Мало пам’ятати - потрібно піклуватися

9 мая 2012, 09:38
0
1212
Мало пам’ятати - потрібно піклуватися

І що б ми не робили, ми все одно залишимося в неоплатному боргу перед, без перебільшення, героїчними людьми, що зберегли для нас Батьківщину.

За останні роки в Україну сформувалася дуже погана традиція: згадувати про ветеранів, їх подвиг і внесок в нашу свободу, а також про проблеми цих вже давно немолодих людей раз на рік – на 9 травня. Згадувати, але нічого не робити. Адже саме ці люди, наші батьки і матері, діди і бабусі, прадіди та прабабусі 67 років тому відстояли наше право жити, заклали фундамент усього того, що оточує кожного з нас сьогодні. Саме вони, як би пафосно це не звучало, подарували нам мирне небо над головами. І наш борг не просто пам’ятати про них і шанувати їх подвиг, але в першу чергу – піклуватися про них і опікати цих літніх, але героїчних людей, проявляючи свою турботу і опіку щоденними справами.

Країна, яка не пам’ятає і не шанує свого минулого, не має майбутнього. Адже саме історія формує національну ідентичність, повага до своєї країни, загальні цінності для всього народу. Саме на історії виховуються нові покоління українців, формується їх сприйняття держави і суспільства, в якому вони будуть жити. Але це повинна бути не половинчаста, а дійсно єдина, об’єктивна і правдива історія. У цій історії мають бути і Богдан Хмельницький, і Іван Мазепа, і Велика Вітчизняна війна, і спроби створення національної держави – Української Народної Республіки. Ця історія повинна давати нації справжніх героїв, яких би почитали все: на Півночі і на Півдні, на Сході і на Заході України. Головне розуміти, що з вітчизняної історії не можна викреслити якусь сторінку, якщо вона комусь не подобається. І Річ Посполита, і козацьке держава Хмельницького, і Австро-Угорська імперія, і Радянський Союз – все це частини нашої спільної історії, історії України.

Але зараз хотілося б поговорити саме про Велику Вітчизняну війну, одну з найбільш трагічних і в той же час найбільш величних сторінок нашого минулого. Про війну можна мати тисячі думок. Не можна лише не шанувати пам’ять мільйонів співвітчизників, які віддали життя за свободу своєї Батьківщини. Не так важливо, називали вони тоді свою Батьківщину Україною, Білорусією, Росією чи Радянським Союзом. Адже в кінцевому підсумку завдяки героїзму і самовідданості цих людей ми сьогодні живемо у своїй країні. Мабуть, не знайдеться бажаючих сперечатися з тим, що це краще, ніж жити в переповненому концтаборами окупованому придатку нацистської Німеччини.

Роздуми про місце Великої Вітчизняної війни в нашій історії наштовхують ще на дві важливі теми. По-перше, це пам’ять і турбота про воїнів-переможців. По-друге, це перегляд ставлення до своєї історії, в якій потрібно бачити приводи не тільки для скорботи і жалоби, а й для гордості і радості. Почнемо з данини подяки і поваги, яку має давати, однак, на жаль, далеко не завжди дає ветеранам Великої Вітчизняної війни суспільство.

Ставлення до війни і Перемоги виглядає вельми контрастно і навіть дещо парадоксально. З одного боку, на державному рівні це свято відзначається завжди. Проводяться паради, даються салюти, лунають стрічки, виступають з привітаннями національні лідери, а 9 травня вже давно і традиційно стало вихідним днем. З іншого ж боку, не так багато людей відзначають 9 травня саме як День Перемоги. На відміну від Нового року або Різдва, 8 березня або Великодня, в цей день не так вже й багато людей збираються на сімейні застілля, спілкуються у святковій атмосфері, діляться спогадами. Тим більше не багато в цей день вітають ветеранів. У крайньому випадку День Перемоги – це привід подивитися парад і відвідати своїх літніх батьків, які пройшли війну або були у ті далекі важкі роки дітьми. Ось і виходить, що 9 травня у нас святкується за принципом: „Батьківщина про вас не забуде. Ну, якщо згадає...”.

Чому це погано? Бо складається сумне і тяжке враження, що День Перемоги для багатьох наших співвітчизників стає формальністю, ще одним вихідним днем до сонячної низки „травневих канікул”. Це вже не свято ДЛЯ ветеранів і НА ЧЕСТЬ їх великого подвигу – захисту Батьківщини і збереження її Незалежності і свободи. День Перемоги, як це не сумно, поступово перетворюється у формальний привід згадати про історію і людях, які її створювали. Тим більше сумно, що День Перемоги перестає бути символом національного успіху і національної величі. Адже не слід забувати, що в радянські часи перемога над нацистською Німеччиною була символом державного й людського тріумфу, символом втілення правди і правоти народів, що жили в Радянському Союзі.

Очевидно, ми повинні пам’ятати, що війною було охоплено і більше 50 мільйонів українців, громадян колишнього СРСР. 7000000 наших співвітчизників віддали життя за цю Перемогу. Тому 9 травня – це свято і українського національного тріумфу, народної сили і державного успіху. Проте ми все сильніше забуваємо про це. Чому? Саме тому, що в Україні на державному рівні не підтримується і не популяризується перемога над нацизмом як наше національне надбання.

На дев’ятнадцятому році Незалежності у нас так і не був сформований культ національних перемог і успіхів. Причому для цього абсолютно нічого не робиться на державному рівні. Адже про подвиги українського козацтва та створення держави Хмельницького, про Українську Народну Республіку і боротьбу за створення національної держави можна прочитати хіба що в шкільних підручниках з історії. Політики ж і лідери думки всеукраїнського рівня (відомі актори, музиканти та літератори) вважають за краще говорити переважно або про бюджет, або про свої особисті творчі проекти. І ніколи про національну історію. Правда, був один політичний діяч, який любив поговорити про „його націю”. Але він спеціалізувався переважно на бджолах і трипільській культурі.

Україні важливо створити культ своїх історичних національних перемог. Тільки таким чином можна сформувати єдиний народний дух, дух суспільства, якому є що згадати і є чим пишатися. Безумовно, потрібно пам’ятати і трагічні сторінки історії, такі як Голодомор. Але акцент, зроблений на трагедіях, явно надмірний. Набагато правильніше робити акцент на успіхах. Адже людям, народу, особливо підростаючому поколінню, потрібні герої, приклади особистості, якими можна було б захоплюватися, а їх вчинки наслідувати. Для створення такого героїчного пантеону, на якому буде виховуватись нація і ставлення громадян до життя, необхідно культивувати наші перемоги. Знайти ці перемоги в багатій українській історії не так вже й складно!

Природно, що для створення історії переможців повинні бути розроблені цільові державні програми, а під їх реалізацію необхідно виділити істотне бюджетне фінансування. Але це коштує того! Адже страшно і принизливо, коли де-небудь в Європі на фразу: „Я з України”, чуєш відповідь: „О, так, це ж Шевченко” (сумно, що співрозмовники, як правило, мають на увазі футболіста, а не поета). Автору відома одна оригінальна історія, коли його знайомий намагався представитися місцевим жителям в одному американському штаті. Так от, звідки він приїхав, не розуміли ані поки він говорив „Україна”, „Київ”, ані поки він називав імена наших спортсменів – „Шевченко”, „Кличко”. Однак американці відразу ж із розумінням і співчуттям закивали головами після слова „Чорнобиль”.

Україна не повинна бути відомою лише Голодомором та Чорнобильською катастрофою! Авторитет і повага на міжнародній арені починаються з національної самоповаги і народного духу, духу переможців. Ми зобов’язані виховати в собі гордість за свою країну. В іншому разі ми ризикуємо залишитися нікому невідомою країною чи то на околиці Європи, чи то на околиці Азії.

Дійсно, дуже важливо, щоб пафосні слова „Ми пам’ятаємо! Ми пишаємося!” ніколи не стали для нас порожнім звуком. Ці слова треба відчути і прийняти, перейнявшись вдячністю до кожного ветерана, до кожної літньої людини, яка пережила ту страшну війну і важкі післявоєнні часи. Ми повинні розуміти, що сьогодні в першу чергу наш борг – не просто дякувати ветеранам на словах, а й надавати їм підтримку конкретними справами. І що б ми не робили, ми все одно залишимося в неоплатному боргу перед, без перебільшення, героїчними людьми, що зберегли для нас Батьківщину.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи-ПРО
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.