Цивілізаційні та геополітичні виміри становлення християнської ідейної філософії

24 мая 2015, 23:09
Член Національної спілки журналістів України, член Українського Географічного Товариства, стипендіат Вроцлавського університету
0
3634
Цивілізаційні та геополітичні виміри становлення християнської ідейної філософії
Папський Теологічний Факультет у Вроцлаві - один із сучасних центрів цивілізаційного підходу в дослідженні католицької ідейної філософії

Публікую свою статтю, надруковану в Збірнику наукових матеріалів "Людина віртуальна: нові горизонти", присвяченому 95-річчю Східноукраїнського Національного Університету імені В. Даля (Рубіжне, 2015).

      Протягом всесвітньо-історичного процесу, розвивались тисячі філософських та релігійно-філософських течій і вчень. Однак, серед світових релігій у становленні західноєвропейської філософії, як класичної, так і теїстично-матеріалістичної, найбільшу роль відіграла Римо-Католицька Церква. Протестантські течії виникли внаслідок Реформації та розколу Римо-Католицької Церкви у ХVІ ст. і є виявом як догматично-ідеалістичних (в меншій мірі), так і соціально-матеріалістичних (у більшій мірі) поглядів торгівельно-спрямованого суспільства північної і частково центральної Європи. До сфери протестантсько-матеріалістичного церковного світогляду слід віднести країни споконвічно германської зони впливу. Звідси випливає, що християнська течія протестантів є породженням Католицького світу (хоч і середньовічного). Її створення, розвиток та існування залежали, на нашу думку, майже виключно від історичної необхідності об’єднання германських або скандинавських субетносів у єдину націю. Нині ж це важливі компоненти самоідентифікації для північних німців, англійців, голландців, скандинавських народів, а також естонців, латвійців та ряду інших націй. 
      Таким чином, протестантів також слід вважати породженням томістично-католицького світогляду, але дещо пристосованим до національних потреб германців і прибалтів. Слід визнати, що значна частина представників німецької та західноєвропейської класичної філософії часів Просвітництва релігійно належала до течій протестантизму (лютерани, кальвіністи, гугеноти, англікани, баптисти, пуритани). Їхні ідеї побудовані на визнанні багатьох догм томізму, схоластичного вчення. Саме тому протестантські філософсько-теологічні погляди слід вважати похідними від ідеології офіційного Ватикану і надзвичайно наближеними до неї. Таке розуміння, однак, не слід поширювати на сотні сучасних протестантських сект американсько-баптистського зразка, які будуються не на теологічному новаторстві, а на прикладах фінансових пірамід і корпорацій.
      Що ж стосується Православ’я, як певного узагальненого поняття про Східну церкву візантійського зразка, то її філософсько-ідеологічний розвиток відбувався у абсолютно протилежному від Ватикану напрямі [Кукушкин, 2010].
      Одна з найкращих історико-філософських характеристик розвитку візантійського християнства у порівнянні із західноєвропейськими католиками зроблена, на мою думку, ще Л. Гумільовим наприкінці минулого століття. Зокрема, він вказував на візантійське і римське християнство як на дві історично різні етнопсихологічні системи [Гумилев, 2011]. Така постановка проблеми є цікавою з точки зору теорії соціокультурної антропології [Мельник, 2013]. При висвітленні цього питання необхідно враховувати особливості виникнення християнства на Близькому Сході, його теологічні та історико-етнічні розходження із старозаповітним іудаїзмом, що з часом перетворився у агресивний талмудизм і антагоністичну йому кабалу. Необхідно враховувати особливості цього єврейсько-ранньохристиянського конфлікту та умови, за яких імператором Костянтином християнство було проголошене державною релігією агонізуючої Римської Імперії. Слід осмислити всю складність етнорелігійних процесів під час Великого Переселення Народів та утворення «варварських» королівств на уламках Західної Римської Імперії. Саме на ці часи (IV-VI ст.) і припадає охарактеризований Гумільовим розпад римського християнства на західноєвропейське та візантійське (у Східній Римській Імперії). Його можна охарактеризувати як етнорелігійну фазу деградації Західної Європи і збереження релігійної ортодоксальності Візантією, тобто Грецією, Балканами і Малою Азією. У ці часи землі колишньої Західної Римської Імперії, а особливо сучасні Франція, Північна Італія, Іспанія, були охоплені хвилею байдужого до будь-яких теологічних диспутів атеїзму. Навіть існуючі на тих землях монастирі та перші християнські ордени здійснювали лише формальне дотримання церковних канонів, затверджених у Римі ще за часів імператора Костянтина. Боротьбу з атеїзмом і псевдохристиянством після зникнення Римської Імперії намагався вести лише Клюнійський орден ченців. На території Південної та Північної Італії християнський світогляд був збережений лише завдяки приєднанню цих земель до Візантії. У часи імператора Юстиніана Константинополю належав і колись могутній Рим. У ці часи Італія майже повністю сповідувала християнство за візантійською традицією, незважаючи на формування перших канонічних відмінностей у сфері теології між франками та германцями з одного боку (створена у 800 р. Священна Римська Імперія на чолі з Карлом Великим) та поліетнічними візантійцями з іншого. Східнохристиянська релігія, котра нині називається «православ’ям» у ІХ ст. поширювалась і на територію Іспанії. Дотримувались візантійського християнства і деякі кельтські племена. Так чи інакше, але після приєднання Риму та Венеції до Священної Римської Імперії (початок ІХ ст.) остаточно закінчується ера панування візантійського церковного обряду у Західній Європі. Розпочинається історія «Християнського світу», як римо-католицького релігійного ареалу Західної Європи, який на певних етапах середньовіччя перетворювався у справжній католицький суперетнос [Брайчевський, 2009; Гумилев, 2011].
      Практично, розкол єдиної християнської церкви відбувся у 867 р., коли Папа Римський Микола І та константинопольський патріарх Фотій оголосили один одному анафеми. Причини тут слід вбачати як релігійні, так і геополітичні. У ці часи «дивергенції «античного» (елліно-римського) суперетносу на візантійський та «європейський» (романо-германський)» [Гумилев, 2011], обидва новоутворені церковні напрямки отримали у спадок від деградованої церковної організації колишньої Римської імперії атеїстичний та байдужий світогляд черні, поширення єресей і різних антихристиянських культів. Незважаючи на відмінність фаз етногенезу, єресі поширювались як серед римо-католиків, так і серед православних візантійців. Початком надзвичайно довгої релігійної боротьби, яка закінчилась у пізньому Середньовіччі перемогою Інквізиції, слід вважати ідеологічну війну між іконоборцями та прихильниками ікон у Візантійській імперії та виділення аріанського світогляду [Мельник, 2013]. У подальшому православна церква потерпала від багаточисельних християнських за формою та напівіудейських за суттю (старозаповітні іудеї поклонялись досить жорстокому богу – «Яхве») сект павликіан, богумілів (особливо поширювались серед переселенців-болгар) та манихеїв. Останні поширювались і серед католиків стаючи предтечами найрізноманітніших антихристиянських містичних сект. Слідуючи за Гумільовим, як антихристиянські так і антимусульманські секти, слід вважати антисистемами, які на основі поклоніння «темному вакууму» і на атеїстичних принципах розкладали християнство та іслам зсередини. Саме цей процес, між іншим, викликав і розпад вчення пророка Мухамеда на дві основні течії: сунітську та шиїтську, які можна вважати аналогами християнського розколу на католиків і православних [Кукушкин, 2010; Левчук 1999].
      Формально виникнення двох самостійних християнських релігій було затверджено лише у 1054 р. Л. М. Гумільов з цього приводу пише: «За 300 років, з VIII по ХІ ст., обидва християнські свтогляди розійшлись настільки, що греки і «латини» перестали вбачати один в одному єдиновірців, адже на Сьомому Вселенському соборі Схід здобув спокій, захід став рухатись у пошуках рішення». Також він підкреслює: «Перехід від «Римського світу» до «Християнського світу» розірваний на 500 років (з IV по ХІ ст.). Виявилось, що ця прогалина в етнічній історії заповнена етнічними контактами на заході і розквітом Візантії на сході колишньої Римської імперії. З цього часу «західнохристиянський» і «східнохристиянський» суперетноси ніколи не об’єднувались» [Гумилев, 2011].
      Після офіційного розколу 1054 р. східна церква грецького обряду вже була поширена не тільки на землях Візантійської імперії, зокрема Греції та Анатолії, але й на території більшості країн Східної Європи і Кавказу [Кукушкин, 2010]. 
      Окремо варто відзначити, що починаючи з ІХ-Х ст. під вплив Константинопольської єпархії, яка вже на той час була автономною від Ватикану, підпала і Київська держава. Перше хрещення Київської Русі зафіксоване відомими нам літописними документами ще за часів князя Аскольда. Видатний український історик М. Ю. Брайчевський, зокрема, вважає, що ця подія відбулась у 860 р. [Брайчевський, 2009]. Так чи інакше, але офіційні документи зафіксували також і повторне хрещення Київської держави князем Володимиром у 988 р.
      Під релігійний вплив Константинополя підпали також Болгарське царство, сербські князівства, Вірменія, землі сучасної Грузії. Власне цей Чорноморський басейн і став форпостом східнохристиянської традиції візантійської церкви, яка з часом була насильницькими або мирними шляхами сприйнята південними (за винятком хорватів) та східними (українці та протобілоруси) слов’янами [Мельник, 2013]. У подальшому грецький варіант християнства був нав’язаний проторумунському субетносу і фіно-угорським племенам сучасної Росії, які разом із тюркським елементом у ХІІІ-ХІV ст.. склали передумови для формування московської (російської) народності [Кукушкин, 2010; Гумилев, 2011]. 
      Саме завдяки візантійській течії християнства оформились сучасні російський, румунський, грецький, болгарський, сербський, вірменський, грузинський народи і православ’я залишається для них не просто релігією, але справжньою державницькою ідеологією. До речі, цей фактор зумовлює і поширення імперського, а подекуди і шовіністичного світогляду у перелічених країнах по відношенню до своїх сусідів та національних меншин [Мельник, 2014].
      Відносно етимології слова «православ’я», то існує багато варіантів. Втім, будучи ознайомленим із давньослов’янським мовним лексиконом, можна охарактеризувати його як перейняте із язичницької традиції наших предків. Власне православними вони називали себе і свої корінні політеїстичні вірування. Після прийняття християнства за грецьким обрядом вони продовжували себе так іменувати, що і послужило до поширення цього визначення на всіх підконтрольних Константинополю вірян.
      Таким чином, православна традиція теології хоч і передбачала семінарське вивчення схоластики й томізму, але відкинула більшість догматичних положень, визнаних і реалізованих Ватиканом у сфері Служби Божої, Таїнств, церковної ієрархії і т. ін. Натомість була сформована система власних догматів, які відрізнялися суворішим впливом на психологію людини. Фактично була створена справжня ідеологічна система для поширення візантійського впливу у чорноморському регіоні та на Близькому Сході [Кукушкин, 2010]. Однак, остаточна поразка Візантії від турків у 1453 р. (взяття Константинополя) повністю зупинила ідеологічну експансію греків у регіоні. Навпаки вона надала підстави для створення більш сильної та масштабнішої за психологічною дією державницької філософії. Після виокремлення із Золотої Орди її сприйняло Московське князівство, яке модифікувало київсько-константинопольське Православ’я у відповідності до потреб корінного фіно-угорського населення Заліської землі (мєря, чудь, вєсь, іжора, мурома, балтійська голядь та інші племена) [Брайчевський, 2009].
      Отож, Православ’я протягом багатьох століть і навіть станом на сьогоднішній день відіграє державницько-ідеологічну роль у східноєвропейських спільнотах, завдяки чому такі держави як Російська Федерація, Сербія, Греція, Румунія мають змогу обґрунтувати агресивно-політичні тенденції свого суспільного розвитку.
      Це надзвичайно цікава тема для окремого дослідження взаємозв’язків релігії, історії та сучасної геополітики. Варто відзначити, що православ’я, на відміну від католицизму не мало змоги широко розвиватись у теоретичному ключі, адже у більшості випадків виступало в ролі стримуючого фактора (все ж Гумільов небезпідставно називав форму співіснування «хліборобського» та «степового» світу симбіозом) перед ісламом та кочівниками [Гумилев, 2011]. Це зумовлювало необхідність теоретичного розвитку Православ’я у вигляді суспільної ідеології, а не релігійної науки.

Література:
1. Брайчевський М. Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. / М. Ю. Брайчевський. / Вибране. – К., 2009. – 720 с.
2. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. / Л. Гумилев. – М., 2011. – 736 с.
3. Кукушкин Л. С. История православия. / Л. С. Кукушкин. – Х., 2010. – 895 с.
4. Левчук Л. Т. Історія світової культури. / Л. Т. Левчук, В. С. Гриценко, В. В. Єфименко та ін. – К., 1999. – 368 с.
5. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології. / В. М. Мельник. – Вінниця: ВНМУ, 2013. – 256 с. 
6. Мельник В. М. Антропологічна філософія політичного традиціоналізму. / В. М. Мельник. // «Лабіринти реальності»: збірник наукових праць (за матеріалами Міжнародної науково-практичної конференції від 20-21 жовтня 2014 року). – Рубіжне: Видавництво Східноукраїнського національного університету імені В. Даля. – с. 44-46.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости науки
ТЕГИ: история,цивилизация,идеология,культура,Церква,православная церковь,Геополитика,католичество,Рим,католики,католицизм,протестантизм,Мельник,антропология,історія,ідеологія,В. М. Мельник,Віктор Мельник,етнос,Гумилев,Нариси з теорії соціокультурної антропології,соціокультурна антропологія,методология,віра,Римско-Католическая,секти,идеологическая война,теология
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.