Хліб чи жуйка?

Українська незалежність. Спогади і роздуми. Дмитро Павличко.

Кожна людина завжди відчуває брехню. Читаючи твори від античності і до сучасності ми завжди знаємо хто говорить правду, а хто бреше. Ясно також ми відчуваємо смак пропаганди. Він чимось нагадує жуйку, яка хоча має приємний смак і перебиває відчуття голоду, проте не робить нас ситими.

         «У 45-му році ми були таким ж фашистами як і німці, як уся підкорена Європа. Люди плакали, коли приходили червоноармійці, адже все нажите вивозилось «на потреби військових». Проте у книжках написали зовсім інше: “Від смертельної небезпеки спасла людство Червона Армія. Солдат Сталінграду все бачив, усе пам’ятає і знає, що фашизму – кінець.” Але хто зараз розкаже, як усе було насправді? Хто згадає, що українських вояків саджали у тюрми, за те, що вони носили вишиті сорочки?!» – питає Дмитро Павличко, український письменник, громадський діяч, патріот. Йому, як національно-свідомій людині, відомі усі реалії життя українця у «совєтський» період.

         «У 1937 році батько віддав мене у польську школу. Він тоді влаштувався на роботу до поляків колоти каміння, бо нас було п’ятеро дітей і всім треба було вчитись. Я не розумів чому маю навчатись разом з жидами та поляками, а він просив не питати. – розповідає Дмитро Васильович. – В тій самій школі були перші національні утиски, коли вчителька навмисне змушувала читати віршика про поляків. Я тоді заперечив, що я українець, і що не робитиму цього, а вона вдаривши мене по пальцях лінійкою, глянула у вічі і сказала: “Ти русін. Ти не українець.”» Саме тоді у майбутнього поета зароджується бажання висловлювати свою громадянську позицію на папері – він починає писати вірші. «Я був такий зарозумілий, багато творів знав напам’ять, і вже з другого-третього класу почав писати. Часто дуже дівчатам любовні віршики складав.» – усміхається письменник.

Дмитро Павличко виховувався за нових часів, за часів «підпільного» підняття національної свідомості. «У моєму селі кожного року 9 березня в народному домі був шевченківський вечір і от одного разу мене навіть запросили і запропонували продекламувати вірша. За нами тоді ще стежив польський жандарм, щоб ми не співали «Ще не вмерла Україна», бо то було заборонено. Проте ми заспівали. І як заспівали офіцер встав струнко і віддав нам честь! Ще й одним оком дивився чи не бачать його інші жандарми.» – згадує письменник.

У літературній діяльності Павличка виражається його трепетне відношення до української мови. Іноді правда доводилося і Леніна у віршах возвеличувати і від партії виступати на студвечорах. Але колись на одному з таких вечорів поет не витримав. «Я в них питаю, чому ж ми у Львові, в університеті Франка слухаємо лекції російською мовою?» За це він отримав догану і його ледь не вигнали з університету. Спасли вірші про Леніна. «Прорадянська поезія захищала мене як той щит, дозволяла продовжувати розвивати мої справжні ідеї.»

Коли у кінці 80-х років почала хитатись імперія, Павличко вирішив, що прийшов час відроджувати українську мову в масах, адже наша мова тоді була розтоптана, усунена з побуту, забута. Саме тоді з візитом у Київ прибув генеральний секретар ЦК КПРС Горбачов. Була організована зустріч зі спілкою письменників де крім Павличка були ще Олійник, Гончар та Драч. «Я запитав у Михайла Сергійовича чи бачив він по всій Україні хоча б один напис українською мовою. Процитував Леніна, який казав, що справжній український комуніст має розмовляти українською мовою і спитав, хіба ж ми його не поважаємо? Тоді ми прямо сказали, що хочемо партію, яка б нас українізувала.» Тодішня розмова майже нічого не змінила, проте стала віщою для історії України – напророкувала створення Конституції, а значить і визнання незалежності.

За кілька років після цієї визначної зустрічі на столі у Леоніда Кравчука – нашого першого президента, лежав акт по проголошенню України. «Я написав там перше речення, яке звучало так: “Виходячи з страшної ситуації, – розвалу СРСР, ми маємо прийняти певні дії.”»

Тоді здавалось, що всі труднощі подолано, що ось вона наша незалежна Україна. Так, незалежна. Проте чи вільна?

«Наша війна з Росією почалась не цього лютого, ні. Вона почалась багато століть тому, ще з Московії, котра нищила нас. І ми весь час маємо бути готовими до вирішального бою. Ми маємо вистояти проти тисяч танків, що може до нас проїдуть, але назад не повернуться. Я б і сам пішов на війну, але не хочу влаштовувати цирк, виглядати смішно.»

 Війна йде тисячі років. В першу чергу війна за мізки, за душі людей. І в цій безупинній гонитві перемагає той, хто говорить правду. Не той, хто хоче керувати світом і готовий заради цього змушувати людей жувати гумку брехні, пропаганди та злості, а той, хто дозволяє їм самостійно обирати, шукати і виокремлювати правду, як гідну насінину серед купи гнилих. Помилитись дуже легко. Але, якщо ми спиратимемось на вічні, непохитні цінності, ми переможемо і з гідністю куштуватимемо, вирощений на власному полі, смачний хліб, а не руйнуватимемо власний організм хімічними домішками, що випалюють розум.