Чи може існувати цензура в епоху електронної культури?

27 августа 2014, 02:03
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
49

Кожне суспільство на різних стадіях свого розвитку визначає міру інтелектуальної свободи своїх громадян.

Одним із дієвих інструментів суспільно-політичного впливу залишається цензура. У широкому значенні під цензурою розуміють, по-перше, інститут політико-ідеологічного контролю, який здійснює державний апарат, і, по-друге, соціальний інститут, що сприяє підтриманню значимих для суспільства традицій (релігійних, моральних, естетичних).

У 1990-ті роки в суспільстві домінувало негативне ставлення до цензури як механізму насилля, придушення свободи думки й слова, можливості самовираження.

Відповідно до ст. 34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Відповідно до Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992 № 2657-XII, право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб'єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. «Кожен  має  право на інформацію,  що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації,   необхідної  для  реалізації  своїх  прав,  свобод  і законних інтересів. Реалізація права  на   інформацію   не   повинна   порушувати громадські,  політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб» (ст.5). Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону, «Право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки,  територіальної цілісності або  громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення,  для захисту репутації або прав  інших  людей, для запобігання розголошенню інформації,  одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя». Ст. 24 закону (ч. 1) містить імперативну заборону цензури: «Забороняється   цензура  -  будь-яка  вимога,  спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, узгоджувати інформацію  до   її   поширення   або   накладення   заборони   чи перешкоджання  в  будь-якій  іншій формі тиражуванню або поширенню інформації. Ця заборона  не  поширюється  на  випадки,   коли   попереднє узгодження  інформації здійснюється на підставі закону,  а також у разі накладення судом заборони на поширення інформації».

Відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»  від 16.11.1992 № 2782-XII «Свобода  слова  і  вільне  вираження у друкованій формі своїх поглядів   і   переконань   гарантуються  Конституцією  України  і відповідно  до  цього  Закону  означають право кожного громадянина вільно  і  незалежно  шукати,  одержувати,  фіксувати,  зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію  за  допомогою  друкованих  засобів масової інформації. Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ,  організацій або посад для цензури масової інформації» (ч.ч. 1-2 ст. 2).

Таким чином, законодавець прагне знайти баланс (хоча б і хиткий) між гарантією права на свободу слова та захистом громадян від небезпечної чи/і забороненої інформації.   

Розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій, глобалізація інформаційних та економічних процесів, створення культури віртуальної реальності призводить до появи нових незалежних джерел інформації, нових суб’єктів комунікаційних процесів, правовий статус яких не визначений, до формування інформаційних відносин нового типу.

Рівень правовідносин у сфері розповсюдження інформації змінився настільки, що вимагає зміни підходів до правового регулювання. Спеціалісти все частіше стверджують, що в зв’язку з розвитком цифрових технологій необхідне вдосконалення законодавства, орієнтованого на застарілі моделі правового регулювання (Телекоммуникации и право: вопросы стратегии / под ред. Ю.М. Батурина. М., 2000. (Журналистика и право; Вып. 26)).

Насамперед необхідно з'ясувати: кому адресована заборона зловживання свободою слова? Відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» суб'єктами відповідальності (якщо нема підстав для звільнення від відповідальності) за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації (зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації) нарівні з авторами інформаційних матеріалів, що  порушують  цей  Закон,  є журналіст редакції,  її  редактор  (головний  редактор)  або  інші особи, з дозволу яких ці матеріали було поширено.

Однак в епоху розвитку електронної культури ці поняття набувають нового змісту.

Останнім часом усе популярнішими стають форми так званої «горизонтальної» комунікації, коли інформація розповсюджується не професійними журналістами, ЗМІ чи органами державної/муніципальної влади, а безпосередньо самими користувачами. Блоги й чати перетворюються у живий простір суспільної думки. Чимало Інтернет-видань та медіахолдингів надають «майданчики» для створення Інтернет-блогів та дозволяють читачам публікувати власні новини. Фактично триває масове розповсюдження інформації людьми-непрофесіоналами, що не мають елементарних навиків роботи з інформацією та не мають визначеного правового статусу в інформаційній сфері. Блогосфера часто-густо стає об’єктом маніпуляцій, коли раптом відбувається викид «сенсаційних фактів», користувачі, що не вміють працювати з інформацією, не провіряють її, не здатні критично осмислити нові повідомлення, при цьому миттєво розповсюджують їх у власному середовищі, сприяючи тим самим поширенню завідомо неправдивої інформації.

Навряд чи хтось на момент прийняття основного законодавчого масиву в сфері інформаційного права серйозно підозрював про можливості мережі Інтернет – абсолютно нового механізму розповсюдження інформації, за допомогою якого всяка особа, без професійних навичок та організаційно-технічних можливостей, зможе розповсюджувати («тиражувати») масову інформацію. Крім того, автор мережі стане завуальованим чи фізично недоступним (утім, у законодавстві низки країн закріплений обов’язок автора ідентифікувати себе: для цього користувачі проходять процедуру реєстрації, вказуючи адресу електронної пошти).

Іншою вагомою проблемою є визначення правового статусу джерел, що розповсюджують інформацію в Інтернеті. Їх можна умовно класифікувати на такі види:

1) Офіційний сайт зареєстрованого друкованого видання, теле-, радіокомпанії. На сайтах таких ЗМІ, як правило, представлено електронну версію друкованого видання, архіви, в яких можна знайти попередні випуски. Від паперового чи аудіо- варіанту вони відрізняються великим обсягом представлених матеріалів, оперативністю, наявністю гіпертекстових посилань, можливістю обговорення матеріалів в інтерактивному режимі.

2) Видання, офіційно зареєстровані як ЗМІ, але існують лише в електронній версії.

3) Офіційні сайти органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

4) Сайти, блоги, чати, живі журнали, інші доступні інформаційні ресурси, які не мають правового статусу ЗМІ.

Саме четверта група джерел інформації найбільш контроверсійна. Вказані інформаційні об’єкти є достатньо новими, їх правовий статус досі незрозумілий, необхідність включення їх до орбіти правового регулювання очевидна.

На сайтах публікується велика кількість різноманітної інформації, зокрема й відверто порнографічного змісту, недостовірно чи a priori наклепницької, яка сприяє розпалюванню національної ворожнечі, стосується тероризму або містить заклики до насильницького, антиконституційного повалення органів державної влади (відповідно до ст. 28 («Неприпустимість зловживання правом на інформацію») Закону України «Про інформацію», інформація  не  може  бути  використана  для  закликів  до повалення    конституційного    ладу,   порушення   територіальної цілісності України,  пропаганди  війни,  насильства,  жорстокості, розпалювання міжетнічної,  расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини. А стаття 3 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» деталізує наведену заборону, вказуючи, що друковані засоби масової інформації в Україні не можуть  бути використані для: закликів  до   захоплення    влади,    насильницької    зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, насильства та жорстокості; розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі; розповсюдження   порнографії,   а   також  з метою  вчинення терористичних  актів  та  інших кримінально караних діянь).

У низці випадків дії, що порушують інтереси особистості, суспільства чи держави за посередництва мережі Інтернет, розглядаються як протиправні й протизаконні, але інколи, незважаючи на очевидну соціальну шкоду суспільним інтересам, однозначну юридичну кваліфікацію цим діям дати не можна: законодавчий перелік засобів масової інформації закінчується дефініцією «інші засоби масової інформації», не містячи вказівок на Інтернет-сайти. Переважна більшість сайтів у мережі Інтернет не реєструються як засоби масової інформації, тому проблема законності розповсюдження масової інформації того чи іншого змісту залишається відкритою.

Можна виокремити два підходи до правового регулювання розповсюдження масової інформації в Інтернеті.

Перший підхід полягає в тому, що до Інтернет-джерел необхідно застосовувати інструментарій правового регулювання, що діє у сфері масової інформації, самі Інтернет-джерела визнати засобами масової інформації, їх авторам надати правовий статус журналістів і редакторів: «Такі форми комунікації, як блоги, форуми, електронні версії преси є публічною інформацією, яка повинна регулюватися тими ж законами, що й теле-, радіопростір та друковані видання. Навряд чи в цьому випадку доцільно говорити про цензуру – йдеться про створення єдиного законодавчого поля для всіх джерел інформації» (Арешев А.Г. Новые средства массовой информации: в поисках оптимально-го баланса // Конфликты в информационной сфере: матер. теоретич. семина-ра Сектора информационного права ИГП РАН 2008 г. М., 2009. С. 121).

Другий підхід передбачає перенесення акценту в регулюванні ЗМІ з форм розповсюдження інформації на вимоги до контенту – змісту інформації. У близькій перспективі має відбутися зміна векторів правового регулювання: від правової відповіді на запитання «як?» до відповіді на питання «що?». На етапі розвитку «як» головним було регулювання технологічних та організаційно-правових форм, за допомогою яких інформація спрямовується до споживача. Етап розвитку «що?» формулює змістовні запитання, насамперед про якісну сторону інформації (контент), про механізм реалізації права на свободу слова, захист від зловживання цією свободою (Монахов В.Н. СМИ – что день грядущий им готовит? // Теоретические проблемы информационного права. М., 2006. С. 67).

У будь-якому разі, не завжди вдається знайти автора розміщеної на Інтернет-сайтах інформації та притягти його до відповідальності. Останнім часом обговорюється інша модель контролю за розповсюдженням інформації в Інтернеті. Як відзначає Є. К. Муреніна, екранна культура змушує нас задуматися не лише про взаємовідношення цензури з користувачем екранної системи, одержувачем інтернет-інформації: «Змінюється сама парадигма взаємовідносин цензури з суспільством. Цензура змушена спілкуватися не з автором, а з реципієнтом зафіксованої в Інтернеті інформації. Анонімність чи фізична недоступність автора в силу географічної ізоляції континентів та різних державних правових полів змінює правила цензурної гри. Оскільки інформаційний продукт уже відбувся, надісланий і став елементом непідконтрольної публічної системи глобального масштабу, залишається один спосіб захисту – не допустити інформацію до споживача, встановити бар'єр на технічному етапі проходження інформації, застосувати фільтрацію як захист від інформації» (Муренина Е.К. Парадоксы цензуры в эпоху электронной культуры // Цензура как социокультурный феномен. Саратов, 2007. С. 343).

У зв'язку з розповсюдженням забороненої інформації різних видів в Інтернеті виникає питання про покладення відповідальності за розміщення протизаконної інформації на провайдерів, оскільки саме провайдер має найбільше організаційних та технічних можливостей для нейтралізації подібних правопорушень, відключаючи або блокуючи користувачів та їх ресурси. Для того, щоби провайдери могли контролювати зміст контенту, пропонується законодавчо закріпити їх право на проведення перевірок та блокування інформації, розповсюдження якої заборонене. Якщо ж провайдер не може самостійно вирішити питання про законність (незаконність) інформації, то він звертається до компетентних органів. У цьому випадку провайдер буде фактично здійснювати превентивну цензуру в межах обслуговуваного ним інформаційного простору: «Межі реалізації прав чи обов’язків інформаційних провайдерів з контролю за відносинами спираються, з одного боку, на заборону цензури, з другого – на ситуацію впливає той факт, що ніхто, крім них, не може технічно припинити правопорушення, здійснене їхніми користувачами (клієнтами). Також важливо й те, що саме інформаційні провайдери при розслідуванні правопорушень мають можливість надавати технічну інформацію про обставини подій в мережі Інтернет» (Наумов В.Б. О современных процессах в сфере правовой защиты свободы слова в сети Интернет // © 2007, Виктор Наумов).

Міжнародна практика виходить з того, що провайдери не підлягають відповідальності за розміщення протизаконної інформації. За рекомендаціями представника ОБСЄ «провайдер не повинен притягуватися до відповідальності лише за передачу чи розміщення контенту» (Рекомендации представителя ОБСЕ по вопросам свободы СМИ // Спра-вочник по свободе массовой информации в Интернете. Вена, 2004. С. 15).

Висновки. Державний контроль за змістом розповсюджуваної інформації, який передбачає ті чи інші форми цензури та методи впливу на громадян, існує різною мірою в усіх країнах. З появою нових незалежних джерел інформації актуалізуються проблеми узгодження приватних та суспільних інтересів, і кожного разу доводиться повертатися до запитання про те, хто і як здійснюватиме цей контроль, які законодавчі основи для напрацювання охоронних критеріїв, які механізми впливу на масову свідомість через формальні й неформальні обмеження регулювання інформаційного простору культури вважатимуться прийнятними на даному етапі суспільного розвитку.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости науки
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.