Реквієм по парламентаризму

27 апреля 2011, 14:53
0
453

В середу виповнюється рік із дня, коли український парламент зі скандалом, бійками і "спортивним метанням яєць" виконав волю Віктора Януковича, ратифікувавши Харківські угоди з Росією.

Ця подія, ратифікація угод, яка відбулася в близькій до бойової обстановці, має для української політики в цілому й для парламенту зокрема, мабуть, більше значення ніж навіть саме підписання угод та їхній мало не по-варварськи дискримінаційний для нашої економіки й геополітики зміст.

Не будемо тут багато говорити про неприпустимість відмови від частини національного суверенітету задля отримання разової й тимчасової економічної вигоди. Тим більше не варто нагадувати про невдалі результати угод для України з огляду на захмарну ціну на газ, яку ми сплачуємо сьогодні, попри надважливу для Росії геополітичну поступку із пролонгацією перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі.

Також не повторюватимемося про те, що перебування ЧФ РФ у Севастополі, іноземної військової бази на території України, суперечить вітчизняній Конституції.

Про це багато й дуже слушно сказано до нас.

Значно більш важливим наслідком слухняної й покірної ратифікації Харківських угод Верховною Радою є фактична смерть українського парламентаризму.

Причому початком агонії парламентаризму стала саме дата ратифікації – 27 квітня 2010 року.

Тут слід звернути особливу увагу на атмосферу, яка панувала в сесійній залі під час тих подій. Це була напружена атмосфера конфлікту, коли депутати від більшості хотіли продемонструвати свою абсолютну лояльність і послух Віктору Януковичу, і одночасно вказати опозиції на те, що вона в цій країні вже ні на що не впливає й нічого не вирішує. Тому ратифікація мала відбутися за будь-яку ціну.

І вона відбулася.

А ціною стала наявність в Україні парламентаризму й парламенту як незалежного інституту законодавчої влади.

Схваливши Харківські угоди та прийнявши без обговорення бюджет на 2010 рік, парламентська більшість продемонструвала, що готова виконати будь-яку вказівку Банкової, не зважаючи ані на власну репутацію, ані на враження від подій в суспільстві та у закордонних спостерігачів, ані на повагу до парламентського інституту як такого.

Ба більше, парламентська більшість продемонструвала, що не має ані власної позиції, ані власних ідей та ініціатив. А значить, готова відстоювати чужі позиції та втілювати чужі ідеї.

Тобто не чужі, а своїх лідерів, кураторів, керівників і командирів із Банкової.

У результаті парламентська більшість і взагалі парламент саме після цих подій перестали бути політичними гравцями.

Адже вони перестали реалізовувати власну гру й втратили змогу впливати на ситуацію через парламентські важелі – ухвалення законів, затвердження бюджету, з рештою через надання згоди на ратифікацію міжнародних договорів України.

Саме після цього рядові депутати перетворилися в простих "кнопкодавів" і "тушок". А колись впливові парламентські лідери, позицію яких мали враховувати в уряді й адміністрації президента – на слухняних виконавців волі керівників АП.

Це була своєрідна точка біфуркації, після якої "Рубікон було перейдено", і можливостей для відновлення впливу парламенту на політичні процеси було повністю втрачено.

А далі…

А далі АП знадобилося лише півроку, щоб довести парламент до стану, коли там за помахом руки Чечетова приймається будь-яке рішення, розроблене на Банковій. Більше того, якщо "законотворці" із президентської канцелярії припускаються якихось помилок, що викликає суспільне обурення – то винним, знову ж таки, роблять парламент і більшість, яка мусить виправдовуватися за чужі помилки.

А президент, "весь у білому", ці помилки, виправляє, вносячи свої "мудрі" корективи під час підписання документів і повертаючи їх парламентарям для доопрацювання.

Найяскравішим прикладом того, як це відбувається на практиці, було ухвалення Податкового кодексу. Його в первинній редакції намагалися протягнути через ВР, "повісивши всіх собак" на парламент. Коли ж підприємці розпочали акції протесту, і владі стало зрозуміло, що варіант не пройшов, винною в поганій якості кодексу зробили Верховну Раду. Провладні спікери змушені були виправдовуватися, розповідаючи про помилки й прорахунки, на які звернув увагу "добрий цар", тобто Янукович.

Таким чином, із парламенту зробили такого собі "цапа-відбувайла", який сам нічого не вирішує, проте за все відповідає.

Наприкінці 2010 року ситуація із ВР уже стовідсотково відповідала анекдоту, згідно з яким парламент треба ліквідувати задля економії бюджетних коштів, а в кабінет президента просто провести кнопку з надписом "300", після натискання якої закони вважатимуться схваленими конституційною більшістю.

Проте ще раз підкреслимо: парламент, точніше парламентська більшість, сама поставила себе в таку позицію, чи-то радше позу, слухняно проголосувавши за ратифікацію Харківських угод і бюджет-2010.

Бажаючи вислужитися перед Януковичем і продемонструвати його адміністрації свою цілковиту лояльність, депутати самі позбавили себе політичної свободи, вбивши один із ключових "цвяхів" у "труну" вітчизняного парламентаризму.

Тому нинішньому керівництву позбавленого політичного впливу парламенту та лідерам фракцій більшості немає на кого нарікати за нівелювання своєї ролі та перетворення на ВР на формальний додаток до "вертикальної демократії" Віктора Януковича.

Вони створили цю систему самі.

І самі ж поплатилися за це – втратою політичної самостійності та позицій у владі.

Але руйнування засад парламентаризму й обмеження впливу ВР на політичні процеси в країні несе вкрай важливу загрозу для громадянського суспільства й політичної системи держави. Адже через нівелювання ролі парламенту фактично руйнується система стримувань і противаг. Зникає баланс.

Інститут президента, таким чином, залишається єдиною впливовою політичною фігурою із цілком самостійними й самодостатніми позиціями. І це робить господаря Банкової надгравцем.

Така ситуація є дуже небезпечною в умовах низького рівня політичної культури в суспільстві й неминуче обертається авторитарними тенденціями. Яскравим їх проявом є тиск на опозиціонерів, правозахисників, бездумне ухвалення волюнтаристських рішень в економіці та позбавлення суспільства можливостей для протесту й навіть елементарного захисту своїх прав.

Крім того, нівелювання ролі парламенту як політичного майданчика для якої-не-якої дискусії й місця узгодження політичних позицій – також несе в собі ряд загроз.

По-перше, це підвищує рівень кулуарності, закритості й непрозорості політичних процесів. По-друге, це знову ж таки переносить політичний процес у один кабінет на Банковій, непомірно підсилюючи значення президентського інституту й остаточно позбавляючи суспільство і політикум хоч якихось механізмів контролю і впливу на рішення влади. А отже, відкриває можливостей для закритого ухвалення рішень винятково в інтересах президентського оточення.

Без жодної оглядки на суспільну користь і потреби країни.

Ми не знаємо, чи є дієві механізми запобігти поглибленню авторитарних тенденцій у політичній системі, які виникають багато в чому саме через нівелювання ролі парламенту як представницького й законодавчого інституту. Проте очевидно, що громадянське суспільство повинно усіма можливими способами протидіяти цим небезпечним процесам.

Інакше реквієм по парламентаризму невдовзі перетвориться на реквієм по демократії й правовій державі.

Олексій Краснопьоров, політолог, спеціально для УП


http://www.pravda.com.ua/columns/2011/04/27/6144842/
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи-ПРО
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.