У пошуках інститутів стабільності

28 января 2012, 15:59
0
458
У пошуках інститутів стабільності

Або про проблему суспільної неорганізованості

До реалій, в яких сьогодні знаходиться країна і живе суспільство можна ставитися по різному. Можна захоплюватися досягненнями періоду незалежності, вихваляючи здобутки, яких, попри всю можливу критику ситуації, все ж не мало. Можна вважати Україну failed state, тобто державою, що не відбулася, чи, краще сказати, поки що не може відбутися. І тут буде чимало аргументів – від енергетичної та й в цілому економічної залежності до низького рівня життя, соціально-економічного розшарування, мовної і релігійної неоднорідності формально унітарної держави. Можна ж ставитися об’єктивно, сприймаючи позитиви і досягнення та відверто вказуючи на реальні, а не надумані та часто політично мотивовані проблеми.

Не можна заперечувати лише одного – на двадцять першому році незалежності Україна не стала стабільною в сенсі послідовності процесів, які відбуваються в країні і з країною, та в сенсі наступності магістрального курсу, яким рухається країна. Правильніше сказати, що жодного магістрального курсу у країни наразі просто немає. Головною ж причиною цього є відсутність інститутів, які забезпечували таку стабільність, послідовність і наступність. Цих інститутів немає ані в політиці, ані в економіці, ані, умовно кажучи, в сфері громадянського суспільства – культурі, позаполітичній громадській активності тощо.

Важливо розуміти, що під інститутами ми тут розуміємо не організацію, тобто певну структуру чи групу структур із окресленим напрямком діяльності. Про інститути ми тут говоримо у класичному політологічному сенсі як про набір регулярно повторюваних протягом тривалого часу соціальних практик, що санкціоновані та підтримуються з допомогою соціальних норм і мають важливе значення в структурі суспільства. Тобто інститут – це не організація. Це сукупність відносин, які всі вважають прийнятними і які повторюються, відтворюючи існуючий лад в країні та суспільстві. До інститутів можна віднести і набір відносин між органами державної влади, політичними партіями, владою і суспільством в цілому, а також сукупність законодавства, яке діє в державі, прийняті стандарти роботи економіки, і навіть просто норми і правила людського співіснування, неписані соціальні правила життя в суспільстві.

Так от в Україні усталених і стабільних інститутів в описаному розумінні по суті немає. Проте про все по порядку. Почнемо з політичних інститутів. Тут достатньо сказати, що в молодій країні Конституція, яке регулює всі засади правових, втому числі і політичних, відносин, змінювалася вже двічі. І наразі існують плани переписати Основний Закон ще раз. Розмови про внесення конституційних змін взагалі безперервно ведуться в політичних колах з 1996 року, коли Основний Закон було ухвалено. Хоча набагато продуктивніше було б не переписувати Конституцію, а просто її виконувати.

Безумовно, це не могло не відбитися на відносинах між центральними органами державної влади, між центральною владою і місцевим самоврядуванням, між державою і громадянами, якщо узагальнити проблему. У результаті в цих відносинах абсолютно немає наступності і традиційності. Вони визначаються не на рівні усталених норм, а на особистісному рівні, дуже залежать від окремих політичних персоналій і їх особистих стосунків, взаємо сприйняття тощо. Тобто роль особистості в українській політиці є значно вищою, ніж роль норм і правил. Що по суті взагалі нівелює роль норм і правил. А так не має бути, адже така ситуація призводить до нестабільності і постійних змін. При чому ці зміни майже завжди є не якісними, а суто кон’юнктурними.

Те саме у зовнішній політиці, де немає ані чіткого вектора розвитку або інтеграції, ані постійних і стабільних партнерів. Ситуація змінюється в залежності від тактичних завдань, які ставить перед собою влада в країні. Так, формально заявлений вектор на євроінтеграцію цілком може бути відхилений або тимчасово заморожений через тимчасову кон’юнктуру, наприклад, через необхідність домовитися з Росією про ціну на газ. У даному разі економічні інтереси стають вищими за політичну стратегію.

Проте рівень стабільності інститутів діяльності і взаємодії в економічній сфері у нас є ані трохи не вищим, ніж у політичній. Більше того, у суспільства і еліти відсутнє навіть загальне бачення того, якою має бути економіка і, принагідно зауважимо, соціальна сфера. Яка вона в Україні: ліберальна, патерналістськи-консервативна, соціалістична? Відповідь на це питання змінюється залежно від контексту ситуації, кон’юнктури і тактичних завдань. Наприклад, перед виборами, як правило, економіка стає партеналістською – підвищуються зарплати і пенсії, зростає купівельна спроможність, а великий і середній бізнес згадує про соціальну відповідальність, вивертаючи кишені. Натомість, одразу після виборів нестабільна економічна система починає компенсувати свої соціальні витрати, а в економіці починають домінувати жорстко ліберальні тенденції.

Це вже не говорячи про відсутність чітких механізмів взаємодії держави і малого бізнесу, стратегії модернізації економіки, розвитку сфери послуг та запровадження нових технологій. Економіка розвивається екстенсивно і хаотично, являючи собою гібрид індустріальної і постіндустріальної економічних моделей. Причиною ж такої ситуації є повна відсутність інститутів – норм і правил економічної діяльності, які б спрямовували як діяльність бізнесу, так і його взаємодію з державою і суспільством.

Зрештою, неінституціоналізованим в Україні є і громадянське суспільство. Воно знаходиться у ембріональному стані, існуючи на рівні або грантоїдських організацій, або засобу піару бізнесменів і політиків, або нечисленних прикладів ентузіазму окремих громадян. Системи ж відносин поза владою і бізнесом в країні фактично немає. Тому суспільство у нас є дуже заполітизованим, що відбивається зокрема і на низькому рівні толерантності щодо мовного і релігійного питань. Адже неорганізоване суспільство легко піддається маніпулюванню.

У проблеми відсутності в суспільстві чітких інститутів стабільності, звісно, не має магічно швидких і однозначно дієвих засобів розв’язання. Створення суспільних інститутів, формування норм і правил відносин і діяльності в усіх сферах життя суспільства – це процес. Причому процес вельми тривалий. І, мабуть, його не треба прискорювати. Потрібно просто не кидатися з боку в бік, а намагатися повторювати випробувані практики суспільної діяльності. Тільки так ми можемо сформувати традиції, а разом з ними й інститути стабільності.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи-ПРО
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.