Голод продовжував поширюватися півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1890000 осіб, у березні – 3250000, в червні – 4103000. Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення смертних випадків. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні народилося 918 осіб, то вмерло – 5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з'явилося на світ 1199 осіб, а пішло з нього – 7323. Та страшно стає від усвідомлення того, що хліб в Україні, не зважаючи на посуху, був. Його відірвали від голодного рота селянина, робітника, їхніх дітей, відправляючи за межі нашої землі.
Організувавши у 1921- 1923 і в 1932-1933 рр. два голодомори в Україні, більшовицький Кремль зробив це й утретє - у 1946-1947 рр. Старше покоління громадян України добре пам'ятає голод 1946- 1947 рр., але радянська історіографія завжди оминала цю народну трагедію. З нечисленних згадок про неї можна отримати лише куцу інформацію про тяжкі наслідки повоєнної руїни у сільському господарстві, посилені незвичайною посухою 1946 р. у південних областях України. Не згадувалося лише про те, що хліб в УРСР тоді був, як і під час попередніх голодоморів. Але Москва вже вкотре, забираючи хліб у голодного українського селянина, відправляла його на експорт (цього разу, щоправда, не для отримання коштів для форсованої індустріалізації, як це було на початку 30-х рр., а для забезпечення хлібом країн так званої народної демократії).
Понад вісімдесят років минуло з часу голоду 1921- 1923 рр., сімдесят п'ять - від початку голоду-геноциду 1932-1933 рр., шістдесят - з часу голоду 1946-1947 рр., але українці досі не спромоглися на те, щоб про їхню національну трагедію дізнався весь світ та й, за великим рахунком, до кінця не осмислили її самі. Не поставлено належним чином і питання про відповідальність комуністичного Кремля за безпрецедентне нищення української нації.
Загальновідомий факт - після здобуття державної незалежності українська влада на підтримку ініціатив громадськості прийняла низку рішень щодо вшанування пам'яті жертв голодоморів та, зокрема, визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом. Парламенти 10 країн (США, Канада, Естонія, Аргентина, Австралія, Італія, Угорщина, Литва, Грузія, Польща) визнали Голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду проти Українського народу.
Проте, чи усвідомили ми що відбувалося з нашим народом, нашими дідами та прадідами? Чи пройнялися ми духом цієї трагедії? Чи заділо нас «за живе» відношення до нашого народу, нашої нації... взагалі, до людей?
Наш святий обов'язок перед минулим – вшанувати пам'ять загиблих. Встановити пам'ятники, запалити свічки, прочитати молитви, впорядкувати могили, розповісти про них нашим дітям. Але це далеко не все. Голодомор не є проблемою тільки минулого – він є проблемою сучасних українців і буде проблемою прийдешніх поколінь, якщо ми не зробимо висновки.
І головне – пам’ятати! Пам'ять про жахи голоду перетворилася на біль і страх, які глибоко засіли у душі кожного, хто пережив 1930-ті роки, і передавалися далі на генетичному рівні. Отже, усвідомлювати і пам’ятати так, як це тыльки можливо… так, як це вдається нашим прадідам, тим хто пережив голод, хто бачив цей жах на власні очі, а не просто лише тоді, коли «положено». Якщо будемо пам’ятати ми, наші діти, онуки, наше майбутнє покоління, то я впевненна більше такого ми не допустимо! А та рана, яка залишилася у серці кожного після цих подій буде довго «нити», проте дивлячись на наших дідів-прадідів, яких ми повинні вшановувати, поважати і оберігати, бо вони і так багато натерпілися, я можу сказати точно - український народ може здолати усі перешкоди і завоювати достойне місце в світі!