Принципи формування українського варіанту капіталізму

9 сентября 2015, 16:54
Член Національної спілки журналістів України, член Українського Географічного Товариства, стипендіат Вроцлавського університету
0
1354
Принципи формування українського варіанту капіталізму
Нав’язувана Україні монетаристська політика не приносить нічого іншого, крім тотального здешевлення робочої сили та зменшення соціальних виплат.

Повний текст моєї доповіді для заключного семінару з предмету Varieties of Capitalism (9 травня 2015 року), який відбувся в стінах інституту міжнародних відносин Вроцлавського університету.

      Обрана нами тематика дослідження має міждисциплінарний характер. Її значення, в контексті тих подій, які сьогодні відбуваються в Україні, пояснюється гострою необхідністю всебічного пошуку перспектив і альтернативних шляхів українського суспільно-політичного розвитку. Економічна система – базова та фундаментальна складова суспільної життєдіяльності, соціальної еволюції. Саме тому, нами було вирішено здійснити спробу соціально-філософського аналізу становлення сучасної української економічної системи. На основі цього аналізу, ми спробуємо відобразити головні, універсальні для нашого суспільства проблеми, котрі заважають здійсненню будь-яких реформ. Описуючи їх, ми будемо опиратись на соціально-психологічні, етно-психологічні, політичні аргументи. Слід зазначити, що наш соціально-філософський аналіз опирається на психологічний підхід до тлумачення зазначеної проблематики. 
      Отож, мета нашого дослідження: проаналізувати психологічні контексти сприйняття та відтворення українським суспільством капіталістичної моделі; сформулювати дефініцію сучасної української економічної системи; намалювати хронологічну структуру становлення українського варіанту капіталізму. Об’єкт дослідження: українське суспільство в динаміці його трансформації протягом 1990-2015 років. Предмет даного дослідження: базові принципи формування українського варіанту капіталізму. 
      Головний метод дослідження – соціально-психологічний етіс-підхід. Його суть полягає у максимальному заглибленні дослідника в об’єкт вивчення (соціальна або етнічна група, настрої та поведінкова система всередині такої групи). Відповідно до даного методу, таке заглиблення у досліджувану спільноту здійснюється саме з психологічних позицій і відображає передусім суб’єктивну сторону сприйняття автора. 
      Поняття «український варіант капіталізму», яке запропоноване у даному дослідженні, є спробою охарактеризувати майже 25-річний шлях української політико-економічної системи в напрямку сучасної нам кризи. Ця «криза» була остаточно оформлена силовою зміною олігархічних еліт під час київських революційних подій 2013-2014 років. Її внутрішня суть, на нашу думку, визначається надзвичайно широким, але історично невідворотним комплексом проблем, які поступово охоплювали всі сфери суспільних відносин, в тому числі і відносин економічних, в період з 1989 по 2015 роки. Ця комплексність (як головна методологічна передумова для осмислення європейцями української ситуації) виражена досить широким спектром галузевих криз, зокрема: фінансово-економічною кризою, кризою державно-правових інститутів, кризою «держави» як інституту в колективній свідомості українців, кризою судоустрою та правосуддя в цілому, кризою етнонаціональної ідентичності. Слід зазначити, що остання галузева криза, багато в чому стала необхідною передумовою для появи протягом 2014 року цілого ряду військово-політичних, етнополітичних, кланово-територіальних конфліктів.
У вищезазначеному контексті, головним завданням українських молодих вчених, досвідчених науковців, є дослідження та глибоке вивчення вже традиційного для нашого історичного процесу заглиблення українського суспільства в умовах нетривалих періодів його державного («одержавленого») існування у безкінечні кризові явища та феномени. На нашу думку, тут можна говорити про детерміновану історичним процесом перманентну колективно-психологічну кризу свідомості, що слугує найбільш стримуючим фактором у намаганнях реорганізації державного механізму, політичної та економічної систем. 
      Через вивчення минулого ми пізнаємо шляхи як індивідуального, так і суспільного розвитку в майбутньому. Це – аксіома історичної науки. В межах домінуючого сьогодні інтегративного підходу, вона може бути перенесена на всю соціальну, соціально-гуманітарну наукову галузь. Це особливо стосується економічної історії, яка одночасно може вивчатись під політологічним, правовим, державно-управлінським, культурологічним, психологічним кутами зору, причому не стільки в теоретичному сенсі, скільки з орієнтацією на практичну перспективу. Вивчення таких значущих для сьогоднішнього стану державного організму чи для стану суспільної свідомості аспектів минулого стає дійсно важливим лише за умови практичного застосування отриманих наукових результатів. Саме тому, на наш погляд, дослідження економічної історії в сполученні з усією соціально-гуманітарною методологією пізнання, перетворюється в сучасних українських умовах дійсно у справу державного характеру. 
      Економічне мислення справжнього державницького рівня не може не враховувати помилок минулого. Грамотність, котра перетворює відокремлені структури державного управління в справжню систему державного менеджменту, полягає саме в умінні прораховувати можливості майбутнього у співвідношенні з реаліями сучасного, які визнаються прямим наслідком історичного процесу. 
      Економічне мислення враховує і прораховує опираючись на ресурсний фундамент. Ресурсний фундамент представляє собою всю сукупність не тільки різногалузевих капіталів, але й фактів, подій, речей, феноменів, які залежно від природно-географічних, геополітичних, етнополітичних мотивів також можуть перетворюватись на ресурси. 
      Отже, для виявлення шляхів подолання української комплексної кризи суспільних відносин, треба передусім вчитися мислити економічно як суспільству, так і державно-владному апарату. Однак, для того, щоб мислити економічно, потрібно на рівні колективної структури свідомості аксіоматично закріпити розуміння інтегративної природи суспільного життя, сформувати розуміння необхідності запровадження чітких «правил гри» через удосконалення правосвідомості та правотворчості. 
      Закон – це засіб взаємодії суспільної психології з системою державного управління, який слугує єдиним легітимним і єдиним здатним до набуття такої легітимності способом спільного громадянсько-державного контролю над постійною, перманентною боротьбою за ресурси, котра є закономірною частиною людської природи в еволюційному контексті. Фактично, закон встановлює для всіх певні правила гри, що дозволяють мінімізувати негативні наслідки для суспільної психології в умовах безкінечної боротьби за ресурси, якою і виявляється політика. 
      Безперечно, що такі речі як «закон» і «правила гри» не потрібно пояснювати європейській аудиторії. Однак, коли мова йде про українське суспільство та цілий український державний організм, то головною помилкою європейського експертного середовища є безперечне тлумачення українських подій, соціально-політичних, навіть історичних процесів з точки зору наявності «тут» аналогічної «західній» правосвідомості, примату правового над неправовим. Фундаментальна помилка в умовах оцінки та аналізу української дійсності – пошук «правил гри», які працюють на українській території. Їх намагаються знайти, систематизувати, конкретизувати, перетворити у якусь певну придатну для спрощеного розуміння методологію. Насправді ж, в українській кризовій дійсності, протягом останніх 25 років, жодних правил гри, навіть на психологічному, навіть на підсвідомому рівні, створено не було. Навпаки, формат боротьби за ресурси протягом 1990-2015 років повністю знищив будь-які правила гри, зокрема і партійно-радянські («номенклатурні»), і державно-владні. 
      Найбільшим феноменом, своєрідним казусом у даному контексті, на нашу думку, виступає навіть «дезорганізація корупції». Системологічний погляд на суспільні процеси пропонує нам розглядати всі явища з позицій системності. Однак, українська корупція протягом останньої чверті століття пройшла етап розпаду. Пострадянська корупційна система не змогла оформитись у єдиний, сполучений з державною владою та фінансово-економічними структурами організм. Вона розпалась і атомізувалась за домінуючим у суспільстві принципом «кожен сам собі корупціонер». Безумовно, що українська корупція, як і будь-яка аналогічна система, є клановою, має власну ієрархію та логічні послідовності, котрі дозволяють посилатись на неї майже як на певний інститут. Однак, її інституційна природа пройшла етап своєрідної «децентралізації»: від владно-партійного характеру з чіткою ієрархією «знизу-вверх» до повної незалежності сотень провінційних кланових організмів, які в свою чергу сьогодні переживають внутрішній розпад. Корупція реорганізувалась в підґрунтя філософії народного життя українців. Всі українці приймають участь в корупційних процесах різного рівня та об’єму. При цьому, ми ведемо мову не стільки про феномен «хабаря», скільки про всенародне визнання примату тіньової економіки над відкритою, психологічне відторгнення українцями необхідності будь-якої взаємодії з державними інституціями, всенародне приховування своїх доходів українцями як від державних інституцій, так і один від одного. 
      Боротьба з «корупцією», в свою чергу, абсолютно дискредитує саму українську владу в умовах, коли заробітну плату працівникам Верховної Ради України – законодавчого органу держави, видають «в конвертах». Офіційно, експерт з економічних або фінансових питань в українському парламенті отримує лише 40-55% від тієї суми, яку він отримує насправді. Цей випадок, хоч і анекдотичний, але, на нашу думку, найбільш показовий. Він демонструє всю абсурдність декларованої владою «боротьби з корупцією», показує повну ідеологічну слабкість наявних сьогодні державних інститутів. 
      Отже, коли ми говоримо про «український варіант капіталізму», ми повинні зрозуміти, перш за все, що ми маємо на увазі «український підхід до запровадження капіталізму», який характеризується виключно декларативністю, невиправданим використанням західної економічної термінології, потягом до безперервного зовнішнього копіювання західних моделей при повному збереженні перетвореного в справжню традицію (в справжній елемент колективно-психологічного консерватизму) корупційного фундаменту суспільної свідомості. Йдеться тут, на нашу думку, про український квазікапіталізм, який взяв за основу свого існування виключно зовнішні атрибути капіталістичного характеру, запозичені протягом 1990-х років у західних економічних моделей, але при повній згоді суспільства та державно-владного апарату зберіг всі детерміновані історично та етнополітично традиційні елементи українського економічного життя, найбільш розгалуженим з яких та інтегрованим у всі сфери життя людей стала саме корупція. Вона і виступила своєрідним традиційним, соціально-психологічним фундаментом, на основі якого вибудовувався український квазікапіталізм.
      Таким чином, під поняттям «традиційна економічна система» на українському прикладі, ми розуміємо саме відповідний соціально-психологічний традиційний фундамент, тобто традицію в її консервативному соціально-культурному та економічному значеннях. Будь-яка традиція – це конгломерат відповідних, зокрема і економічних, звичаїв, які склалися історично та закріпилися у колективній (соціальній, етнічній тощо) психології. У одній із своїх попередніх наукових статей ми також зазначали, що традиція може історично еволюціонувати як у позитивному, так і в негативному для суспільства значенні (Viktor Melnyk, Tradition and nation in political anthropology (Ukrainian ethno-historical context), Politicized Society or How Much Politics Do We Need?, CGS Studies, volume 5, Newcastle upon Tyne: Cambridge Scholars Publishing, 2015). З позицій такого традиціоналістичного підходу набагато простіше аналізувати, в тому числі і українську корупцію як фундамент українського квазікапіталізму. «Українська корупційна традиція» називається «традицією» тому, що вона відображає сформований історично та відображений психологічно вже протягом багатьох століть, обов’язковий елемент і фактор українського життя, українського державно-політичного чи економічного розвитку.
      Однак, разом із тим в сучасній економічній теорії існують досить фундаментальні визначення традиційної економічної системи, у порівнянні з, наприклад, ринковою економічною системою, командною економічною системою, змішаною економічною системою. Так, відомі російські дослідники В. З. Балікоєв і В. А. Ковальов, зазначають: «Традиційна економіка – це економічна система, яка заснована на дотриманні історично оформлених звичаїв, канонів релігії, традицій, які визначають технологію і засоби виробництва, обмін, розподіл і споживання економічних благ. Роль економічних агентів в економічній системі, багато в чому, визначається спадковістю економічних відносин, а також розподілом суспільства на класи. Економічні проблеми – що виробляти, як виробляти і для кого виробляти – визначаються здебільшого сформованими століттями традиціями» (Баликоев В. З., Ковалев В. А., Семенихина В. А., Курс общей экономической теории, Новосибирский университет, 1993, с. 37). Московська академічна школа подає нам наступне визначення традиційної економічної системи: «Традиційна економіка – це економічна система, в якій традиції, звичаї визначають широке використання обмежених природних ресурсів» (Райзберг Б. А. и др., Современный экономический словарь, Москва, 1999, 479 с.). В свою чергу, українські економісти дають наступне визначення: «Найбільш характерними рисами традиційних економічних систем є те, що їм притаманне панування натурально-общинних форм господарювання, багатоукладність економіки, виробництво, розподіл та обмін здійснюються на основі звичаїв, традицій і культових обрядів, які є первинними порівняно з новими формами економічної діяльності. Виробництво матеріальних і нематеріальних благ здійснюється за допомогою примітивної техніки з широким застосуванням ручної некваліфікованої праці з найпростішими формами її організації та за наявності слабкорозвиненої інфраструктури. Наслідком такого стану основних складових традиційної економічної системи є соціально-економічний застій, бідність і зубожіння основної частини населення… В сучасних умовах країни зі значними залишками традиційної економіки розвиваються під впливом іноземного капіталу, є постачальниками сировини та матеріалів для світового господарства, слугують ринками збуту готової продукції економічно розвинених країн світу» (Федоренко В. Г., Політична економія, Київ, 2008, 487 с.). 
      Постає цілком закономірне запитання: чи можемо ми аналізувати українську соціально-економічну, політико-економічну дійсність саме у вищеозначених контекстах? На нашу думку, пострадянські теоретичні визначення економічних систем страждають на певний схематизм, притаманний для всього масиву запозичених «на заході» ідей, методологій, «зовнішніх фасадів». Говорячи про Україну, ми не можемо відкинути той факт, що наша держава до останнього часу позиціонувала себе в якості «країни, що розвивається», однак, реальний стан справ дозволяє говорити саме про наявність серйозного «традиційного», навіть «традиціоналістичного» фундаменту в українській економічній системі. Наприклад, українська економіка у колективній психології українського суспільства знаходиться в постійній конфронтації з державою та державністю. Українці на колективно-психологічному рівні визнають та культивують примат приватної власності над будь-якою іншою формою власності. При цьому, приватною власністю визнається не виключно те, що юридично визнано такою, а все, що має відношення до прибутків певної людини («власника»). Для західного сприйняття, такий український звичай (етнопсихологічний звичай) здасться надзвичайно викривленим. Однак, для середньостатистичного українського громадянина інакше бути не може. І це навіть складно назвати «негативним традиціоналізмом», оскільки українці не вбачають у таких неформалізованих, не санкціонованих юридично відносинах між «індивідом» та «власністю» чогось злочинного. В суспільстві, глибоко на підсвідомому рівні позитивним вважається те, що «правильно», а не те, що «законно». Норми звичаєвого права в українському суспільному житті продовжують залишатись на достатньо міцних позиціях. В умовах, коли державний апарат і суспільство жили різним життям (починаючи від 1990 року), державні управлінці втратили свою «керівну роль» в суспільстві, а отже, і в його традиціях. «Держава» та «суспільство» поляризувались, але одночасно досягли певного психологічного неформального консенсусу: не запроваджувати жодних «правил гри». В таких умовах, децентралізація суспільства відбулась навіть не на рівні класових структур або територіальних громад, а на рівні індивідуальному. Повністю зник авторитет державних інститутів в масовій суспільній свідомості, зник авторитет політичних, культурних еліт. Протягом 25 років життя будувалось на основі «кожен авторитет сам для себе». Це призвело до самознищення українського промислового потенціалу, який було отримано у спадок від СРСР в 1992 році, до повного нівелювання ролі «виробництва» у внутрішньоекономічних відносинах, що, втім, лише посилювало постійну боротьбу всіх проти всіх за ресурси. 
      Українське суспільство набуло дуже серйозну «хворобу» соціально-психологічного плану. Воно втратило віру в авторитети та можливість авторитетності, повністю вичерпало довіру один до одного. Єдиним об’єднуючим елементом, на нашу думку, залишається віра в традицію. Однак, в умовах підсвідомої відсутності «віри в себе», «віра в традицію» також перетворюється в явище скоріше негативного сенсу. Негативізм, який панує в сучасному українському суспільстві формує закономірні процеси саморуйнації, що можуть бути зупинені лише через запровадження на внутрішньополітичному і внутрішньоекономічному полях спеціалізованих, легітимних «правил гри». 
      Таким чином, українське суспільство, що сьогодні поляризоване за всіма можливими ознаками, об’єднане лише достатньо сильним пануванням у соціальній психології схильності до консерватизму, що виражено потягом до традиційності в будь-якій діяльності. Українська економічна система – це змішаний організм із зовнішнім капіталістичним, ринковим фасадом та внутрішньою традиційною начинкою. Українська економіка – це економіка тіньових ринків, які регулюються певним трансформованим гібридом звичаєвого права і політичного процесу.
      Однак, спираючись на методологію Ернандо де Сото, яку він сформулював у книзі «Другий шлях», сучасна традиційна економічна система – це «широке коло примітивної неформальної економіки, що процвітає у багатьох країнах, що розвиваються». Відповідно, українську економічну систему цілком справедливо можна називати традиційною, якщо користуватись підходом Е. де Сото.
      До речі, підстави визнання української економічної системи саме традиційною достатньо добре проаналізував відомий український вчений І. Данилюк у своєму фундаментальному дослідженні «Етнічна психологія як галузь наукового знання: історико-теоретичний вимір» (Київ, 2010, с. 21-47). 
      Ми повинні охарактеризувати українську економічну систему як капіталістичну зовнішньо і традиційну, повністю неформалізовану внутрішньо. В умовах розвитку вітчизняної моделі квазікапіталізму відбулась повна «товаризація» суспільного життя як такого. 
      Капіталістична модель соціально-економічного розвитку передбачає наявність трьох головних ресурсів: «капіталу», «свободи», «професіоналізму». Саме взаємодія між категоріями «капітал» та «свобода» дозволяє підтримувати макроекономічну стабільність системи, тоді як створення державою вдалого механізму забезпечення «свободи» і «професіоналізму» слугує підставою для соціальної стабільності. При цьому, задля постійної підтримки цих двох «груп стабільностей» (макроекономічної і соціальної), капіталістична модель змушена постійно розвиватися у пришвидшеному темпі відповідно до постійного зростання потреб і можливостей учасників цієї ж системи. Тобто країна з капіталістичним підходом до суспільно-економічного комплексу відносин знаходиться у залежності від перманентної боротьби за збереження того, що ми сьогодні називаємо «високими стандартами життя» (типові європейські приклади: Австрія, Німеччина, Швеція). 
      Високі стандарти життя зумовлюються демократичною політичною системою та відповідним рівнем ліберальної економічної продуктивності. Безумовно, що ця закономірність є лише теоретичним відображенням багатьох, переважно національних досвідів суспільного розвитку. Однак, нам варто чітко зрозуміти, що високий рівень ліберальної економічної продуктивності зумовлюється постійним пошуком інновацій, державною підтримкою високих технологій при повному звільненні підприємців від невиправданого державного тиску. Йдеться про «самоінвестування» в ІТ-ринок, біотехнології, високотехнологічні виробництва із одночасним залученням в ідейну складову цього процесу громадянського суспільства. Ліберальна продуктивність без широкої соціальної активності не може називатися ліберальною. 
      Однак, український варіант капіталізму якраз і характеризується відсутністю соціальної активності сполученою із повним нерозумінням надзвичайної ролі виробництва і культивації високих технологій у процесі побудови країни з високими стандартами життя. Проблема тут, багато в чому, полягає навіть не стільки у пострадянській інерції законодавчого плану, не стільки в олігархізації політичного процесу, скільки в людській поведінці, людській психології. Українці віддають перевагу звичаєвому праву на противагу праву формальному; українці підсвідомо завжди обирають традиційний тип вирішення проблем. Ми схильні до «консервації» традицій. Це означає, що відповіді на всі комплекси наявних проблем слід шукати саме в площині соціальної психології. 
      Продукуючи традиційний характер економічної системи, колективна психологія відкидає можливості змін як «небезпечні» для суспільного укладу. Історично, саме це допомагало українцям вижити. Однак, сьогодні такий стан справ перетворюється у методологічно визначене нами явище «негативного традиціоналізму». Ані в державному апараті, ані в суспільстві немає жодних активних сил, які б підтримували необхідність «самоінвестицій» у людину, в громадянина через всебічну підтримку науки і технологічного розвитку. Незважаючи на наявність величезної кількості кваліфікованих спеціалістів у галузі точних наук, програмістів, кібернетиків, український уряд при повній байдужості суспільства, відмовляється підтримувати вітчизняні програми з розвитку високих технологій. В свою чергу, для державно-владних органів набагато простіше взаємодіяти у цьому контексті з іноземною продукцією, що дозволяє зберігати і нарощувати корупційні схеми. 
      Лише усвідомлена державним апаратом та підтримана громадянським суспільством необхідність інвестувати та залучати інвестиції у «науку» з подальшим створенням умов для продукування грамотних фахівців у своїх галузях, дозволить почати рух у напрямку «високих стандартів життя». Інвестиція в науку та освіту – це інвестиція в конкретну людину, створення для неї умов та формування майбутнього для суспільства. 
      Однак, український варіант капіталізму пішов найбільш простим шляхом – перейняття «товарного» характеру відносин у західних капіталістичних відносин без насичення відповідним змістом цих самих відносин. Наприклад, якщо «вища освіта» перетворилась в товар, який постійно дорожчає, то її змістовність та ефективність (необхідні для виробництва грамотних фахівців) нестримно падають. Тобто, українська спроба створення капіталістичної моделі перетворилась у товаризацію всіх можливих речей та інституцій в умовах, коли якість цього товару не відповідає завищеній ціновій політиці. 
      Отож, в Україні протягом 25 років все розвивалося за логікою Карла Поланьї, який відзначав, що в умовах, коли «природа та людина» перетворюється на товар – це «безумовно призводить до їх деградації». Так, ми можемо відзначити, що головні ресурси капіталістичної системи (капітал, свобода, професіоналізм) також сьогодні є товаром. При цьому, товаризація категорії «свобода» відбулась на фоні олігархізації феноменального українського квазікапіталізму протягом останніх 15 років. 
      «Коммодифікація суспільних відносин» в Україні – це прямий наслідок тієї хронологічно послідовної олігархізації політичної та економічної системи, кульмінацію якої ми спостерігаємо сьогодні. 
      Хроніка формування сучасного українського квазікапіталізму має наступну структуру:
      І етап (1989-1991 роки) – період серйозної активізації соціально-економічних протиріч всередині радянської політичної системи, яка «підняла наверх» так званих «червоних директорів, комсомольських функціонерів, цеховиків» та озброїла найбільш близьких до економічних ресурсів людей новою ідеєю – ідеєю нарощування великого капіталу. Український дослідник Володимир Чемерис з цього приводу наводить достатньо показовий факт: «Рамки старої системи стали занадто тісними для реалізації їхніх інтересів. Добре ілюструє еволюцію тих соціальних груп радянської системи у новітню буржуазію біографія Сергія Тигіпка, члена Центрального Комітету ЛКСМУ (молодіжної організації «ленінського комсомолу» – В. М.), Центрального Комітету Комуністичної Партії України, згодом – приватного банкіра, а нині віце-прем’єра українського уряду (стаття була написана ще в 2011 році – В. М.)» (Чемерис В., «Як народжувався капіталізм?», «Українська правда», 26.07.2011). 
      ІІ етап (1991-1996 роки) – період «першої хвилі реформ», коли після здобуття Україною незалежності, «червоні директори», озброєні ідеєю нарощування капіталу скористались з тих можливостей, які відкрила перед ними «приватизація». Замість справжньої приватизації відбулась концентрація всіх ресурсів та всієї власності, які до того у правовому полі іменувалися «загальнонародними» в руках кількох десятків угруповань колишньої радянської партійної номенклатури. При цьому, зазначені угруповання зіштовхнулися з протидією багатьох сотень кримінальних організацій. У процесі боротьби між «червоними директорами» та «бандитами» відбулось змішування обох сил, що закономірно призвело до створення «нового політичного класу». Посилення цього «класу» відбувалося шляхом експропріацій фінансів і власності у людей та (пізніше) один в одного. 
      ІІІ етап (1996-2004 роки) – період «соціально-політичної стабілізації» часів Президента Леоніда Кучми, який в економічному контексті перетворився у завершення формування українського квазікапіталізму через монополізацію всіх сфер економіки регіональними фінансово-економічними групами – «дніпропетровською групою», «донецькою групою», «львівською групою».
      IV етап (2005-2010 роки) – період олігархічної монополізації соціально-політичної сфери суспільних відносин. Олігархізація української політики остаточно відбулась після «помаранчевої революції». На думку українського дослідника Олександра Мережка, головним феноменом, який свідчив про завершення процесу узурпації політичного процесу олігархічними групами стала абсолютна товаризація державно-правового поля. Судові рішення або парламентські закони відтепер також можна визначити як товари. Крім того, був закінчений неформальний демонтаж в Україні (закріпленої і досі в конституційному порядку) «соціальної держави». Це сталося внаслідок остаточної комерціалізації усіх тих сфер суспільного життя, які не були розподілені протягом ІІ етапу формування українського квазікапіталізму. Такими сферами були: освіта, медицина, громадський транспорт, комунальні послуги. В умовах, коли зазначені соціальні сфери повністю комерціалізувались, а політичний процес став шахматною дошкою для олігархічних груп, завершилась повна монополізація всіх наявних в Україні ринкових галузей.
      V етап (2010-2013 роки) – чергова стабілізація соціально-політичної і частково соціально-економічної сфери в процесі намагання президентом В. Януковичем збудувати чітку вертикаль державної влади. Етап розпочався як монополізація всіх суспільних сфер донецькою фінансово-економічною групою, але протягом 2012-2013 років відбулось переформатування кланово-олігархічної системи в Україні, коли на зміну системі трьох олігархічних територіальних кланів прийшли десятки провінційних фінансово-економічних груп. Цей процес підтримувався діючою владою і призвів до тяжкої соціально-політичної кризи наприкінці 2013 року. Український квазікапіталізм на міжнародному полі остаточно перетворився у так званий «периферійний капіталізм», коли відносини в системі координат «Україна-світ-економіка» повністю оформились відповідно до знаменитої теорії французького історика Фернана Броделя (коли модель динамічного розвитку капіталізму – «світ-економіка» завжди має власні «полюс», «центр» і «периферію»). 
       VI етап (почався в 2014 році) – період сьогодення в Україні характеризується передусім кризою олігархічного монополізму в усіх сферах суспільних відносин при постійних намаганнях інтегрованих у систему державного управління олігархічних елементів узурпувати владу. Розпад десятків контрольованих регіональних олігархічних груп на сотні неконтрольованих мілітаризованих угрупувань відбувається на фоні кризи національної ідентичності всередині українського суспільства та жахливого збройного конфлікту на сході України. 
      Сьогодні, в процесі чергового намагання українського квазікапіталізму поглибити інтеграцію в систему капіталізму світового, продовжується формування ієрархічних відносин у координатах «центр-периферія». Це лише поглиблює внутрішню соціально-економічну кризу, а також серйозну кризу колективної свідомості. Фактично, українські проблеми сьогодні, як вже було зазначено вище, мають глибинний психологічний характер. Боротися з цими проблемами потрібно також психологічно, часто навіть ідеологічно. Однак, багато важелів тиску на сучасний стан справ в Україні знаходиться також і в руках світової капіталістичної системи, наприклад, в таких інструментах зовнішнього регулювання щодо українського квазікапіталізму, як Міжнародний Валютний Фонд. Монетаристська політика, котра, як правило, є умовою при наданні Міжнародним Валютним Фондом кредитів, по відношенню до країн капіталістичної периферії, не має жодних позитивних результатів. На нашу думку, через нав’язувану монетаристську політику, в сучасних українських умовах, не може відбуватись нічого іншого, крім тотального здешевлення робочої сили та зменшення соціальних виплат. З цією думкою згодні також українські експерти В. Лановий, О. Мережко, В. Чемерис. Останній, зокрема, справедливо зазначає: «Щодо країн 3-го світу, до яких належить і Україна, монетаристська політика не раз показала свою руйнівну силу. Саме монетаристська політика призвела до грудневої революції 2001 року в Аргентині або до соціальних протестів у Греції. Натомість політика стимулювання виробництва через стимулювання попиту, в тому числі й через соціальні виплати, показала свої позитивні результати у багатьох країнах, що розвиваються. Загалом центральний капіталізм, у країнах якого концентрується світовий капітал, не прагне розвивати периферію і часто зацікавлений у збереженні там відсталих соціальних відносин, аж до феодальних. Часто це співпадає з інтересами правлячих еліт країн периферії: прибутками від експлуатації периферійних аборигенів користуються і ті, й інші». 
      Отже, український варіант капіталізму – олігархічний за своєю внутрішньою суттю та периферійний за своїм міжнародним значенням. Він сформувався на основі традиційної економічної системи, на чолі котрої стали менеджери, виховані ще в радянському адміністративно-командному стилі керівництва. Ці менеджери, протягом чверті століття, при повній підтримці суспільства максимально запозичували зовнішні атрибути західних капіталістичних моделей, але від цього система внутрішньо не перестала залежати від таких традицій, як корупція, родинні інтереси, перевага неформального звичаю над формалізованим правом. Все це призвело до складної кризи колективної свідомості, тотальної товаризації суспільних відносин, замість необхідного визначення пріоритетних для суспільства напрямків інвестування (наприклад, наука – основа для високих технологій). 
      На нашу думку, найбільша помилка суспільства – це відсутність запроваджених від самого початку і підкріплених авторитетом держави «правил гри». Сьогодні для встановлення таких правил гри, нам потрібно уже відновлювати авторитет держави як інституту, відновлювати суспільну довіру до правоохоронних інститутів, зокрема до правосуддя. Таким чином, задля забезпечення макроекономічної стабільності та стабільності соціальної на теперішньому етапі, ми повинні вступити в боротьбу ідеологічну, в боротьбу за розуми українського суспільства. І, поки що, на жаль, немає жодних гарантій, що ця боротьба зможе зупинити поглиблення української соціально-психологічної кризи в найближчому майбутньому.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости науки
ТЕГИ: Украина,экономика,производство,этнос,Общество,суспільство,государство,украинский этнос,промышленность,олигархи,олигарх,этнические проблемы,социальная сфера,социальная ответственность,политика,промпроизводство,социальная помощь,гражданское общество,монетарна політика,Мельник,социальная политика,экономика Украины,Україна,політика України,економіка,політика,Олігарх,социальная психология,громадянське суспільство,Історія України,украинская экономика,олігархи,економіка України,держава,промисловість,демократичне суспільство,В. М. Мельник,Віктор Мельник,етнос,Нариси з теорії соціокультурної антропології,соціокультурна антропологія,сознание человека,украинское общество,соціальна допомога,соціальна політика,розвиток суспільства,влада олігархів,внутренняя политика,сознание,олигархия,суспільні ресурси,свідомість,украинские олигархи,соціальна свідомість,промислове виробництво,правова держава,держава і право,українське виробництво,регіональна економіка,виробництво,макроекономіка
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.