малювали в скверику. Одна з них пропонувала своїм знайомим намалювати їхній портрет. А ввечері я знову зустріла тих дівчаток, - вони йшли зі своїми мольбертами, такі стомлені, але щасливі.
- Ну, як заробіток? – питаю
- Ми за кілька годин заробили по тридцять гривень.
Молодці дівчата! Якби я не поспішала на потяг, обов’язково б замовила у них портрети – свій і доньки.
Є в Скалі-Подільській ще одна проблема – будинок-інтернат для жінок-інвалідів (у народі – «дурка»). Вірніше, проблема – не сам інтернат, а життя в ньому нормальних дівчат, які потрапили до того закладу тому, що їм, випускницям школи-інтернату для дітей, позбавлених батьківського піклування, просто не було куди подітися. От і стали вони «розумово відсталими». Без права на нормальне життя. Але це – тема вже зовсім іншої статті. Хоча, як запевняє селищний голова, інтернат зовсім ніякої проблеми не складає, а його мешканцям живеться просто чудово. Можливо, й так: годують, одягають, доглядають. Що ще треба?...

А взагалі, смак провінції такий, що попри всі проблеми, хочеться туди повертатися знову й знову, щоб відпочити від великого міста, поспілкуватися з цікавими людьми, подихати старовиною.

Наталя Плохотнюк

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости Украины
ТЕГИ: Каменец-Подольский,скалы,Скала-Подільська
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.