Незалежність VS Колонія

24 августа 2011, 10:30
0
438

За двадцять років нам так і не вдалося здобути повноцінну незалежність.

Із сумом доводиться констатувати, що Україна тяжіє не до суверенної, а до неоколоніальної держави. І нинішня влада, якщо і будує нову країну, то хіба що неоколоніальну.

Бо інакше більшість дій і рішень, прийнятих за півтора роки президентства Віктора Януковича, характеризувати важко. Країна відмовилася від високозбагаченого урану. Навіщо? Адже він не становив жодної загрози, перебуваючи під постійним моніторингом МАГАТЕ. Він був просто хоч якимось натяком на збереження і, можливо колись, розвиток високих технологій в енергетичній галузі. Проте влада із васальською готовністю відмовилася від високозбагаченого урану, аби догодити Бараку Обамі. Аби Янукович міг просто зустрітися з Обамою, і показали по українському телебаченню. Аби США стриманіше реагували на згортання демократії в Україні. Чи не надто дорога ціна: перспективи високотехнологічного розвитку енергетики в обмін на задоволення дріб’язкових амбіцій керівництва держави?

Чи не проявом неоколоніальної політики стало по-рабськи угідливе продовження договору про базування Чорноморського флоту Росії в Севастополі аж на 25 років? Попри все. Попри невдоволення значної частини населення. Попри бійку в сесійній залі парламенту, яка вдарила по державному іміджу України. Попри відсутність логіки стратегічні інтереси державної безпеки були здані. В обмін на що? В обмін на примарну надію на «налагодження відносин з Росією» (штамп владної пропаганди) і ще примарнішу надію, що Росія у вигляді вдячності знизить ціни на газ. І що тепер? А тепер так само нелогічно і непослідовно ця влада намагається шантажувати своїх російських «друзів» газовою справою проти Тимошенко.

Чи не проявом неоколоніальної політики є постійне намагання оглядатися на реакцію Москви, Брюсселя чи Вашингтона? Чи не означає це, що думка закордонних політиків і чиновників для української влади важливіша, ніж думка народу? Насправді, реакції з закордону ця влада, як і всі попередні, боїться більше, ніж невдоволення власних громадян. А це не підхід керівників суверенної держави. Це підхід васалів, каліфів на час, які пов’язують з цією країною лише власні перспективи швидкого збагачення.

Головна проблема керівництва цією держави, її олігархів, так званої еліти, в тому, що вони ментально не пов’язані з цією країною, не прив’язані до неї. Вони живуть не в країні, а за її рахунок. Так звана еліта не пов’язує з Україною майбутнє своїх дітей. Вони прагнуть навчати дітей за кордоном, часто з розрахунком, щоб і жити їхні діти залишилися за кордоном. У цивілізації. А тут буде як буде. Після них хоч потоп.

Зрештою, наші «господарі життя» лікуються за кордоном. І навіть у «Феофанії» вони винятково беруть лікарняні чи відсиджуються під час «репресій». За кордоном вони відпочивають. За кордоном скуповують нерухомість, автомобілі, костюми, прикраси. У закордонних офшорах вони тримають зароблені в Україні і на Україні гроші.

Але ж чи заслуговує це суспільство іншої «еліти»? Навряд чи. Цю «еліту» ми щоразу обираємо на виборах, потім щоразу втрачаючи до неї довіру. І потім знову переобираючи людей із того самого пулу, тасуючи колоду із тими ж картами. Ми не організовані і не ініціативні. І ми навіть не відчуваємо потреби у самоорганізації, у прояві ініціативи, чекаючи «милості» від «доброго царя».

Це наше суспільство хотіло «жорсткої вертикалі», а обравши Януковича президентом, обурюється і дивується репресіям проти опозиції, тиску на громадянське суспільство, пенсійній і податковій «реформам» і подорожчанню гречки. Це наше суспільство хоче в Європу не для того, щоб утвердити і самим дотримуватися європейських стандартів, а щоб жити як в Європейському Союзі, а працювати – як в Радянському. Це ми чекаємо допомоги ззовні, нічого не бажаючи змінити зсередини.

Це ми засуджуємо корупцію на державному рівні, а потім самі з легкістю даємо хабарі для вирішення своїх маленьких питань. Це у нас не вистачає мужності протестувати вголос, зате вистачає часу для «кухонних» дискусій про політику. Це ми за гроші ходимо на проплачені мітинги, а потім обурюємося продажності обраних нами депутатів. І починати тут кожному треба з себе. Як писав Євгеній Шварц, «Мало вбити Дракона. Дракона треба вбити в собі».

Суспільство, яке не хоче реальних змін і купляється на імітацію реформ, не може розвиватися і будувати. Воно приречене на колоніальне минуле, неоколоніальне теперішнє і незрозуміле майбутнє. А зміни треба організувати самим. Гідну владу мало обрати. Її треба контролювати. Реформ мало хотіти – їх треба вимагати. Справедливість не можна отримати з гори – її можна лише вибороти. А високий рівень життя не можна отримати від ЄС – для цього потрібно працювати. Саме таким має бути успішне майбутнє по-справжньому незалежної країни.

Олексій Краснопьоров, політичний консультант

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи-ПРО
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.