Дух нашого міста

2 марта 2013, 14:02
журналіст, аналітик
0
258

Львів. Порожні вулиці, поодинокі перехожі, самотні автомобілі, повна тиша і ти сам на сам з містом. Власне, в такі моменти найбільше відчуваю той дух Львова, той справжній genius loci цього міста

Львів. Порожні вулиці. Найкраще такий момент можна зловити недільним ранком – поодинокі перехожі, самотні автомобілі, повна тиша і ти сам на сам з містом. Я дуже люблю такі моменти – власне в такі моменти чомусь найбільше відчуваю той дух Львова, той справжній genius loci цього міста –дух, який переходить з покоління в покоління, передається як колективне несвідоме ще мабуть з часів заснування, звісно, набуваючи метаморфоз в кожній добі – чи то в часі бароко, чи в класичній добі, чи в австрійсько-польському сецесійно-модерновім періоді, чи в радянській, або ж новочасній, незалежницькій, галицько-патріотичній добі. 

Саме з цим духом, який неможливо не відчувати, коли залишаєшся сам на сам зі Львовом, тісно поєднане саме Місто, так як душа людини з її тілом. Зрозуміло, що відчуття цього духу глибоко специфічне, інтимне, адже дух цей попри колективного визнання і відчуття не є універсальним, а відчувається кожним по-різному, проходячи через всі рівні мозкової дії, і кристалізовуючись в особливому ставленні до цього Міста.

Але все це інтимне ставлення до Міста, вся ця душевна взаємодія тратиться одразу ж з появою на вулицях інших. Ці інші ніби відбирають цю інтимність спілкування з Містом. Ніби боячись, що за тобою підглядають, трачу цей тонкий зв'язок з викарбуваною в підсвідомості іншістю цього міста, нехотя одягаю маску заклопотаності і байдужості до всього навколо і прямую у справах. 

Просто переконаний, що інші так само мусять чути ці голоси з минулого, відчувати цей дух, всю його давність, відчувати всю велич міста, яке носило в собі і виколисало цілу купу достойних людей, яких ми увінчали в підручниках з історії, викарбуваних пам’ятних таблицях чи відлитих пам’ятниках. 

Але певно вкупі всім нам не дано це відчувати. Вкупі ми чомусь відносимось до цього міста буденно, аморфно, ба, навіть цинічно. Я бачу це щоразу. Уявіть звичайнісінький львівський ранок – морозний, сірий, буденний – нічим не примітний, незлий. Іду на роботу. По дорозі отримую якусь рекламну листівку – яскравий буклет закликає купити якусь побутову техніку. Все одно грошей на цю техніку нема. Складаю «летучку» з думкою про смітник. Марне – на всю вулицю Куліша смітника нема. Зате бачу багато магазинів, дорогих і не дуже бутіків, офісів, банків й інших речей, нашвидку створених в гарячці задоволення нашої споживацької пристрасті. Дарма, що воно нам насправді не потрібне. У цій гарячці ніхто ж навіть на мить не відірве свій погляд від вітрин на красу цього міста, на ті кам’яниці, багато з яких могли б з успіхом конкурувати за місце хоча би на Ринку. Дивуюся… Але здивування швидко проходить – на зустріч прямує рагуль львівський звичайний. Якраз навпроти мене він з особливим завзяттям витягує зі своєї горлянки харкотиння і з щирістю дарує його львівському тротуару. На пятиградусному морозі продукт творчого пориву рагуля швидко застигне, даруючи можливість тисячам глядачів достойно оцінити його як й інші шедеври «народного творчєства» на флеш-галереях львівських вулиць. Ось і це – такий собі genius. Хіба ні?

Один мій знайомий-чех, довго перебував серед німців, від чого й думати почав холодно й тверезо – без зайвої слов’янської сентиментальщини. Якось у суперечці він сказав, що не вірить в жодні genius loci. «Все це бздури, – казав він мені, – кожне місто – це тільки його мешканці!». А може дійсно бабці в центрі, котрі, просячи гроші, співають, підбираючи співанки відповідно до сезону, чи подібно зіщулені бабці з клітчастими торбами на привокзальнім ринку, від яких віє горем розміром в життя, чи може ті ж пацани «в чорному», з тупим чи агресивним  виразом лиця, або ж розкомплексована молодь усіх можливих субкультурних відшарувань з претензією на просунутість, або заклопотані чоловіки передпенсійного віку з виразом обличчя, повним значущості, пустої і самодурної, або молоді, заможні й самодостатні львівські япі, чи статечні львівські пані, елегантні, з манерами й ходою в кращих традиціях версальського чи віденського двору – може дійсно уся ця різношерста компанія, яку ми кожного ранку зустрічаємо на трамвайних зупинках чи в тісняві маршруток, і проводжаємо з вечірніх вулиць, контор чи каварень, і є тим нашим genius loci? Може ми усі – то і є той справжній, дійсний, автентичний Львів? Він може нам подобатись, а може наганяти на нас сум. Ми можемо його возвеличувати, або ж ганьбити, ностальгуючи за колишніми «золотими часами», в яких, без сумніву, було не більше, й не менше – а рівно стільки ж доброго і злого. Може дійсно Львів – це не старі кам’яниці, гарні, проте пусті, а ми – які оці всі кам’яниці, вулиці, підвали і горища, палаци, каварні, старий брук чи скульптуру на фронтоні наповнюємо значеннями. Кожен своїм. А це, мабуть, і є  вже той тонкий і невловимий, інтимний дух Міста. 

(знайшов серед старих неопублікованих записів. 2008)
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи-ПРО
ТЕГИ: Львов
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.