Невивчені уроки: справа Павліченків і правозахисні ілюзії

28 августа 2013, 01:48
Соціолог, Центр дослідження суспільства
0
552

Низка амбітних протестних проектів останніх місяців закінчилася невдачею, залишивши після себе ворох фактів для роздумів. У чому ж причина поразки?

Павліченків таки не виправдали. Київський апеляційний суд також підтвердив вирок. Звичайно, попереду ще цілий ворох наступних апеляцій, але вже зараз зрозуміло, що за наявних обставин ніяке виправдання їм не світить, як і не допоможуть у цьому багатотисячні марші або численні графіті та наліпки по всіх куточках України. Потрібно визнати, що справа Павліченків, яка так сильно зрезонувала по всій країні, виявилась принципово програною. Понад те, вона так нічого і не навчила своїх головних резонаторів – футбольних фанатів – та інших пересічних співчуваючих. Чому так трапилось? І чого, власне, вона повинна була навчити? На це і шукатимемо відповідь у цій замітці.

Коса і камінь

Безсумнівно, гучності кампанії за Павличенків не займати. За даними моніторингу протестів Центру дослідження суспільства в підтримку цієї кампанії від початку її старту наприкінці 2012 року і до нині відбулося не менше 46 протестів. Серед них у не менш ніж половині подій брали участь більше сотні протестувальників, а у двох протестах взяли участь понад тисячу. За медіа-розголосом серед схожих подій за останні роки цю кампанію складно із чимсь порівняти. Однак, на відміну від менш гучних інцидентів (з Олалу Фемі чи з Раїсою Радченко), в яких перемог вдалось добитись відносно незначними протестними силами правозахисників, справа Павліченків виявилась принципово програною. Що вже й казати, якщо за даними того ж моніторингу, не зареєстровано жодної (жодної!) поступки на протести протягом всієї кампанії за Павличенків. У чому ж справа?

А в тому, що цього разу коса пішла на камінь. Можновладцям досить легко якось поступитись в звичайних випадках: там здати рядових виконавців, тут знайти якихось цапів-відбувайл або навіть звільнити пару-другу високопосадовців, що ніби «не вгледіли». Але у випадку Павліченків жоден з цих маневрів не доступний. Тут або потрібно саджати їх за ґрати, або відмовлятися від вигідної апетитної забудови в центрі міста та до того ж ще й знаходити реальних вбивць судді, а ниточки звідти й до замовників можуть привести… Коротше, другий варіант суцільний головний біль для українських можновладців-капіталістів. Краще вже нахабно без подачок громадськості віддати батька і сина на (не)милість вітчизняної феміди. Як результат, пожиттєво і 13 років, не зважаючи на суперечливі матеріали справи та незліченні викрики і надписи «Свободу Павличенкам!».

Чіпи і Дейли

На що в такому випадку сподівалися правозахисники? На те, що і завжди. На громадськість. Якби би це наївно і банально не звучало. Хоч певні причини для таких сподівань, потрібно-таки визнати, були. Використовуючи звичний принцип «правий той, у кого багато грошей», можновладці зачепили справжнє «осине гніздо» – футбольних фанатів, які досі не дуже звертали увагу на їхню активність. Як результат, виник потужний суспільний рух за справедливість, який, здавалось би, спрямував зухвалу насильницьку енергію ультрас в ліберальне ненасильницьке русло. Про таке українським правозахисникам, що вже не один рік б’ються над менш резонансними справами, годі й було мріяти…

Мріями однак все це і завершилось. Будьмо чесними, щоб визволити Павліченків за таких умов з-під суду, його будівлю треба штурмувати. Але навіть з футбольниками на таке навряд варто розраховувати, тим паче, для поміркованих ліберально налаштованих правозахисників. Тому штурм української юстиції необхідно було б проводити з іншого боку. Пройти по флангах системними вимогами і вдарити в незахищений тил масовим народним рухом як це було, наприклад, при справі Ґонґадзе, що породила «Україну без Кучми». Але куди до системних вимог нашим правозахисникам – їх-то цікавлять лише дрібні перемоги в судових справах, а не соціально-економічне лютування олігархічного капіталізму в Україні. Тим паче, на системність класти і ультраправим футбольникам. Все на що вони здатні реагувати – це червоні ідеологічні тряпки, що вміщаються в їхній простесенькій одномірній системі координат «добре-погано». Тому кланово обмежена виключно на своїх, «чесних»* їхня протестна активність в цій справі вже скоро зійшла нанівець (в квітні-травні відбулося лише 4 протести в підтримку Павліченків, а влітку і то один, безпосередньо під апеляційним судом). Натомість увагу цих зірвиголів зайняли інші, більш вдячні для їхньої насильницької потенції ідеологічні теми – вчинити вандалізм, побити прибічників лівих політичних поглядів, погорлати з приводу чергових утисків «патріотів».

Нові Врадіївки і старі граблі

Але протестні події в Україні розгортаються далі. І вже замість Павліченків на стяги нової хвилі обурених громадян вивішують Врадіївку. Дещо сутнісно відрізняються і самі протести. Люди вже й не бояться у вирішальні моменти штурмувати будівлі МВС. Як і немає вже серед них кланових футбольників, і хоч ультраправі бойовики зі «Свободи» все таки присутні, але більшість становлять звичайні пересічні громадяни. Але що з того? Дещо приголомшена олігархічна еліта з гідністю втирається після потужного народного удару кросом і йде на поступки, навіть видовищніші, ніж зазвичай для надокучливих правозахисників – видає винуватців, звільняє низку керівників, відкриває суміжні резонансні справи. Але тільки приголомшені своїм безкарним успіхом протестувальники заходять надто далеко (аж ходою до Києва!), як тут же їх (після деякої видимості гостинного прийому) розганяють. Дощенту. І все, що можна чути після цього – це тільки малопідставні заклики до «нових Врадіївок».

Як бачимо, протестний рух так нічому і не навчився. Правозахисники і далі бавляться в своїй судовій пісочниці, футбольні хулігани повернулися до ідеологічних «войнушок», а стихійний народний спротив тільки і норовить сильніше вдарити владу по пиці. Безперечно, найперспективнішим серед усіх них є саме останній фактор, і потужний народний удар колись-таки зможе розтрощити череп олігархічному режиму. От тільки чекати цього треба дуже довго, оскільки запас для тактичних маневрових подачок-поступок в держави ще великий, як і потуга її все зростаючого силового карального апарату, аби нанести контрудар на упокій. Набагато швидше в цьому контексті протестувальникам було би вже затямити, що бити потрібно не в лоб прямими кросами локальних бунтів, а з боку – неочікуваними хуками солідарних виступів. І, взагалі, намагатись зайти масовим народним рухом з тилу, цілячи не по помсті за конкретних мучеників зі стягів, а по системних соціально-економічних проблемах українського капіталізму. Тільки так ми за свого життя зможемо розраховувати на щось більше, ніж черговий бравадний наступ на ті самі граблі правозахисних ілюзій чи хлопських бунтів.

Примітки:

*Мається на увазі одне із гасел кампанії – «Свободу чесним! Свободу Павличенкам!». Чому свободу заслуговують лише «чесні»? Як і не зрозуміло те, яким чином визначатиметься ця «чесність». Бо якщо брати звичний метод футбольників, з яким вони захищали Павліченків, то доходимо до такого-собі середньовічного судочинства. Невинним є той, за кого своє слово чи fata змогла замовити громада. Якщо ж їй байдуже чи (ще гірше!) вона проти, тоді такому звинувачиному можна лише поспівчувати. Як бачимо жодної, власне, справедливості, як і раціональності.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи-ПРО
ТЕГИ: протест,футбольные хулиганы,Павличенко,ЦДС
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.