МІСЦЕ АКТІВ ОРГАНІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ У СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ СУЧАСНОГО ТРУДОВОГО ПРАВА

21 декабря 2015, 16:56
Український центр соціально-правових досліджень
0
202
МІСЦЕ АКТІВ ОРГАНІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ У СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ СУЧАСНОГО ТРУДОВОГО ПРАВА

Експерт Українського центру соціально-правових досліджень Олена Кіт аналізує окремі види актів органів судової влади та виділяє їх характерні ознаки.

Олена Кіт, експерт Українського центру соціально-правових досліджень, асистент кафедри трудового аграрного та екологічного права ЛНУ ім. Франка.

В умовах реформування судової системи України, з’ясування можливостей судових органів творити право є саме на часі. Актуальність досліджень у цій сфері зумовлена зміною пріоритетів державної політики, її цільового спрямування. Проголошення людини, її прав і свобод найвищою цінністю держави, а головним завданням держави – їх визнання, добримання і захист, зумовлюють необхідність проведення наукових досліджень з метою визначення шляхів досягнення цих цілей. Одним з таких є визнання у межах вітчизняної правової системи різних форм права, у тому числі і актів судових органів.

Потрібно зазначити, що питання визнання за судами нормотворчих функцій дискутується давно. У своїх дослідженнях їм приділяли увагу такі вчені як Р.З. Лівшиц, А.Ф. Черданцев, О.В. Попов, Є.В. Семянов, Е.А. Єршова, С.В. Шевчук, О.М. Ярошенко, Л.А. Луць та інші.

Необхідність забезпечення тотального панування центральних органів державної влади часів Радянського Союзу обумовили доктринальне і практичне невизнання актів органів судової влади джерелами права. У СРСР право створювати норми права безапеляційно належало органам законодавчої та виконавчої влади, а судам у цьому відмовляли. Це призвело до того, що за радянських часів панувало негативне ставлення до судової нормотворчості.

З часу панування командно-адміністративних методів управління і до сьогодні ситуація кардинально не змінилась. Як і тоді, акти органів судової влади не відносять до джерел права. При цьому, основним аргументом противників наділення судів нормотворчими функціями є покладення на них повноважень щодо застосування вже чинних норм права, а не їх творення.

Нагадаємо, що свого часу розподіл влад на законодавчу, виконавчу та судову був здійснений головним чином з метою недопущення домінування однієї з гілок влади над іншими. Відтак, можливість нормотворення визнавалась винятково за органам законодавчої влади, виконання ухвалених норм права мало забезпечуватись виконавчими органами, а судам відводилась роль по застосуванню правових норм у разі виникнення спору. Однак, як показує практика цей механізм стимувань і противаг у “чистому” вигляді функціонувати не може. Адже вже сьогодні органи виконавчої влади на повну творять нові норми, хоч це і протирічить меті їх створення і завданням, котрі на них покладаються згідно з теорією розподілу влад.

Тобто вже сьогодні право проявляється у різних формах. А тому, як справедливо зазначає Р.З. Лівшиць, усе це примушує замислитись над тим, чому, відійшовши від чистої схеми: джерело права – закон, ми охоче надали місце в низці творців права органам управління, але категорично відмовили в цьому третій владі – судовій[1, с. 4]. Справа в тому, що суд через його більшу незалежність і кваліфікацію набагато менше був прийнятний і зручний для тоталітарного радянського режиму як орган влади. І в цьому, очевидно, причина багаторічного невизнання за судами нормотворчих функцій у тогочасній теорії держави і права.

Після відмови від ідеї тоталітаризму у 90-х роках ХХ ст., на жаль, вітчизняна юридична наука так і не змогла позбутись старих стереотипів про постійний і всеохоплюючий контроль законодавчої та виконавчої влад над суспільним життям. Тому органи судової влади не вважались суб’єктами нормотворення.

Існуючі тенденції розвитку вітчизняного права обумовлюють потребу вкотре повернутись до питання про наділення органів судової влади нормотворчими повноваженнями.

Нездатність вітчизняного права вчасно реагувати на потреби суспільного життя, позбуватись дефектних норм та адекватно оновлюватись свідчать про відсутність в Україні ефективного правового механізму, який би відповідав об’єктивним закономірностям функціонування суспільства. За таких обставин найбільш об'єктивно та оперативно виявляти прогалини та колізії чинного законодавства можуть саме органи судової влади. Проте, видається, виявити і вказати на правові упущення не є достатнім. Такі органи повинні мати повноваження усувати правові колізії та прогалини. З урахуванням цього, визнання за судами нормотворчих функцій здатне забезпечити якісне вдосконалення права та очищення його від тягаря недоліків.

Потреба наділення актів судової влади нормативністю зумовлена також тим, що в процесі застосування деяких законодавчих норм у реальних життєвих обставинах суди змушені тлумачити, конкретизувати їх, внаслідок чого формуються нові правила. Серед чинників, що сприяють цьому, О.М. Ярошенко справедливо вирізняє: подолання судами правових прогалин і колізій, застосування “оціночних” понять трудового законодавства (грубе порушення трудових обов’язків, аморальний проступок, поважна причина) та ін.[2, с. 235].

Загалом юридична наука визнає de facto акти органів судової влади джерелами трудового права [2, с. 223-236; 3, с. 114–118; 4, с. 29; 5, с. 234]. Тобто, офіційне невизнання нормотворчих функцій судової влади як одного з проявів її публічно-правового характеру, компенсується доктринальним визнанням.

Аналіз вітчизняної правової системи дозволяє зробити висновок про те, що окремі акти судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України уже сьогодні вважаються джерелами права. Зокрема, про це уже давно відзначалось у науковій літературі [2, с. 235; 3, с. 114–118; 4, с. 29; 5, с. 234; 6, с. 69; 7, с. 1–38].

Наприклад, джерелами трудового права уже сьогодні вважають рішення Конституційного Суду про визнання неконституційними законів чи підзаконних нормативно-правових актів, а також рішення про офіційне тлумачення Конституції України та законів України. При цьому, треба звернути увагу на те, що нормотворення – це не тільки процес створення норм права, але також і процес їх скасування. Як справедливо зазначає В.В. Невинський, правотворення у широкому значенні розуміють як цілеспрямовану діяльність органів державної влади або самого народу щодо створення, зміни або скасування загальнообов’зкових правил поведінки (норм права) шляхом визначенної формально-юридичної процедури [6, с. 69]. Тобто, скасовуючи норму права, Конституційний Суд фактично здійснює нормотворчу діяльність – створює нову норму.

Крім цього, Н.В. Федоренко та З.С. Лусегенова переконують, що за своїм змістом право доповнювати закон та вказувати на межі його застосування не відрізняється від права створювати закони [8, с. 95]. Тому, рішення Конституційного суду про офіційне тлумачення Основного закону нашої держави та інших законів теж за своєю природою є джерелом права. Суть норми, яка створюється у цьому випадку, полягає у встановленні обов’язку розуміти певне правове положення так, а не інакше. І саме в цьому ми вбачаємо прояв позитивної нормотворчої діяльності Конституційного Суду України.

Сьогодні також і суди загальної юрисдикції створюють і скасовують норми права. Наприклад, постанови судів, які у порядку судового нормоконтролю, визнають такими, що не відповідають закону певні підзаконні нормативно-правові акти, скасовують їх. Постанова суду у такій справі після набрання законної сили зумовлює втрату чинності відповідного підзаконного нормативно-правового акту, або його частини, а також тих нормативно-правових актів, які базувались на акті, що його визнано незаконним. Визнання судом нормативно-правового акта незаконним і позбавлення його в такий спосіб юридичної сили по суті рівнозначне прийняттю іншого нормативного акта, який скасовує перший.

Прикладом позитивного нормотворення судів загальної юрисдикції вважають прийняття судового рішення за аналогією закону чи на основі оціночних понять трудового права, зміст яких не розкривається у нормативно-правових актах чи договорах. У кожному такому випадку суд створює нову норму, фактично прецедент, адже зазначає як потрібно розуміти те чи інше погоження. А, як вже було зазначено, тлумачення норми права за своїм змістом близьке до нормотворення.

Створювати норми права у такий спосіб можуть суди загальної юрисдикції всіх рівнів. Хоч на перший погляд, уявити собі ситуацію, коли рішення районного суду у конкретній справі, що має індивідуальний характер, стане обов’язковим у певній мірі для сусіднього районного суду тієї ж області важко, проте, все ж можливо.

Упродовж багатьох років найбільш актуальні судові рішень, які мають прецедентний характер, з метою уніфікації судової практики публікуються у Віснику Верховного Суду України, Віснику Господарського судочинства, Віснику Вищого адміністративного суду України. Офіційне опублікування цих рішень покликане спрямувати і зорієнтувати суди при вирішенні аналогічних справ дотримуватись позиції, яка у них викладена. А, як відомо, для нищестоящих судів загальної юрисдикції все, що опубліковано у вказаних вісниках de facto було, є і буде керівними вказівками при розгляді конкретних справ. При цьому, офіційно публікуються не лише рішення вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України, але також і рішення судів, які розглядали спір по першій інстанції і ці рішення при перегляді їх у апеляційному та касаційному порядку не були скасовані. Це свідчить про підтримку і підтвердження правильності позиції, якої притримувався суд, вирішуючи справу по першій інстанції. У контексті дослідження цих питань, доцільно послатись на відомого російського вченого-правника дореволюційного періоду Н.М. Коркунова, який ще свого часу вважав однакове застосування судами законодавства однією з умов здійснення правосуддя. А таке, на його думку, неможливе без одноманітної, стійкої судової практики. Саме тому суд завжди схильний підтримувати те положеня, яке вже усталене попередньою практикою. Тому, найбільш вірогідно, що правова позиція, висловлена у рішенні суду, яке переглядалось всіма вищестоящими судами і після цього набрало законної сили, буде підтримуватись також і іншими судами в аналогічних справах [9, с. 298].

Досвід використання правових позицій, що виражається в рішеннях судів у конкретних справах, у тому числі і вищих судових органів, причому принципового характеру, у літературі отримав назву прецедентна практика[10, с. 354]. Та на відміну від прецедента як джерела права, деякі науковці прецедентну практику не розглядають як форму права [2, с. 227]. На їх думку, у результаті такої діяльності нові норми права не створюються, а лише пропонується приклад розуміння й використання вже існуючої правової норми. Одночасно, ними ж звертається увага, що у певних випадках суди таки можуть творити право. Але це швидше винятки із загального правила, переконані вони. Зокрема, такі виключення трапляються у разі, коли практика стикається з прогалинами у праві. За таких обставин суди вимушені заповнювати пустоти, застосовуючи інститути аналогії закону або аналогії права. Таку діяльність судів у літературі пропонують вважати “правонаповнювальною”. Оскільки подібне заповнення завжди матиме тимчасовий характер і припинятиметься законодавцем, то його інколи називають не “заповненням”, а “подоланням”, підкреслюючи його вимушений характер [2, с. 227].

Проте, на нашу думку, наведені аргументи не є достатньо переконливими. Швидше навпаки, вони доводять можливість суду творити норми права у випадках, коли законодавчого регулювання певних відносин бракує і, як наслідок, утворюються правові прогалини.

Ще одним прикладом суддівського нормотворення є правові позиції, висловлені у постановах вищих органів судової влади.

Згідно з чинним Законом України “Про судоустрій та статус суддів” від 7 липня 2010 р. № 2453-VI у системі судів загальної юрисдикції діють пленум Вищого Господарського Суду України та пленум Вищого Адміністративного Суду України, а також діятиме пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Зазначені колективні органи наділені правом узагальнювати судову практику з метою вироблення роз’яснень рекомендаційного характеру з питань застосування судами законодавства при вирішенні справ. Відповідні повноваження у Пленуму Верховного Суду України відібрані.

Проте позбавлення повноважень Пленуму Верховного Суду України, не припинило наукову дискусію щодо правової природи його постанов. Адже Пленум Вищого Господарського Суду України у силу специфіки справ, які підвідомчі господарським судам, нових норм права для регулювання трудових відносин у своїх постановах не наводить. А Пленум Вищого Адміністративного Суду України (діє з 2006 року) і досі не ухвалив постанови з питань застосування законодавства при вирішенні трудових спорів. Хоча такі складають значну частку суддівського навантаження. Йдеться, насамперед, про спори пов’язані із регулюванням відносин проходження державної служби.

Потрібно звернути увагу на те, що у контексті вирішення питання про можливість визнання актів органів судової влади джерелами трудового права, чи не найбільш запеклою у його складі є дискусія щодо віднесення до джерел права саме постанов Пленуму Верховного Суду України.

У юридичній літературі упродовж довгого часу панувала думка, згідно якої постанови пленумів вищих судових інстанцій не можуть бути джерелами права. Натомість сьогодні, все більше науковців переконують у тому, що постанови пленумів вищих судових органів усе таки є формами права. Попри те, що по своїй

суті діяльність пленумів вищих органів судової влади зводиться до тлумачення права, прихильники такої позиції зазначають, що це тлумачення стає обов'язковим зразком для судів при вирішенні конкретних справ. Роз’яснення закону, яке пропонується у постановах пленумів вищих органів судової влади, вказує на єдність підходів у вирішенні аналогічних правових спорів, сприяє стабілізації та стійкості судової практики.

Дуже важливим для характеристики значимості постанов пленумів вищих органів судової влади є аналіз постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 р. “Про судове рішення у цивільній справі”, де зазначається, що у необхідних випадках суд зазначає про урахування постанов Пленуму Верховного Суду України з питання застосування норм процесуального та матеріального права, які підлягають застосуванню у справі[11, с. 4]. Відтак рішення суду, який не врахував під час розгляду справи правові позиції, наприклад Пленуму Верховного Суду України, може бути скасоване під час перегляду його вищестоящими судами. І, у підсумку, справа все ж таки буде розглянута із врахуванням цих позицій або самим Верховним Судом України, або при повторному її розгляді.

При цьому треба підкреслити, що роз'яснення пленумів вищих органів судової влади мають саме нормотворчий, а не правозастосувальний характер. А судова практика відіграє роль емпіричної бази, яка властива будь-якому нормотворчому процесу. Адже нормотворення грунтується на вивченні суспільних відносин і пошуку способів їх регулювання, а не на самовільному вигадуванню[12, с. 229].

Акти органів судової влади, котрі наводились вище, ухвалюються ними у результаті нормотворчої діяльності і є зовнішнім виразом (формами) такої. Сам термін нормотворча, або ж правотворча, діяльність судових органів широко використовується у науковій літературі. Наприклад, російський науковець О. Попов під терміном “судова правотворчість” розуміє особливий різновид правотворчості, діяльність вищих органів судової влади з метою створення необхідних умов для здійснення правосуддя, що не суперечить конституції й загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права, спрямована на внесення вторинних (допоміжних, додаткових) змін до чинної системи права, що обумовлена необхідністю усунення невизначеності права, результатом якої стають норми, що закріплені у судових актах[13, с. 54].

Інший сучасний російський дослідник Є. Сем’янов зазначає, що судова правотворчість це похідний процес формування права. Він зумовлюється діяльністю по здійсненню правосуддя (юрисдикційна діяльність) та завершується на підставі аналізу судової практики. Ця діяльність здійснюється державними компетентними судовими органами і спрямована на створення правових норм, а також на їх подальше вдосконалення, зміну та скасування, - та здійснення впливу на соціальне життя[14, с. 31].

Запропоновані визначення російських науковців мають одну характерну спільність: у процесі судової правотворчості створюються, змінюються або скасовуються правові норми. Що, очевидно, є вірним і відповідає теперішнім тенденціям розвитку правового регулювання.

У контексті вирішення питань судового нормотворення не можемо не звернути увагу на ще один бік цієї проблеми. Йдеться про визначення місця цих форм права у системі джерел трудового права України.

Одним із найпоширеніших критеріїв формування системи джерел права є їх ієрархічність, тобто встановлення суворих правил співвідношення джерел права. За таким критерієм поділу система джерел трудового права набуває вертикальної

структури. На правильність такої побудови свого часу звертав увагу С.Л. Зівс вказуючи на замкнутий характер системи[15, с. 34].

Використання цього критерію було притаманне радянській системі джерел трудового права, адже дозволяло закріпити тоталітарний режим державного управління. А місце в системі для того чи іншого джерела права визначалось в залежності від значимості органу – творця норми та його розташування в системі державних органів. Така позиція науковців того часу заслуговує на увагу лише частково. Адже принцип ієрархічності неодмінно залишається і повинен зберігатися при формуванні сталої системи джерел трудового права. Однак він не може вважатись єдиний критерієм побудови. Система джерел трудового права повинна бути органічною і володіти рядом горизонтальних внутрішніх зв’язків між актами різних органів.

Нагадаємо, що у теорії трудового права виділяють наступні джерела права: нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, звичаї та акти органів судової влади. При цьому, основний масив джерел права складають нормативно-правові акти. А роль інших джерел права, у тому числі і актів органів судового влади, полягає у конкретизації положень нормативно-правових актів, у заповненні прогалин правового регулювання певних суспільних відносин, у створенні цілком нових норм права, якщо у цьому виникає практична потреба. Враховуючи це можна констатувати, що такі джерела трудового права мають допоміжний характер. Але це аж ніяк не свідчить про їх факультативність. Навпаки, вони застосовуватимуться тоді, коли поза увагою нормативно-правових актів залишились певні суспільні відносини, що потребують правового забезпечення. Або ж зміст нормативно-правових актів не дозволяє однозначно тлумачити певну норму права. У цій ситуації тлумачення норми права судовими органами набуває ознак нормативності.

Відтак, будучи частиною системи джерел трудового права, акти органів судової влади взаємодіючи з іншими видами джерел трудового права разом формують цілісну систему. І незалежно від критеріїв класифікації джерел, їх видів, поняття і змісту всі вони виступають у межах тієї чи іншої правової системи як єдине ціле, що її формує й наповнює конкретним нормативним змістом.

––––––––––––––––––––

Лившиц Р.3. Судебная практика как источник права/ Р.З. Лившиц // Судебная практика как источник права. – М.: Институт государства и права Российской Академии наук, 1997.– 48 с.

Ярошенко О.М. Джерела трудового права України: Дис... д-ра юрид. наук: 12.00.05 / О.М. Ярошенко// Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2007. — 476 с. — Бібліогр.: арк. 425–476.

Трудове право України: Академічний курс: [підручн. для студ. вищ. навч. закл./ П.Д. Пилипенко, В.Я. Бурак, З.Я. Козак та ін.]; за ред. П.Д. Пилипенка. – 4-те вид., переробл. і доповн. - К.: Ін Юре, 2010. – 536 с.

Созонтова А.В. Европейское трудовое право: понятие, основополагаюцие источники и их значений для трудового права России: Дис.... канд. юрид. наук: 12.00.05/ Пермь, 2006.- 193 с.

Ершова Е.А. Сущность, источники и формы трудового права в Российской Федерации/ Е.А. Ершова.- М.: РАП, 2008.- 452 с.

Невинский В.В. Конституционный Суд Российской Федерации и правотворчество в России/ В.В. Невинский // Вестник Конституционного Суда РФ. – 1997. – № 3. – С. 69 – 72.

Шевчук С.В. Загальнотеоретичні проблеми нормативності актів судової влади: автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.01 / С.В. Шевчук// Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х., 2008. - 38с.

Федоренко Н.В., Лусегенова З.С. Некоторые аспекты правоприменения в арбитражном процессе/ Н.В. Федоренко, З.С. Лусегенова // Вестник ВАС РФ. - 2002. - № 6. - С. 91 -97.

Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права / Авт. предисл. И.Ю. Козлихин. -науч. изд., [репринтное]. - М.: Юридический центр Пресс, 2003. - 430 с.

Алексеев С.С. Общая теория права: Учебник: В 2-х т. - Т. 1. - М.: Юрид. лит., 1981. -359 с.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14 “Про судове рішення у цивільній справі”//Вісник Верховного суду України вiд 00.01.2010 - 2010 р., № 1, стор. 4.

Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. -М.: Юрайт, 2000. -432 с.

Попов О.В. Теоретико-правовые вопросы судебного правотворчества в РФ: дис... кандидата юрид. наук: 12.00.01 / Попов О.В. - Тольятти, 2004. - 221 с.

Семьянов Е.В. Судебное правотворчество (вопросы общей теории права): дис... кандидата юрид. наук: 12.00.01 / Семьянов Е.В. - М., 2005. - 193 с

Источники права/ Зивс С.Л.; Отв. ред.: Казимирчук В.П. - М.: Наука, 1981. - 239 c.


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости науки
ТЕГИ: суд,право,трудовые права,трудовые правоотношения,трудовое право
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.