Боже й Кесареве, або Як «ребра Церкви тріщать в обіймах держави»

23 августа 2014, 17:35
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
19

Церква існує водночас в історії та вічності, вона є і вічним миром, і нескінченно війною.

Як осмислює себе сама Церква?

Земна доля Церкви вкрай трагічна. Бог явився на землю в образі людини: одне лише сприйняття такого факту (спокуса для іудея, безумство для елліна) вимагало неймовірного зусилля розуму, справжнього перевороту свідомості та болісного перетворення всієї людської природи, і кожний з цих етапів «другого народження» всіяний кістьми людських помислів і падінь. Церква – тіло Христове, містична основа світу, духовне серце світу, для якого немає меж на небі чи землі. Все сотворене має стати причетним до Божого буття. Церква, кинута в епіцентр хаосу й розпаду, покликана перетворювати грішний світ та вести його до спасіння; такі її містична самосвідомість та історична місія. Утім, містичний та історичний аспекти природи й буття Церкви суперечать земній реальності – обмеженій, темній, утопленій в самолюбстві й ворожості; сама Церква складається з людей земних, обмежених, лише частково причетних до її сакральності. Часто важко відрізнити Церкву від її «темного двійника», її інфернальної тіні. Єдиним гарантом того, що ворота пекла не подолають Церкву, а її історична місія буде виконана, залишається її вічний стержень – Сам розіп’ятий у земній реальності Бог, єдине неперехідне «небо на землі». Церква є тілом, главою якого є Христос. Месія відмовився стати земним царем та заснував Церкву Свою як простір горішнього світу в світі земному. Та вже через три з половиною століття Церква погодилася стати земною царицею, промінявши небесне первородство на спокуси царського двору.      

Зародившись як мала іудейська секта, новозавітня Церква проголосила – спершу пошепки в катакомбах, згодом усе гучніше й гучніше – свою добру звістку про спасіння людини з пітьми природи. Цезар великої імперії, що об'єднав практично ввесь середземноморський і близькосхідний світ, фактично визнав християнство офіційною релігією. Після трьох віків підпілля та страху Церква не просто являлася світу, але являлася тріумфально – як переможниця. Переосмислення настало в 355 році на Міланському соборі, коли роздратований нескінченними спорами своїх єпископів імператор Констанцій (син Константина) вдарив мечем по столу, крикнувши: «Моя воля – от ваш канон», та вже було пізно: з тих пір, за одним дотепним висловом, ребра Церкви постійно тріщали в обіймах держави. Звісно, перетворення Церкви Христової в імперську відбулося не відразу. Перші християнські общини не нагадували майбутні імперські собори й ієрархії. Християни не будували храмів («ви самі храми духу, що в вас живе»), цураючись клерикалізму: «А ви не називайтесь учителями, бо один у вас Учитель – Христос, всі ж ви – браття; і батьком собі не називайте нікого на землі, бо один у вас Отець, Який на небесах; і не називайтесь наставниками, бо один у вас Наставник – Христос. Більший із вас хай буде вам слугою: бо хто підносить себе, той принижений буде, а хто принизить себе, той вознесеться» (Мт 23:9-12). Перші християнські общини були радше зібраннями друзів, які відчували себе новим народом, новими людьми, покликаними жити за іншими законами. Лише з ІІ століття у християн з'являються храми та ієрархія, що постійно ускладнювалася. Здавалося, ще недавно Тертуліан говорив про християн як «громадян неба», для яких «всяка батьківщина – чужина й всяка чужина – батьківщина». Та вже через рік після появи Міланського едикту про віротерпимість (313 р.), який виводив Церкву з підпілля, єпископський собор в Арелаті (314 р.) піддає анафемі всіх, хто ухиляється від служби в імперській армії. Євсевій Кесарійський описує, як учасники Нікейського Собору, що нещодавно зазнали гонінь Діоклетіана, подивляючи почесті від імператора, міркували: «Чи не наступило вже Тисячолітнє Царство, обіцяне Іоанном?» Римська імперія стане християнською й поширить світло Христове по всьому світу – мрія, що заворожила єпископів. Імператора ж християнство привабило насамперед своїм універсалізмом («ні іудея, ні елліна»). Для буття Церкви визнання її Римською імперією та визнання нею імперії стало поворотним, головним кроком її історичного буття на всі наступні півтори тисячі років. За правління Юстиніана стається неминуче – формулюється офіційний принцип відносин держави й Церкви: священство й царство походять з одного Джерела, причому одному довірено управляти людським (світським, тілесним), другому – божественним (духовним) світом. Йдеться, власне, про відому теорію «симфонії», що утверджує імперський світ, як Трійця: Бог-Пантократор і дві його руки – священство й царство, які впорядковують, відповідно, божественні й людські справи, - охоплюючи при цьому все людське буття без залишку. Згодом цей абсолютистський теократичний ідеал буде виражений ще більш зримо: священство уподібниться душі, царство – тілу імперії; здійснюється урочистий «містичний шлюб» Церкви й Імперії, в якому двоє стають «однією плоттю». У теорії «симфонії» Церква фактично відмовляється від свого тіла, яке заміщується тілом імперії.

Союз з державою веде Церкву до небаченої земної могутності та всесвітнього поширення християнства, насаджуваного, однак, як на Заході, так і Сході, головно вогнем і мечем. Онтологічні перспективи Церкви звузилися: перед вільною були відкриті небо й земля, тепер же вона обмежувалася рамками імперії; услід за падінням самосвідомості Церкви сама християнська імперія скорочується,як шагренева шкіра, поки від неї не залишається лише Константинополь – як пам’ятник колишній вселенській мрії. Виникнуть грандіозні рухи Відродження й Реформації. Виникне новий європейський політичний світ, розколотий на Захід і Схід. У Візантії та Московії теократичний характер держави ніколи не піддавався сумніву. І в синодальний період, служачи, по суті, світській державі, Російська церква продовжувала відчувати себе імперською по духу. Думка католицьких і протестантських теологів кружляла між словами апостола Павла про «всяку владу від Бога» та євангельським «віддайте Богові Боже, а кесарю кесареве», прагнучи знайти ідеальну модель відносин церковної й державної влади. Лише ХІХ століття – століття падіння колишніх ідолів та кумирів – змусило глянути на звичні речі новим поглядом.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости науки
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.