Звір лисиця — не блудниця, всім сповідниця

11 ноября 2013, 19:27
Публіцист. Блог про культуру, історію України та інше
0
1181
Звір лисиця — не блудниця, всім сповідниця

Також про астрономічну п’ятницю, місячну Повню, Хелловін по-українськи, собак на трипільській кераміці, язичницьке походження подружньої вірності слов’ян і трохи про фіно-угрів :)

Екологічні традиції українців: руда лисиця — звір богині землі

Руда лисиця, згідно моїх досліджень, — священна тварина слов’янської богині землі-матері. Інші народні назви цієї тварини: лиска, лис, сестричка, кума, лишка [2, с.553].

 

Словом «руда», «рудка» українці називали глину жовто-червоного кольору, яку використовували для будівництва хат. Зокрема, нею обмазували зовні по периметру низ хати, що біля самої землі.

 У багатьох українських казках лисиця виходить з пасток мисливців неушкодженою, а замість себе хитрістю заманює туди інших звірів, і це може бути свідченням її часткової недоторканності.

 Якщо в казках чоловік убиває лисицю, то оповідач розповідає про це з жалем, ніби шкодуючи про це: «Лисички жалко тому чоловіку, не хотя він убив її» (казка «Вовк у мішку і лисиця» [2, с.263]), «бідний лисисько, скликнув жалко: «Так-то світ платить!» (казка «Так світ платить» [2, с.259]). А в одній такій казці вбивство лиса призвело до смерті самого стрільця: прибігли інші лиси й того чоловіка прямо коло хати з’їли (казка «Так світ платить», [2, с.262]).

 Не випадково предметом оподаткування й торгівлі як у Київській Русі, так і у Великому князівстві Литовському і Руському, було переважно хутро куниць, бобрів і вивірок (білок), але не рудих лисиць. [5, с.102, 226, 366] Коли історики згадують про торгівлю хутром чорно-бурої лисиці, то слід враховувати ареал її поширення в природі, а це значно північніше від України, фактично, — територія фіно-угорських племен Московії.

 Деякі українські казки підкреслюють, що ані вбивати лисицю, ані знімати з неї шкіру не варто. Наприклад, «Селянин, лисичка й вовк» [2, c.67], де лисиця каже: «Пусти мене, чоловіче, яка з мене шкура? Краще я тобі приведу вовка. З того шкура дорожча.»

 Казкові функції лисиці — це функції богині землі

 У наших казках лисиця виступає «сповідницею», що сповідає звірів у гріхах (навіть і в XVII столітті слов’яни ще сповідали свої гріхи землі [3]); «черницею» з П’ятницького монастиря [2, с.103] (чорний — колір землі); «странником», «подорожньою», яка звершує прощу до святинь Києва та Афона (чи не від богині землі походить православна ікона Богородиці типу «Одигітрія»?).

 Вона ласує медом з липового вулика (богиня землі, як і бог Сонця, вважалась покровителькою пасічників, її священне дерево — липа), постує в п’ятницю (у слов’ян це був день землі, на відміну від російських фіно-угрів, для яких це був день води). Часто в казках зустрічається сюжет з ямою, та й живуть лиси справді в земляних норах.

 Також «лисиця-суддя» розсуджує спір між тваринами; розсуджуючи, рятує життя чоловіка від вовка, гадюки, ведмедя. Слід сказати, що хитрість в народному розумінні була синонімом мудрості, швидкого розуму («хутко» — швидко). А ще лисиця приводить вовка до присяги, для чого в казці «Вовча присяга» вона викопує ямку [2, с.77].

 Тут варто навести цитату зі статті етнолога Галини Лозко: «Присяга з дерном на голові сформувалася ще в часи виникнення хліборобської культури, існувала вона й у Київській Русі задовго до християнства і ще багато століть після насильницького охрищення русичів. Подібні звичаї відомі з українських казок: промовляючи клятву, цілували (або навіть їли) землю. Така дія має засвідчити непорушність чи справедливість даного слова. Порушення такої клятви ніколи і нікому не прощалось. Сама Земля-Мати в такій присязі виступає як справедливий суддя: «Хай розсудить нас Мати Сира Земля». Часто присягу з дерном на голові складали ще в ХІХ столітті, судячись за те чи інше земельне угіддя.» [3]

 У тих казках, де лисиця пропонує коту одружитися з нею, її названо й змальовано «вдовицею» (казка «Лисичка, кіт, вовк, медвідь і кабан» [2, с.158]), а це є символічна характеристика богині землі (цю ж символіку має і її пташка зозуля).

 Мабуть, саме з культом богині землі була пов’язана старовинна українська і, певно, загальнослов’янська традиція, коли дівчина мала право зробити хлопцю шлюбну пропозицію. Також дівчина або вдова мала право шлюбом врятувати життя засудженому до смертної кари, якщо він погоджувався одружитися. Символом шлюбної пропозиції був прихід цієї жінки з головою, покритою білою тканиною [4, с.419]. Цей звичай добре показаний у польському художньому фільмі «Хрестоносці» (1960 року) — фільмі про Грюнвальдську битву 1410 року, у якій брали участь і праукраїнці в складі армії Великого князівства Литовського і Руського.

До речі, у казці «Лисиця-черниця сповідає півня» про лисицю сказано: «Вона не блудниця, має собі пару». [2, с.103] Можливо, наші пращури знали те, що виявили сучасні дослідження біологів: ці тварини є моногамними. Але більш імовірно, що таке вірування пов’язане з уявленнями про богиню землі.

 Подружня вірність у слов’ян має не християнське, а ще язичницьке походження, що засвідчив у своїх історичних працях російський історик ХІХ ст. М. Карамзін. Хоч як він старався очорнити язичництво слов’ян (Православна Церква була тоді в Російській імперії, фактично, державною установою), та все ж совість науковця змусила його написати таке: «Древні письменники хвалять цнотливість не лише жінок, але й чоловіків слов’янських. Вимагаючи від наречених доказів їхньої дівочої незайманості, вони вважали своїм святим обов’язком бути вірними дружинам». [8, c.49]

 Імовірно, назва священних гір «Лиса гора» означає місце для обрядів на честь богині землі. Теоретично на цих горах має бути посаджена липа. Саме тому там і збиралися в певні дні «відьми» — жінки, які ще зберігали язичницькі релігійні знання. Саме слово «відьма» походить від «відати», тобто знати.

 Астрономічна п’ятниця — день землі

 Поширеним є сюжет, де лисиця — мати. Її п’ятеро дітей — це символічні п’ять свят богині землі протягом місяця: чотири дочки — астрономічні «п’ятниці» та день місячної Повні. Це є моїм науковим відкриттям.

 П’ятий син лисиці Пилипко в казках — це натяк на день святого Пилипа 14/27 листопада, яке є зашифрованим нашими пращурами в православному календарі днем місячної Повні листопада, яку починали святкувати звечора. [6, с.237] У деяких казках замість сина Пилипка згадують «стару лисицю-матір»: «Чтири дочки на вибір, а п’ята стара». (Казка «Кіт і півень» [2, с.114])

 Старі баби в українських обрядах символізували богиню землі, на мою думку. Повитухами й цілительками-травницями могли бути за звичаєм лише жінки, у яких вже почався клімакс. Тільки їм дозволялося обмивати покійників, готуючи їх до поховання. [9, с.177-178]

 Саме тому, що день місячної Повні був присвячений головним чином богині землі в її іпостасі вагітної та матері, і виникло відоме прислів’я «у нього 7 п’ятниць на тиждень», оскільки в п’ятницю звичай забороняв виконувати найбільшу кількість робіт. Особливо жінкам заборонялося виконувати будь-які роботи з нитками.

 Ще й у ХІХ ст. українські села навіть укладали угоди з панами, щоб не працювати в п’ятницю. [1, с.150] У першу чергу це стосувалось, вочевидь, обробітку землі.

 Слов’янське слово «п’ятниця» походить не від числа «п’ять», як досі вважалось, а від «п’ята» — частина ноги, що контактує із землею. Українське слово «патериця», «патик» означало палицю, якою спиралися об землю. [2, с.69, 554] Сербською мовою «патіке» — капці для ніг, птах качка, що має широкі ласти на ногах, називається «патка», а «петак» — п’ятниця.

 Те, що етимологія слова «п’ятниця» пов’язана з п’ятами ніг, підтверджують і численні українські казки про лисицю, яка постує в п’ятницю. У них лисиця каже: «Хто їсть скоромне у п’ятницю, то п’ятами землі не дістане» («Селянин, лисичка й вовк»), «тепер тобі п’ятниця, бо п’ятами землі не достанеш!» («Як лисиця з вовком їла у п’ятницю м’ясо…») [2, с.69]

 Безперечно, тут мала місце й гра слів, адже днем землі слов’яни вважали п’ятий день астрономічного тижня. Російські фіно-угри присвячували цей день своїй богині води Макоші. З подачі російських вчених, які намагалися видати російські традиції за слов’янські, було дезорієнтовано в цьому питанні і європейських вчених-славістів.

 За мисливськими переказами українців, на свято св. Олекси 17/30 березня (це астрономічна місячна Повня березня) лисиці ніби-то переселяються зі старих нір до нових, і протягом трьох днів вони майже сліпі й глухі, «ходять як у мариві, бо їм кури сняться». Полювання й рибальство в цей день було заборонене, мисливці зобов’язані були «не працювати» й святкувати, до лісу не ходити. [6, с.74]

 Це вірування Олекса Воропай намагався пояснити тим, що ранньою весною лисиці линяють і в цей час хворіють. [7, c.268] Але знаючи, що мова йде про місячну Повню, у цьому можна побачити чіткий натяк на день до і день після Повні, які з точки зору впливу Місяця також вважаються складними.

 Враховуючи все вище викладене, вважаю, що на керамічних посудинах археологічної трипільської культури, де є символи повного Місяця (чорні круги або крапка, оточена кількома колами) зображено не собак [10, с.105], а лисиць або котів. Домашній кіт (кішка) мав однакову з лисицею символіку в українців (про це розповім далі). Власне, так, як ви бачите на малюнку, вигинають спину саме коти, а не собаки.

 Хелловін по-українськи

 Народні казки зберігають свідчення того, що українці, як і кельти, також мали колись обряди, коли треба було виготовляти голову з порожнього гарбуза й запалювати всередині нього свічку. Та й етнограф Олекса Воропай описав ніби-то дитячу розвагу хлопчиків восени, коли вони таким гарбузом лякали інших дітей. [7, том 2, с. 251]

 У «хелловінській» казці «Лис і качки», яку було записано на початку ХХ століття на Гуцульщині, випорожненого гарбуза на голову одягає звір богині землі лисиця. Одягає, а потім пускає цього гарбуза на воду озера чи річки. [2, с.264].

 Читайте також:

Екологічні традиції українців: охорона тварин

Екологічні традиції українців: вуж — наш домовик

Екологічні традиції українців: ведмідь — звір Сонця

Екологічні традиції українців: озеленення могил

Екологічні традиції українців: пречиста вода

Сербская культура — аргумент в пользу украинцев (+ ссылки на ВИДЕО)

 Використана література:

1.      Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

2.      Казки про тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.: Наукова думка, 1979. — 575 с.

3.      Лозко Г.С. Культ матері землі в рідній вірі. - Часопис «Сварог» , 2005, № 17–18. – С. 18–20.

4.      Лозко Г.С. Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.

5.      Полонська-Василенко Н. Історія України. – К.: Либідь, 1992. - Том І. – 640 с.

6.      Скуратівський В.Т. Дідух: свята українського народу. - К.: Освіта, 1995. – 272 с.

7.      Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том І. – 456 с.

8.      Карамзин Н.М. Предания веков./Сост. Макогоненко Г.П. – М.: Правда, 1988. – 768 с.

9.      Ігнатенко І. Жіноче тіло у традиційній культурі українців. – К.: Дуліби, 2013. – 228 с.

10.  Бурдо Н. Сакральний світ трипільської цивілізації. – К.: Наш час, 2008. – 296 с.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости науки
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.