Чиновницький бич імперії

10 августа 2014, 15:48
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
30

Ще в ХІХ столітті царі, декабристи, реформатори й вірнопідданці в унісон скаржилися на зіпсутість російських чиновників.

Завдяки сатиричним творам Гоголя й Салтикова-Щедріна чиновники спізнали сумнівної світової слави.

Пора відмовитися від думки, що історію Росії можна адекватно осмислити за допомогою понять модерності й теорії прогресу: на ранніх етапах своєї історії Росія була структурована за «сімейними групами», а патронажно-клієнтські взаємовідносини були основною формою соціальної організації (Yaney G.L. Law, Society and the Domestic Regime in Russia in Historical Perspective // The American Political Science Review. 1965. Vol. 59. № 2. P. 379-390; Ransel D.L. Character and Style of Patron-Client Relations in Russia // Maczak A. Klientelsysteme im Europa der Frühen Neuzeit. München, 1988. S. 211-231). Після досвіду знищення еліт Іваном IV організація в кліки була певною гарантією недоторканності та захистом від прямого втручання з боку монарха. Реформи Петра І, особливо запровадження табеля про ранги в 1722 році, були нападом на кланову структуру: 14-рівневий табель мав стати інструментом впорядкування, втиснути дворянство в ієрархію, незалежну від персоналій, позбавивши клани монополії на дефініцію соціального статусу. Автономний клан перетворився на інтегровану патримоніальну систему: високопоставлений чиновник виконував роль покровителя, що організував клієнтів довкола себе за старою сімейною моделлю. Покровителі і клієнти засновували свої відносини на взаємному обміні: одні винагороджувалися за послуги матеріальними благами, другі в обмін на лояльність і вірність могли розраховувати на соціальне просування й кар’єру. При цьому існували дві форми обміну: з одного боку, обмін послуг на товари між чиновником і «прохачем», з другого – обмін лояльності на кар’єру між чиновником і начальником. Збирання чиновниками плати з населення за послуги було свого часу введене самими великими князями, коли ще не було іншої можливості розрахуватися з чиновниками. У XV і ХVI століттях воєводи отримували землю за свої заслуги, з якої вони мали «годуватися». Чин офіційно вважався «кормом», «кормлінням», тобто «джерелом харчування» свого володаря. Царі намагалися криміналізувати хабарництво та «прив’язати» до себе чиновників за допомогою окладу. У 1550 році Іван IV у своєму судебнику проголосив хабарництво злочином, який підлягає карі смерті. У 1620 році перший з Романових заборонив воєводам приймати «корми». У 1715 році Петро І ввів регулярний оклад для службовців. У 1765 році Катерина ІІ постановила, що праця чиновника має оплачуватися державою, оскільки система «кормління» руйнує державу. До 1760-х років серед жителів губерній існував звичай «годувати» «своїх» чиновників на Різдво, Масляну, Пасху й Петрів день; царський намісник навіть облікував дари населення. Губернатор Симбірська М. Л. Марніцький у 1820-х роках радив своїм чиновникам: «Панове, беріть, але не деріть». Таким чином, оприявнюється протиріччя: царі криміналізували організаційний принцип, який, принаймні почасти, був основою їх власної адміністрації. Корупція виникала як конфлікт між патримоніальними і бюрократичними принципами (Volkov V. Patrimonialism versus Rational Bureaucracy: On the Historical Relativity of Corruption // Lovell S., Ledeneva A., Rogachevskii A. (Eds.). Bribery and Blat in Russia. Negotiating Reciprocity from the Middle Ages to the 1990s. London; New York, 2000. P. 35-47, особливо p. 36).       

Із 1960-х років російські й західні історики керувалися взірцем ідеального чиновника за Максом Вебером: екзамен за встановленими Вебером критеріями для визначення ідеального типу сучасного чиновника російський чиновник тріскуче провалював, не маючи ні спеціальної освіти, ні чітких компетенцій, не будучи посередником між інтересами держави й суспільства. З тих пір веберівський ідеальний чиновник бентежить істориків – дослідників російського чиновництва, які нехтують, по-перше, тим, що для Вебера ідеальні типи були не нормативними моделями, а допоміжними конструкціями, по-друге, закликом Марка Блока до істориків (у 1940-х роках) уникати ролі «суддів над царством мертвих». Соціальні історики причинами корумпованості російських чиновників називали одні й ті ж структурні недоліки: недостатнє адміністративне охоплення країни, низький рівень заселення регіонів, украй складна освітня картина. У першій половині ХІХ століття в Росії на 1000 жителів припадав лише один чиновник, у той час як у Великобританії і Франції цей показник був учетверо вищий; маленька Пруссія інвестувала в адміністрацію більше засобів, ніж уся величезна Російська імперія. Базове уявлення про те, що російську історію слід зображати за взірцем історії прогресу, неминуче приводило до висновку, що за браком кваліфікованих чиновників Росія приречена на відсталість. Як західні, так і совєтські історики, врешті-решт, оголосили предмет своїх досліджень безнадійним. Навіть семіотик культури Юрій Лотман вважав безглуздим далі вивчати російських чиновників: «Російська бюрократія, будучи важливим фактором державного життя, майже не залишила сліду в духовному житті Росії: вона не створила ні своєї культури, ні своєї етики, ні навіть своєї ідеології» (Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре. СПб.: Искусство-СПб, 1994. С. 27).          

Модель патримоніального чиновника Вебера загалом підходить для опису тогочасної дійсності Російської імперії. На відміну від бюрократичного, патримоніальне панування базується не на «службовому обов’язку заради об’єктивної, безособистісної «мети» та підкоренні абстрактним нормам, а, натомість, на строго особистих відносинах пошани» (Weber M. Wirtschaft und Gesellschaft. Grundriß der verstehenden Soziologie, 5. revid. Auflage. Tübingen, 1976. S. 598). Норми поведінки апелюють не до абстрактної законності, а традиції, віри в непорушність тези «завжди так було». Базова структура цієї форми панування – домашня община, членом якої стає й чиновник: патримоніальна служба позбавлена бюрократичного поділу на «приватну» і «службову» сфери. Чиновника нагороджували за службу хазяїну, а не керівництво підлеглими: вірність посаді є «не вірністю об’єктивної служби», а «вірністю слуги» (Weber M. Wirtschaft und Gesellschaft. Grundriß der verstehenden Soziologie, 5. revid. Auflage. Tübingen, 1976. S. 580). Влада здійснюється в інтересах хазяїна, а не «об’єктивних» задач. Спілкування з населенням – завдання периферійне, у центрі уваги – відносини з патроном. Тому чиновнику й не потрібно якихось спеціальних знань: його адміністрування базується на досвіді та конкретних навичках, як уміння писати, - а саме та обставина, що російські чиновники приступали до служби без совіти, лише вміючи писати, завжди дивувала дослідників.

На думку Віма Вертхайма, звичка звинувачувати в корупції чиновників XVIII століття – неважливо, французьких, голландських чи будь-яких інших – постфактична критика: сьогоднішня норма є продуктом наполеонівської епохи і тому застосовувана, щонайраніше, до ХІХ століття. Не поведінка чиновників раптово змінилася, а володарі змінили рамки оцінок, змусивши чиновників виправдовувати свої дії (Wertheim W.F. Sociological Aspects of Corruption in Southeast Asia // Idem. East-West Parallels. Sociological Approaches to Modern Asia. The Hague, 1964. P. 103-132, особливо p. 106). Те явище, яке в відчуженому від держави російському суспільстві називалося «кормом», «кормлінням», у примітивних суспільствах називається «потлач». Взаємовідносини обміну замінюють собою неіснуючі формальні структури, договори й інституції, як показав Марсель Мосс у своїй знаменитій книзі 1923 року «Нарис про дар». «Система тотального дару» є формою договору: кожний дар вимагає дару у відповідь, яким можуть бути не тільки матеріальні предмети, а й ритуальні жести та послуги, дарування титулів чи посад. Міжлюдські відносини є предметом постійного торгу у формі вручення й прийняття таких дарів. Людина має певний вплив не в силу своєї посади, інституції чи письмового договору, а завдяки своїм «торговим відносинам» всередині тієї чи іншої групи. Припущення Мосса про первісні суспільства в середині 1950-х років було перенесене соціологами на сучасне суспільство. У результаті соціальної асиметрії виникають покровительсько-клієнтські взаємовідносини, які довгостроково зв’язують двох індивідів таким чином, що обидва одержують доступ до різноманітних ресурсів та обмінюються ними в ході «комплексної угоди». Покровитель має доступ до центрів суспільства та може гарантувати захист і безпеку, в той час як клієнт інвестує свою працю й лояльність. Чиновницький світ Росії становив собою саме таку сукупність клієнтських і мінових взаємовідносин. Відносини обміну зв'язували чиновника як з «прохачем», змушеним платити за відомчі послуги, так і з начальником – директором департаменту чи губернатором. Останні мали можливість присвоювати підданим чин (клас), нагороджувати орденами й підносити до дворянського звання: так вони розпоряджалися ресурсом, який для мілких чиновників видавався золотим дном. Ті, що були виключені з обміну ресурсами (Boissevain J. Friends of Friends. Networks, Manipulators, and Coalitions. Oxford, 1974. P. 229 f), об'єдналися в опозицію, яка мала вигнати «істеблішмент» із «хлібних» місць: ревізори доповідали, що в губерніях утворилися дві партії, одна з яких формувалася довкола губернатора, інша, «опозиційна», намагалася підтвердити Санкт-Петербургу (чи створити) «корумпований» образ володаря. Очевидно, що лозунги «за царя» й «проти корупції» були насамперед інструментами в місцевій боротьбі за владу, які лише легітимували дії проти супротивників.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости науки
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.