Інспекція «сольварівськими маршрутками»: їздити рекомендується!

25 октября 2016, 15:26
журналіст-телевізійник
0
113
Інспекція «сольварівськими маршрутками»: їздити рекомендується!

«Маршрутки від Сольвара» - цей особливий вид транспорту уже два роки на вустах у багатьох мешканців Фастівщини, Сквирщини та Макарівщини.

«Маршрутки від Сольвара» - цей особливий вид транспорту уже два роки на вустах у багатьох мешканців Фастівщини, Сквирщини та Макарівщини. Безоплатні поїздки пільгових категорій населення зробили йому непогану рекламу.  Ми вирішили також проїхатися кількома маршрутами, щоб власновіч побачити, як функціонує  уся ця благочинність на колесах.  У неділю вранці, ще за жайворонів,  ми чекаємо на зелений «Богдан», аби разом з фастівськими парафіянами відправитися на богослужіння до Томашівського чоловічого монастиря.

Відразу впадає в око, що до святого місця  віряни вирушають на автобусі з промовистою назвою «Богдан».  Чи є в цьому якийсь Божий промисел, чи це лише певний  збіг обставин, але цей нюанс додає мандрівці ще більш святобливої аури. Тамара Іванівна їде до святої обителі, щоб подати часточку за здоров’я  сина та онука, які в числі перших фастівчан відправилися на схід, щоб боронити українські терени від загарбників.  Обоє повернулися додому цілими та неушкодженими, а жінка до цих пір дякує Богу, що зберіг їм життя.  

«Одного дня прийшов до мене онучок та й каже: «Бабусю, благослови мене, я йду на війну!» У мене ледь мову не одібрало: «На яку війну, ріднесенький?» А він мене як обухом по голові: «Війна розпочалася.  Мушу взяти до рук зброю і захищати свою землю».  Так і зробив, як задумав. Але Бог змилостивився і обоє моїх хлопців повернулися додому живими та  здоровими. Коли онук  вернувся з війська, то, як тільки переступив поріг,  міцно мене пригорнув, поцілував і дуже довго  дякував за мої молитви».

Поки пишемо інтерв’ю з Тамарою Іванівною  до салону  поважно заходять не лише літні люди, але й мами і навіть татусі з малечею. А щойно  автобус рушає з місця, як сувора інокиня, що возсідає на передньому сидінні,  поринає у читання Святого Письма.  Дехто з вірян також наслідує її приклад. По дорозі оминаємо кілька сіл. На в’їзді до кожного бовваніють фігури, оповиті яскравими стрічками. Завбачивши їх, богомільці осіняють себе хресними знаменнями. Маленька Ангеліна тимчасом тулиться до маминого плеча і зацікавлено роззирається довкруж. Поїздка до Томашівки для неї, як і для її старшої сестрички Софії, завжди в радість.  Ось тільки донедавна їм доводилося долати шлях в обидва кінці  здебільшого на перекладних.  Мама Наталя зізнається, що така подорож дуже виснажувала.

«Раніше доводилося пхатися з малими до вокзалу, а тепер  вийшла собі на зупинку, яка майже поруч з нашим будинком, зайшла до автобуса і тебе відвезли аж до самісінького монастиря».

Переглянути відео


Подружня пара Людмила Миколаївна та Петро Павлович змушені були перебратися до Фастова із Севастополя. Твердять в один голос,  що дуже раді, що про них не забувають. Адже людям їхнього віку  потрібно не так і багато – лише трішечки уваги, турботи і тепла.

«Вообще-то самое лучшее дело – это собрать стариков и туда прокатить. Там красивейшее место, очень уникальный храм».

Неля Станіславівна не надякується народному депутатові за наданий їм безкоштовний транспорт  і не натішиться чуйним ставленням до себе з боку водіїв.

«Таке ставлення Руслана Сольвара до людей  заслуговує усілякого схвалення. Хай йому легенько ікнеться. Також особливо хотіла б відзначити водіїв. Коли виходимо зі служби, не переживаємо, що запізнимося, і автобус поїде без котрогось із нас. Ми стовідсотково впевнені, що він не рушить з місця, допоки не забере усіх пасажирів до останньої людиночки».

Алебастрові статуї Спасителя, Діви Марії, розкішні мозаїки святих при вході, буйнощі цвітіння і навіть живий зоокуточок – усе тут налаштовує на замріяно-філософський лад. Усередині церкви  камеру не вмикаємо, оскільки не маємо на те  дозволу від настоятеля. Але територією монастиря прогулюємося досхочу, вбираючи в себе повні грудизапашного  повітря, напоєного густим ароматом літа. Поки наші віряни відстоюють двогодинну заутреню, залюбки милуємося місцевими краєвидами.

 А ще встигаємо погомоніти про земне з диспетчером та водієм автобуса. Ірина, як заправська розпорядниця усіх фастівських маршрутів, зорганізованих Русланом Сольваром, посвячує нас в найменші деталі своєї роботи. Знайомить з  графіком руху, перераховує усі пільгові категорії громадян, які користуються їхніми послугами, вправно оперує цифрами пасажироперевезень.

«Завізні у нас, зазвичай, всі дні. В понеділок трохи мляво Оленівка їздила, але зараз вони виправилися. Як тільки ми поміняли час прибуття та відправлення автобуса до Скригалівки, так відразу і  потік пасажирів звідти у нас  значно зріс. Раніше зі Степового уранці автобус відправлявся переповнений, а назад їхав напівпорожній.  Я поспілкувалася з людьми, і з’ясувавши усі їхні побажання, внесла зміни до розкладу руху.  І зараз у мене і на тому маршруті немає проблем з наповнюваністю в обидві сторони».

Водій з 35-річним стажем Віктор Обухівський запевняє, що його автобус завжди охайний та доглянутий. Його технічний стан не викликає жодних нарікань: «Фуричить, як має бути».

«Уся амуніція є: аптечка вогнегасник».  

А ось пасажири трапляються різні, хоча головно чемні та ввічливі.

«Люди попадаються усілякі: і злі, і добрі. Багато важить і те, з якого вони села».

Посадка парафіян на зворотній рейс триває недовго . З одухотвореними виразами на обличчях вони зручно розташовуються на своїх місцях і щасливі вертають додому.

О 7-ій годині 45 хвилин на автобусній зупинці в Кодрі вже стовпився чималий гурт людей. Вони усі позирають  у той бік, звідки ось-ось має вихопитися знайомий їм чотирьохколісний силует. Але поки той не потрапляє у поле їхнього зору,  ведуть між собою неквапну балачку. Освідчують одне одному мету своєї поїздки. Ніла Григорівна у Київ до дітей відправляється не з порожніми руками. «Оцю  красу  - базилик я сама виростила. І як його  можна не відвезти дітям?  І ліки заодно хочу купити від тиску, бо у наших аптеках вони дуже дорогі».

Інша жінка із загіпсованою рукою  мимоволі змушена навідати макарівську травматологію.  Неабияк тішиться, що її довезуть під самісінькі вікна лікарні. «Мені там ще кілька кроків зробити  і я на місці. Якби я була здоровішою, можливо б, і не зважала на цю проблему, але зараз травма дається взнаки. Моя мама також їздить до лікарні лише цим автобусом, бо інші тут не зупиняються, а вона дуже старенька і  їй вже тяжко ступити навіть кілька зайвих кроків».

Ще кілька хвилин і ми вирушимо в дорогу, щоб уже за півтори години, подолавши відстань у майже дев’яносто кілометрів дістатися Києва.  Вільних сидячих місць у салоні, як ви бачите, майже немає. А ближче до Макарова, як нас запевнив водій, і зі стоячими буде вкрай сутужно.

Ольга Прокопівна везе на медогляд свого онука Кирила, над яким нещодавно оформила опікунство. Їй страшенно кривдно, що попри те, що у неї є пільги на безкоштовний проїзд,  водії маршруток, які їздять на Київ, постійно правлять з неї гроші. «Вартість одного квитка до Києва 30 гривень. Щоб з’їздити туди й назад треба викласти вже 60 гривень. Чи багато я зможу так наїздитися на свою мізерну пенсію?»

А ось її сусідка справа розповідає, що послугами безкоштовного  автобуса найчастіше користується тоді,  коли треба доправити матері необхідні продукти. «У мене мама живе на Буяні. Там немає жодного магазину І я часто привожу їй хліб та інший провіант».

Уже в Королівці людей набилося такого, що й не потовпитися. Автобус, петляючи між вибоїнами, час від часу пружинить передніми ресорами. Тож, аби не впасти, доводиться міцно триматися за поручні. За чверть десяту прибуваємо на кінцеву зупинку неподалік станції метро Житомирська. Короткий перепочинок і за 20 хвилин автобус розчинить свої двері перед новою партією  пасажирів, щоб за лічені хвилини відправитися разом з ними у зворотньому напрямку. 

А поки що кількадесят чоловік з торбами та клунками з’юрмилися біля бетонного муру в очікуванні швидкої посадки. Люди, з якими довелося розмовитися, клекотіли праведним гнівом на здирництво влади. А ще кожен намагався виповісти нам своє горе та вихлюпнути душевний біль.  Вікторія Володимирівна мешкає в Києві, але частенько змушена верстати неблизький світ, аби провідати двох тяжко хворих сестер, що живуть самотою на віддаленому хуторі. 

«Хоч вони й молодші за мене, але одна зовсім не підводиться з ліжка, а інша не може навіть відра води в хату внести. Ось я їм і допомагаю, чим можу».

У голосі Ольги Михайлівни звучить характерний поліський акцент. Знайомимося ближче і виявляється, що у своїх припущеннях анітрохи не помилилися. Її разом з родиною ще у 1986 році пересилили до Макарівщини з ураженої Чорнобилем Прип’яті. Вона доглядає садибу померлої матері.

«Ми  із сестрою наглядаємо за обійстям вахтовим методом. Одного тижня я там почергую, а наступного вже вона мене змінює».

Лілія Григорівна глибоко обурена тим, що навіть маючи посвідчення учасника бойових дій та інваліда першої групи, їй щоразу ледь не з боями доводиться виборювати своє право на безплатний проїзд в інших маршрутках.

«Навіть за таким документом мене не хочуть брати як пільговика. Лаються, зачиняють перед носом двері». 

Організатори проекту «Безкоштовний автобус від Сольвара» стверджують, що з місцевими перевізниками у них не виникає жодних конфліктів.  Конкуренти не поглядають на них зизим оком і не дорікають за те, що ті зманюють до себе їхніх клієнтів.  Адже послугами платних маршруток соціально незахищені верстви користуються не часто, а возити їх задарма  водії погоджуються вкрай неохоче.

У середу опівдні білий ПАЗик, барвисто розмальований логотипом благодійного фонду Руслана Сольвара, терпляче очікує на своїх пасажирів біля вечірнього ринку.  У штатному розкладі диспетчера сьогодні значиться чотири рейси.  Один  зробили ще зранку – привезли до Фастова жителів Малополовецького та Бортників. Тепер, згідно графіку, настала пора розвозити людей по домівках.

Клавдія Семенівна однією з перших ступає на автобусний обніжок. Дуже задоволена, що впоралася з усіма справами.

«Я була у стоматолога – лікувала зуби, а потім заскочила на базар – купила продуктів. А ще своєму собаці  набрала корму».  

Іван Юхимович останнім часом теж зачастив до зубного лікаря. А сьогодні навідався до міста, щоб спродати часник.

«Два кілограми збув дуже швидко.  А як інакше? Мені приносять лише 1300 гривень пенсії.  Цієї суми не завжди вистачає. А як трохи щось продасиш, то і свіжу копійку матимеш. Осьо горіхи скоро поспіють – і їх теж повезу на продаж».

 Олег Андрійович вторгував свіжу копійку, реалізувавши кілька десятків яєць. Але швидко і потратив увесь заробіток.

«У мене швидко розібрали яйця, бо я дешевше віддаю. За ці гроші купив собі чаю, кави, клею, щоб камери клеїти».

Катерина Михайлівна зранку оббігала півміста, напитуючи, де можна наточити ланцюга до електропилки. Бо ж не зоглянешся, як і зима на порозі, а дровець слід заготувати загодя.

«В селі ж її наточити ніде. У Фастові теж не відразу знайшла тих, хто цим займається.  Аж в «Кульбабі» за 20 гривень мені її наточили».

Наталія Володимирівна вважає, що половчанам дуже поталанило, що безкоштовний автобус  до їхнього села пустили саме в середу. Адже в цей день і в Фастові усі пенсіонери мають змогу добиратися  будь-куди безкоштовно. Тобто, виходить подвійна вигода. «Я сьогодні до сорока гривень загалом заощадила, бо дуже багато пересувалася громадським транспортом». 

Село Малополовецьке. 13 година пополудні. Люди вже встигли зробити усі свої справи, які зрання запланували в райцентрі і благополучно повернулися додому.

Як тільки є можливість зупинитися на довший час, водій Анатолій Востріков  виходить з кабіни і здійснює візуальний огляд свого залізного друга. «Так вже дивиться за ним, як за рідною дитиною», - кажуть пасажири.  

«Тільки-но закінчується мій робочий день, я обов’язково  ставлю його  на яму, щоб перевірити, чи з ним  все в порядку , чи можливо, є якісь несправності, які слід усунути. Якщо переконуюся,  що з ним все гаразд,  то й наступного дня зі спокійною душею сідаю за кермо».

Сьогодні автобус сполученням «Фастів-Малополовецьке» був заповнений трохи більше як на половину і пояснень цьому знайшлося кілька. По-перше, селяни вже почали активно копати картоплі і зараз більше порпаються на власних городах, аніж перебувають в роз’їздах.  А, по-друге, вони ще не встигли отримати  свої серпневі пенсії,  тож і на торги особливо не квапляться. 

Галина Ільківна дякує народному депутату, що зглянувся на її старість і забезпечив безкоштовним транспортом.

«Добре, що хоч один такий знайшовся, що  нам допомагає».

Намагаємося перевести розмову з компліментарних рейок у більш практичне русло і запитуємо, якої ще допомоги очікує жінка від представника законодавчої влади. Каже, що головне для депутата, аби він переймався проблемами виборців як своїми власними.

«Цей надав нам автобуса, а інший хай би подбав про безоплатні ліки для літніх людей».

Ось такою виявилася наша мандрівка трьома різними маршрутами. При всьому моєму скепсисі до політичного вибору Руслана Сольвара, у даному випадку, слід визнати, він робить кОрисну для людей справу.  Зізнаюся, для мене стало одкровенням, що цей доволі витратний проект  не закрили  щойно   завершилися парламентські вибори 2014 року. Тож  не дивно, що сьогодні безкоштовні автобуси від Сольвара  перестають сприйматися громадськістю  як агітаційна мішура. А весь проект усе більше набуває чітких обрисів соціального патерналізму в дії. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.