«Ми не будемо коритися законам, в прийнятті яких ми не брали участі та владі, яка не представляє наших інтересів». 1776 р., Абігейл Сміт Адамс
Парламент, як орган, що представляє інтереси населення з вирішальних питань, існує в тому чи іншому вигляді більше тисячі років. З моменту заснування подібних органів чоловіки мали безсумнівне право обирати та бути обраними до них, а отже впливати на політику та приймати важливі рішення. А це, по суті, і є влада. Жінки почали отримувати таке право лише на початку ХХ століття.
Причиною такого становища жінки у суспільстві є патріархальний устрій. Припускалося і досі припускається, що жінки та чоловіки виконують різні соціальні функції в силу своїх вроджених якостей, а тому, мають різні соціальні права та обов'язки. Наслідком цього стала недопредставленість жінок в політиці.
Згідно з рекомендацією Комісії ООН з покращення становища жінок від 1990 р. кількість жінок у складі парламенту має бути не менше 30 %. Це є та "критична маса", що має змогу впливати на політичні процеси і політичну культуру та забезпечує реальне просування програм, що відображають інтереси жінок. Генеральний секретар Міжпарламентного союзу Андрес Джонсон заявляє, що закони змінюються в кращу сторону, коли більше жінок потрапляють в парламент. За його словами, жінки можуть виносити на обговорення питання, які неможливо почути від чоловіків.
Але через упередження щодо жінок, економічні перепони та недоліки виборчих систем у всьому світі, незалежно від особливостей політичного середовища конкретної країни, жінки недостатньо представлені в парламентах та відсторонені від рівня прийняття рішень.
Наприклад, у середньому, в парламентах світу 22 % жінок, в Європі - 25%. Питання чи потрібні гендерні квоти для жінок вже давно вирішено – однозначно потрібні. Високий рівень представництва жінок в нижніх палатах Парламенту (30-56,3%) був досягнутий в Скандинавських країнах (Швеція, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Данія), в інших країнах Європи (Андорра, Нідерланди, Бельгія, Іспанія Німеччина, Сербія, Словенія, Білорусь, Македонія) саме завдяки квотам.
Сьогодні найрозвинутіші країни Європи вже переходять на іншу ступінь гендерної рівності – розглядають можливість введення квот в приватному секторі. Наприклад у Німеччині новий закон, який набрав чинності з 2016 року, вводить 30% квоту для жінок у складі ради директорів найбільших компаній.
Тим часом в Українському парламенті представництво жінок сягнуло історичного максимуму за час незалежності - 11%, у місцевих радах ця цифра становить 30%.
В Україні для партій гендерна квота була встановлена у 2013 році, вона передбачала 30% місць у виборчих списках, але не стосувалося їх прохідних частин, а також мажоритарних округів. Як наслідок, на останніх виборах до парламенту було обрано 47 жінок, що становить лише 11% від загальної кількості депутатів, при чому тільки дві з них отримали мандати в мажоритарних округах.
Тож, сьогодні доцільно питати не «Чи варто вводити гендерні квоти для жінок?», а «Як зробити, щоб їх дотримувалися?». Такими заходами з боку держави має стати ефективний моніторинг і впровадження механізмів контролю, а також санкцій за невиконання вимог квотування.