Українська радянська культура в ІІ половині ХХ століття

21 декабря 2014, 21:23
0
122

Нелегкий шлях: від русифікації до відродження

         Українська культура завжди переживала нелегкі часи. Вона йшла пліч-о-пліч з історією, була її віддзеркаленням, душою народу. Наша культура пройшла крізь  нелегкі випробовування і ХХ століття не стало виключенням. Воно зустріло українську культуру розвитком освіти та науки за правління Скоропадського, утворенням численної кількості літературно-художніх об’єднань, літературною дискусією 1925-1928 років та ідеєю «азіатського ренесансу» Миколи Хвильового. Далі слідували важкі часи «Розстріляного відродження» та правильного, на думку влади, методу літератури та мистецтва «соціалістичного реалізму».

         ІІ половина ХХ століття зустріла українську культуру явищем під назвою русифікація – сильним інструментом в руках влади . У повоєнні роки відбуваються значні зміни в національно-мовній сфері. Освітні заклади масово переводяться на російську мову викладання. Цією ж мовою дедалі більше користуються партійні і радянські органи, державні установи. Ще одним кроком влади в напрямку русифікації була заміна місцевих кадрів приїжджими, які погано володіли українською мовою та й не вважали за необхідне нею користуватися.  Представники партійного керівництва часто вимагали відмовитися від застосування в засобах масової інформації багатьох українських слів і замінити їх російськими. Тому в пресі чи на радіо, чи взагалі у мовній практиці вживалося багато слів неукраїнського походження. Саме тому нині ми частіше чуємо не аркуш, а лист, не відсоток, а процент та й багато інших подібних прикладів репресованих слів (багно-болото, враз-раптом, гурт-група, пружність-еластичність, себто-тобто, сьогодення-сучасність, шпиталь-госпіталь та ін.).

         У 1978 р. була прийнята постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури, згідно з якою шкільний клас на уроках російської мови поділявся на групи, учителі цього предмету отримували надбавки до зарплати, а вивчення української мови стало необов’язковим.

         Поруч з доволі непростими змінами в освіті на місці не стояла і література. З початком так званої «відлиги» настав період зрушень в культурі та відродження національно-духовного життя України. Виходили нові часописи «Прапор» (1956), «Всесвіт» (1958), запроваджено Державну Шевченківську премію, розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії, а «Літературну газету» перейменовано на «Літературну Україну».

         У 60-х рр. з’являється молода генерація обдарованих митців, так званих «шістдесятників» - письменників, які своєю творчістю боролися за справжні українські культурні цінності, людську гідність і національну свободу. До них належать Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Євген Гуцало, Микола Вінграновський та інші. Цікаво, що першим «шістдесятником» можна вважати тоді ще студента 4 курсу нині Київського національного університету імені Тараса Шевченка Бориса Малігана за його сміливі пропозиції демократизації суспільства.

         З початком політики «перебудови» та «гласності» (ІІ пол. 1980- поч. 1990 рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нового покоління комуністичної еліти. Це політики – М. Горбачов, О. Яковлев; філософи О. Зінов’єв, Ю. Левада, політологи О. Бовін, Ф. Бурлацький, редактори мас-медіа – В. Коротич, Є. Яковлєв та багато інших.

         Шістдесятники сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ – початку ХХ століття. Одним із тих, хто заклав фундамент шістдесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В. Чорновіл, Б. Олійник, В. Симоненко та багато інших патріотичних особистостей.

         Шістдесятники розгорнули активну культурницьку діяльність, яка викликала незадоволення влади і з кінця 1962 року на них чинився тиск, а саме закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «безідейності» та «буржуазному націоналізмові». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.  Частина шістдесятників пішла на компроміс з владою, інші стали дисидентами та відкрито протистояли режиму. Цей рух ледве протримався одне десятиліття і протягом 1965-1972 років був розгромлений, а на учасників чекали численні арешти.

         Цікавою роботою того часу була праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», поштовхом для якої стало проведення у 1965 році репресій проти української інтелігенції. У цьому творі автор з марксистських позицій проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні та доводив, що ще за часів Сталіна компартія перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. За такі сміливі думки влада оголосила цей твір антирадянським, а його поширення, зберігання та й навіть читання – кримінальним злочином. Сам Іван Дзюба втратив роботу, був виключений зі Спілки письменників України і 1972 року був ув’язнений на 18 місяців.

         Великих обертів у ІІ половині ХХ століття набирав український кінематограф. З появою першого звукового фільму «Симфонія Донбасу» у 1930 році подальший його розвиток не припинився. Хоча у 1945-1953 роках українські фільми були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», великою цінністю стала акторська гра і майстерна робота кінооператорів. Саме в цей час на екрані з’являються Михайло Романов, Дмитро Мілютенко та Сергій Бондарчук.

         У часи політичної відлиги стрімко зростає українська кінопродукція. З’являються такі стрічки: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Сон» (1964, Володимир Денисенко), «За двома зайцями» (1961, Віктор Іванов) та інші. У цей час з’являються роботи, які поклали початок феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965). У роки «застою» українське поетичне кіно було визнано архаїчним, а ім’я Довженка та інших великих режисерів згадували з певним презирством. Попри це з’являються нові, варті уваги фільми, наприклад «В бій ідуть одні «старики»» (1972) а також відомі у всьому СРСР «Д’Артан’ян і три мушкетери», «Пригоди електроніка», «Місце зустрічі змінити не можна» та багато інших. Розвивається також неігрове та анімаційне кіновиробництво. Кіно «перебудови» характеризується присвяченістю гострій соціальній тематиці та проблемам тоталітарних режимів (роботи Кіри Муратової та Юрія Іллєнка).

         Якщо ж говорити про 80-90-ті роки ХХ століття, то вони характеризуються відходом у минуле попередньої політики ідеологічного диктату, русифікації та обмеження української культури. Подібні проблеми все ж існували, але цей період можна вважати справжнім національним відродженням.

         Освіта до 1980-х років переживала не найкращі часи. Її розвитку заважали догматизм, підпорядкування волі колективу, насадження комуністичної ідеології та атеїзму. Однак, попри всі недоліки вдалося створити значний науковий і культурний потенціал республіки, всім дітям було забезпечено доступ до освіти, а рівень знань учнів та студентів перевищували показники розвинутих країн. Швидкими темпами в Україні розвивалася професійно-технічна освіта та відчутно розширювалася мережа вищих навчальних закладів.

         Загальною проблемою усієї системи освіти в Україні була русифікація. Наприкінці 1980-х років склалася абсурдна ситуація, коли  в канадському місті Едмонтоні було більше українських шкіл, ніж у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові разом узятих.

         Певними здобутками відзначалася медична галузь, зокрема діяльність М. Амосова, але практична реалізація багатьох наукових розробок була нелегкою справою, що спричинило наукове-технічне відставання України на відміну від інших країн.

         Складно і неоднозначно розвивалися гуманітарні науки. З одного боку, з початком «відлиги» пом’якшилася цензура, з іншого боку, влада не дозволяла торкатися так званих заборонених тем. І все ж, всупереч ідеологічному тиску, українські вчені не переставали працювати в галузях історії, філології та філософії.

         Гідну роль у відродження культури відігравала література та новітній театр. У мистецтві все ще творили у русі «соціалістичного реалізму». У той же час з’являлися митці-авангардисти, зокрема так звані «бойчукісти», які вміло поєднували фольклор та візантійські традиції іконопису у своїх роботах. Загалом в живописі ІІ пол. ХХ століття панували історико-революційна, патріотична і «виробнича» теми.

         Як бачимо, період ІІ половини ХХ століття для української культури став дуже неоднозначним: після короткого періоду хрущовської «відлиги», з середини 60-х років, незважаючи на певні досягнення, очевидною стає глибока системна криза. Проте період національного відродження продовжується у 80-х роках і сподіваюсь, що триватиме й нині. Переживши стільки усього, українська культура просто не має права на загибель чи забуття!

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости науки
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.