Червоне століття

21 августа 2014, 21:32
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
27

«Не тільки комуністи, але і всі соціалісти – вороги свободи, бо для них особистість людська зникає перед цілим» (В. Вернадський).

У середині ХІХ століття в «Маніфесті комуністичної партії» засновники нового руху Маркс і Енгельс написали страшні слова: «Привид бродить по Європі, привид комунізму». Чому саме привид, примара, міфічна істота, що приходить до людей з «того світу»?

У роки «революції» та громадянської війни, в перші півтора десятиліття комуністичної влади склалась особлива філософія терору, що заміняла собою правові норми (sic! – саме комуністичної, а не радянської влади. Вислів «радянська влада» міцно увійшов до політичної риторики комуністів, але він завжди був беззмістовним – влада більшовиків ніколи не була владою «рад», ніяким «радам» не була підзвітна і підконтрольна; на місцях владними органами завжди були всякі ревкоми, комбіди тощо, а в умовах громадянської війни – органи армії («реввійськради») та ЧК. Всі владні структури були підпорядковані більшовицькій партії. Зрештою, вислів «радянська влада» має негативне значення – він підкреслює, що джерелом влади є не народ як ціле з усіма верствами та класами, а лише окремі класи, та й то різною мірою. Навіть у разі заміни термінів «Ради» і «радянська влада» на «Совіти»/ «Совєти» лише підкреслюється російське походження комуністичної диктатури й ігнорується її соціально-політичний характер).  

Всім відомо від Горького, як Ленін любив Бетховена. «Ничего не знаю лучше “Apassionata”, готов слушать ее каждый день. Изумительная, нечеловеческая музыка. Я всегда с гордостью, может быть, наивной, думаю: вот такие чудеса могут делать люди!

И, прищурясь, усмехаясь, он прибавил невесело:

- Но часто слушать музыку не могу, действует на нервы, хочется милые глупости говорить и гладить по головкам людей, которые, живя в грязном аду, могут создавать такую красоту. А сегодня гладить по головке никого нельзя – руку откусят, и надобно бить по головкам, бить безжалостно, хотя мы, в идеале, против всякого насилия над людьми. Гм-гм, - должность адски трудная!» (Горький М. Собрание сочинений. – М., 1952. – Т. 17. – С. 39 – 40). 

Бетховена грав Леніну в еміграції лікар М. С. Кедров, коли приїжджав з Росії. Після революції Кедров завідував у ВЧК Особливим відділом. За даними С. П. Мельгунова, видатного російського правозахисника, мужності якого ми завдячуємо унікальним матеріалам, що дозволяють зрозуміти трагедію російської демократії, Кедров і його друга дружина Майзель-Кедрова в Архангельську особисто розстрілювали десятки і сотні людей, в тому числі гімназистів. За «шпигунство» в Бутирку відправлялись навіть восьмирічні хлопчики.

Мельгунов цитує доповідну записку Дзержинського до Ради Народних Комісарів від 17 лютого 1922 року: «В припущенні, що одвічна стара ненависть революційного пролетаріату до поневолювачів мимоволі виллється в цілий ряд безсистемних кривавих епізодів, причому збуджені елементи народного гніву зметуть не тільки ворогів, але й друзів, не тільки ворожі і шкідливі елементи, а й сильні і корисні, я намагався провести систематизацію карального апарату революційної влади… Надзвичайна комісія була не що інше, як розумне скерування караючої руки революційного пролетаріату» (Мельгунов С. П. Красный терор в России. – С. 44). Посилання на стихію народної ненависті С. П. Мельгунов розцінив як спробу чекістів зняти з себе відповідальність за терор, ініційований комуністичними вождями.

Видається, що Дзержинський тут, попри усю революційну риторику, щирий і говорить правду: в цьому і полягав перехід від терору «без компасу» до терору «з компасом», від «некультурного терору» до «культури терору». ВЧК прагнула керованого терору для централізації волі до опору «експлуататорських класів» і «дрібної буржуазії» через жахи масових розстрілів і концентраційних таборів. У Харкові перед Денікіним господарем сотень життів був комендант ЧК Саєнко, що, завжди наче в хмелю, цілодобово мучив людей за допомогою кинджала і револьвера, влітав у камери, увесь забризканий кров'ю, з криком: «Видите эту кровь? То же получит каждый, кто пойдет против меня и рабоче-крестьянской партии!» (Мельгунов С. П. Красный терор в России. – С. 123). Про кошмари київських підвалів ЧК 1919 року, в часи, коли українську ЧК очолював Лаціс, розповів звіт сестер російського Червоного Хреста міжнародному Червоному Хресту в Женеві. Жахливі картини відкрилися після заняття денікінцями Одеси влітку 1919 року: кайдани, темний карцер, різки, нагайки, палиці, стискування рук кліщами, підвішування і т. п.  

Про роман «Два мира» Володимира Зазубріна, сибірського письменника-комуніста, Ленін, за словами М. Горького, сказав: «Очень страшная, жуткая книга…» У 1937 чи 1938 році Зазубріна розстріляли; повість «Щепка» збереглася у відділі рукописів Ленінської бібліотеки і опублікована 1989 року в «Сибирских огнях» (№2) і «Енисее» (№1). Головна дійова особа повісті – голова Губчека Срубов –спускається в підвал, щоб керувати розстрілом чергової партії ув’язнених.  Він хоче створити машину, яка б швидко, бездоганно і анонімно убивала б засуджених. Срубов безмежно відданий Революції, яку сприймає як «бабу беременную, русскую, широкозадую, в рваной, заплатанной, грязной, вшивой холщовой рубахе» - він любить її такою, якою вона є: «Чека есть орудие классовой расправы. Поняли? Если расправы, так, значит, не суд… Для нас важнее всего социальное положение, классовая принадлежность».  Врешті Срубов божеволіє, його місце займає Соломін.

О. І. Солженіцин в «Архіпелагу ГУЛАГ» цитує рідкісні видання тієї пори, де з дивовижною безпосередністю викладено всю філософію терору. Ось що писав тодішній голова Реввійськтрибуналу Республіки латиський комуніст К. Х. Данішевський: «Революційні військові трибунали – це насамперед органи знищення, ізоляції, знешкодження і тероризування ворогів Робітничо-Селянської вітчизни і тільки в другу чергу – це суди, що встановлюють ступінь винності даного суб’єкта. Розстріл «не може вважатися покаранням, це просто фізичне знищення ворога робітничого класу». «Революційний військовий трибунал – це необхідний і вірний орган Диктатури пролетаріату, який повинен через нечуване розорення, через океани крові і сліз провести робітничий клас… в світ вільної праці, щастя трудящих і краси» (Данишевский К. Х. Революционные военные трибуналы. – М., 1920. – С. 39, 59).

Наприкінці 20-х років ХХ століття і опозиціонери-троцькісти, і соціал-демократична російська еміграція багато писали про можливість термідоріанського перевороту в СРСР. Якби впродовж року чи двох Сталін (за влучним спостереженням М. Поповича):

- розстріляв керівництво партії, армії і ЧК-ОГПУ, майже всіх учасників усіх партійних з’їздів, залишивши десяток нешкідливих старих більшовиків (у вузькому колі партійної верхівки знали про зізнання Сталіна, що якось вирвалось у нього на підмосковній дачі в Зубалово, коли вони з сусідами Каменєвим і Дзержинським попивали вино: «Найкраща насолода – намітити ворога, підготуватися, помститися як слід, а потім піти спати» [Троцкий Л. Ссылка, высылка, скитание, смерть // Знамя. – 1990. - № 8. – С. 117])   ;

- зламав опір непокірних регіонів, зокрема України, виморивши голодом декілька мільйонів людей (у статті «Знехтувана дійсність Голокосту» на сторінках «Критики» (число 9 – 10 (143 – 144) за вересень – жовтень 2009 року), Тимоті Снайдер збивав читача з ніг логікою невблаганного факту та мовчазною переконливістю статистики: «Найбільшу акцію Великого Терору, операцію 00447, спрямовано головно проти «кулаків», тобто селян, які вже зазнали утисків під час колективізації. Ця операція забрала 386 798 життів. Із декількох національних меншин, що разом становили менше ніж два відсотки від радянського населення, вийшла понад третина загиблих у Великому Терорі… Із 681 692 страт начебто за політичні злочини у 1937 та 1939 роках, операції проти куркулів та націоналів забрали 633 955 – понад 90%. Цих людей потай розстріляно, закопано у ямах і забуто»);

- повернув відмінені революцією паспорти і прописку, заборонив селянам виїжджати зі своїх сіл і обіклав їх трудовими повинностями щодо великих державних латифундій і продовольчими та грошовими податками;

- повернув офіцерські та генеральські звання, стару уніформу та золоті погони;

- проголосив себе генералісимусом, а народних комісарів – міністрами;

- розпустив Комінтерн;

- повернув ідеологію російського патріотизму, а євреїв усунув від керівних посад і проголосив боротьбу проти сіонізму та космополітизму

- то, поза всякими сумнівами, політичні акції Сталіна були б названі переворотом. Чи це й був той термідор, про який писалося й говорилося?

Видається, що на ствердну відповідь є всі підстави. Масова політична партія як головний засіб маніпулювання народом – одна з головних ознак тоталітаризму ХХ століття. Перетворення ВКП (б) на масову партію було частиною «організаційного плану», задуманого, за словами Кагановича, на одному з пленумів ЦК того часу, 1929 року. Наприкінці 1930 року Сталін поставив перед секретаріатом ЦК нову задачу: перейти від керівництва політичними кампаніями до повсякденного оперативного зв’язку з районами, щоденно підмічаючи всі факти і керуючи всіма проявами життя суспільства. Нова масова партія була покликана виконувати накази і тотально керувати повсякденним життям мільйонів.

З 28 грудня 1928 року до 4 січня 1929 року проходила перша Всесоюзна конференція істориків-марксистів, що прийняла ряд важливих ідеологічних рішень під свіжим враженням від Шахтинської справи. Зручно скористатися зі статті відомого радянського історика М. Нєчкіної в «Малій радянській енциклопедії» (Нечкина М. Россия // МСЭ. – М., 1930. – Т. 7. – С. 427-428), лаконічно сформульованої і розрахованої на масового читача. «Росія – кол. назва країни, на території якої утворився Союз Радянських Соціалістичних Республік… В історичних працях часто вживається термін «Росія» для позначення сукупності розрізнених і ворогуючих між собою феодальних князівств, областей і т. д., що існували на території майбутньої Росії з 8-9 ст. Всі ці соціально-політичні утворення дворянсько-буржуазна історіографія штучно об'єднала в єдине національно-державне ціле і витягувала в одну еволюційну лінію; така схема обслуговувала класові цілі дворянства і буржуазії, які прагнули довести «вічність» і «непорушність» основ самодержавної Росії. Вживані в такому сенсі вирази «історія Росії», «російська історія» крім того прикривають і виправдовують колоніальну політику пригноблення і насильства російського самодержавства щодо неросійських народностей; тому сама назва «російська історія» насичена великодержавним шовінізмом і не може бути прийнята марксистською історіографією. Термін «російська історія» є контрреволюційний термін, одного видання з трикольоровим прапором… Жовтнева революція і одне з її найбільших завоювань – утворення СРСР – є центром досліджуваного історичного процесу. Кожен народ СРСР входить в цей процес не з того моменту, коли колоніальна політика царської Росії шляхом насильства і загарбання вела його в межі кріпосницької російської держави, а з початкового моменту своєї історії. Розглядаючи всі ці історії як щось сукупне, об’єднуване в майбутньому історичному процесі створенням соціалістичного союзу, ми приходимо до необхідності встановлення особливої схеми «історії народів СРСР», заповненої іншими темами і набагато багатшим класовим змістом, ніж давніша «російська історія». Історія народів СРСР повинна початися історією найдавніших народів, що входять в даний момент до складу Радянського Союзу, тому не Подніпров'я, а Кавказ є місцем початкової історії народів СРСР. Однією з найдавніших країн цього регіону є Грузія, історія якої заходить далеко в глиб часів».

Як жорстко, але справедливо прокоментував зміст цієї «академічної» статті Мирослав Попович, «не так вражає підлабузництво, як уся в цілому дебільність писань, що від них віє якимось шизоїдним кошмаром. Говорити про русинів часів Володимира або грузин часів Саакадзе як про «народи СРСР» може тільки божевільний або повний ідіот. Не хвороблива «зверхідея», а безмежний примітивізм найбільше характеризують «духовне життя» епохи великого переламу».

Хоча саме зараз у Росії публіцистична література, есеїстика та монографії про «викривлення» образу Сталіна ворогами Росії поставлена на конвеєр, але й на Заході існує міцна традиція «нормалізації» Сталіна (за іронією долі, саме Гітлер і перемога над ним у союзі з західними ліберальними демократіями створили Радянському Союзу і його керівникам, як сказав би Віктор Єрофєєв, залізобетонний статус моральної недоторканності. Адже ще у 30-х роках злет Гітлера став нагодою виставити СРСР захисником європейської цивілізації). Адже як нацистська Німеччина, так і Радянський Союз прагнули запанувати над самою історією. «Радянський Союз переміг нацистську Німеччину на східному фронті Другої світової війни і, в такий спосіб, забезпечив Сталінові вдячність мільйонів і центральну роль у встановленні повоєнного ладу в Європі. Та Сталінові здобутки на ниві масових вбивств були майже такими разючими, що й у Гітлера. У мирний час він навіть перевершив Гітлера. В ім'я захисту і модернізації Радянського Союзу Сталін протягом 1930-х років влаштував голодну смерть мільйонів і розстріли трьох чвертей мільйона людей. Він убивав власних громадян не менш ефективно, ніж Гітлер убивав чужоземних. Із 14 мільйонів осіб, яких навмисно вбито на Кривавих землях між 1933 та 1945 роками, третина на совісті Радянського Союзу… Упродовж 1930-х років Радянський Союз був єдиною державою в Європі, що здійснювала політику масового вбивства» (Снайдер Т. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним: монографія / Тимоті Снайдер. – Київ: Грані-Т, 2011. - С. 8-9).

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости науки
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.